В степу я також міг заблукати безнадійно. Єдине, що я знав напевно, — це були вогні станції Девічі попереду і шум моря позаду. Але до станції було кілометрів з п’ятнадцять, трохи не стільки ж до моря, і посередині я міг наскочити на якусь кочівку просто на собак, міг натрапити на саклі Кучі або Сарвану, глибокої ночі, що теж мало чим краще. Не знати було також, де я вийшов би на берег лиману. Коли б мені довелося вийти ліворуч від хане — добре. Але праворуч від хане вдовж берега ідуть безперервною низкою «вікна». Деякі з них тільки скупають мене до грудей у плинному лепові, а деякі поглинуть з головою.

Іти на станцію? — По дорозі чотири чи п’ять кочовок, темні, невидні поночі за сорок кроків. Знову ж кидати всі речі в хане? Не виспавшись, брести вранці всі ці п’ятнадцять кілометрів у важких чоботях, щоб знеможено впасти в хане і проспати день полювання?

Ночувати в степу? Натягавши бур’яну, якось сісти на мокрій землі? Спробувати запалити обмерзлий мокрий бур’ян п’ятьма сірниками, що залишилися в коробочку? Сидіти в мокрій як хлющ одежі на морозі в два ступні Цельсія? Сидіти сім годин аж до світання?

Ні, все це не годилося. Я стояв, міркувавши якихось три хвилини, і вже зуби цокотіли так, що цигарка не трималася в роті. Треба було все ж таки знайти хане. І я пішов у степ, віддаляючись від лиману і від хане при березі лиману.

Тепер не було вже ні струмків, ні містка, ні зір. Я відходив і від станції, і від моря, ідучи десь урозріз між аулами Сарван і Кучі, в степ, безвість. Єдине, що мені зоставалося, — це мацати ногами ґрунт.

Насамперед я потрапив на ґрунт, укритий снігом. Удень я тут не був. Але сніг, це теж була вказівка. Там, де лежить сніг, нема солонцюватих озір, бо в воді сніг утрачає білий колір. Значить, це був верх — так би мовити гора в двадцять сантиметрів увишки від морського рівня. Отже, я імовірно наближався до Сарвану, бо до Кучі по сухому не можна було дійти з цього краю.

Снігом я пройшов з півтора кілометра і тоді знову повернув ліворуч, щоб вийти на берег лиману правіше від глибокої річки. Станційні вогні я тримав точно між своїм правим вухом і носом. Скоро скінчився сніг, знову пішли якісь калюжі, леп, знову сніг і, нарешті, я дійшов великої води.

Це міг бути лиман. Якщо ота чорна смуга — очерети, то це лиман. Якщо то чорний берег, то це ще одне озеро. Відгадати не можна було, і я не хотів більше блукати. Отже, я увійшов у воду.

Довший час я ішов у воді і вже вода була вище від халяв, я промокав знову, але все ще не видко було, що то за чорна смуга. Нарешті, вимокши незгірше від першого разу, я з неймовірною радістю пересвідчився, що іду на очерет. Я стояв по пояс у лимані.

Тепер я знову подався назад і пішов рівнобіжно до очеретяної стіни берегом. Здавалося, що я вже в хане. На печі гріється величезний чайник. Над піччю можна просушити заледенілу одежу. На вікні лежить овечий сир і чурек.

Але ще не скінчився блуд. Просто перед собою я побачив ще одну чорну смугу. Чи я знову ішов у лиман, чи я знову віддалявся від берега? Хоч те, хоч друге не годилося.

Дійшовши чорної смуги, я пересвідчився, ще це земля. Значить, це була коса, переземок, що вдавався в лиман. Але з цього переземку я вже не бачив лінії очерету. Довелося знову піти просто в воду, аж доки знову не стало видко очерети.

Отак зиґзаґом ішов я, щоб не втратити берег дорогоцінного лиману. Я ішов довго і раптом побачив високо над землею слабке світло. Це була щогла на хане — ліхтар висів з другого боку і дерево щогли затуляло світло.

Була дванадцята година вночі, а переліт скінчився о шостій. Значить, я блукав шість годин — крім того, що вдень виходив у високих чоботях тридцять кілометрів і виплавав човном чотирнадцять.

Двері були замкнені. Всі давно вже спали. Босий Махмет одчинив мені двері. Рука йому була замотана брудною, аж чорною ганчіркою.

— Тебе нема, я стріляв, — сказав він, і серце моє стисла ніжність, згадавши, скільки взагалі у Махмета є на світі шроту і пороху, щоб витрачати на сигнальні вистріли. Рука йому була поранена віддачею жахливого французького курка його берданки. Ми ввійшли, і я дістав свіжу бинду з рукзака. Руку обмито і перев’язано. Але роздягтися, щоб посушити одежу, я вже не мав сил, коли стяг з себе мокрі чоботи. Я упав на піл поруч із Махметом і заснув...

Другого дня ввечері я знову пішов на вечірній літ у рижові поля коло аулу Кучі.

Коли ви кімнатна людина, але хочете бути бійцем, і своїми руками брати участь в обороні Радянського союзу, орієнтуватись у місцевості, переносити голод і холод, дихати свіжим повітрям, розвинути в собі ініціятиву і вольові якості — купуйте шротову рушничку і вписуйтесь у мисливську спілку. Ви заплатите за це дешево — за це саме право скрізь полювати в безмежних краях і окраїнах Радянського союзу багатий англієць заплатив би десятки тисяч золотих карбованців. Крім того, вам не захочеться на курорт.

Хоча я вас не силую. Можете зоставатись кімнатною орхідеєю. Дивіться через цілий рік на входящі і ісходящі, а один місяць спостерігайте дамочок, докторів, дієту і діябет на курорті.

Таке я управився побачити і почути за два дні в північнім куточку Азербайджану.

1929 рік. Зима.

____________________

Текст представлено за виданням «Майк Йогансен. Подорож у Даґестан», видавництво «Рух», Київ, 1933 р.; крім приміток у виносках, котрі додані з видання, вказаного у першій виносці. Подекуди збережено особливості тогочасного українського правопису, котрий дещо відрізняється від сучасного. У 2016 році «Подорож у Дагестан» було перевидано у збірці художніх репортажів Йогансена «Подорож філософа під кепом» (видавництво «Темпора», Київ). Але там надруковано лише двадцять два розділи, а не двадцять вісім, як у виданні 1933 року: відсутні останні шість розділів, а також немає частин інших розділів та віршів. Причина та, що у вказаному виданні 2016 року твір передруковано не з книги 1933 року «Майк Йогансен. Подорож у Даґестан» (видавництво «Рух», Харків), а з книги 1932 року «Майк Йогансен. Три подорожі» (видавництво «Література і Мистецтво», Харків-Київ). А тут текст представлено у повному обсязі, усі двадцять вісім розділів.

З науки ми знаємо, що в Каспійському морі така солона вода саме через те, що там багато оселедців. — Насправді так зване Каспійське море є великим прісноводним озером.

… я читав вірші Шульги-Шульженка. — Михайло Іванович Шульга-Шульженко (1902-1942) — український поет; до часу написання Йогансеном «Подорожі у Дагестан» була видана збірка віршів Шульги-Шульженка «Гартовані леза» (1928, інші збірки його віршів були надруковані пізніше); крім того його вірші були опубліковані у пресі, зокрема у харківському журналі «Західна Україна».

… чорнявим орменом… — Напевно словом «ормени» Йогансен називає вірмен.

… як кіт по ґзимсові даху. — Ґзимс — карниз.

… буйволячі біди… — Біда — двоколісний однокінний візок на одну або дві особи.

… нагадувало вірші Семенка… — Михайль Семенко (1892-1937) — український поет-футурист, основоположник та теоретик українського футуризму (панфутуризму), жертва сталінських репресій.

… викочену камчатниками… — Камчатник — учень, що сидить у класі за задньою партою. В старі часи у Російській імперії задні парти у шкільних (гімназичних) класах школярі (гімназисти) жартівливо називали «камчатками».