У передгір’ї і по всіх містах, по всіх більших аулах люди розуміють азербайджанський варіянт тюркської мови.

Коли ви можете одразу запам’ятати назви всіх тих народів і не вагаючись сказати, які частини Даґестану вони населяють, то для вас є ще надія. Багато з тих народів не має своєї азбуки, отже і не мають шкіл своєю мовою. Донедавна навіть велика і славна лезгінська нація не мала своїх книжок. Спеціяльно для лезгінів вигадано азбуку і написано граматику.

На Україні є багато людей, що над усе полюбляють граматику й правопис. Без перебільшення можна сказати, що, коли б у цих людей відібрати можливість сперечатися на граматичні і правописні теми, вони б зачахли й усохли, як зелене дерево на каменистій скелі Даґестану.

На біду для цих цікавих людей український правопис уже остаточно усталений і українська граматика, в загальних рисах вигадана тисячу літ тому (з явною метою зробити неприємність радторгслужбовцям), ніяких змін не потребує. Отже величезні запаси енергії зостаються невикористані і граматично-правописна снага марно гине в геніальних головах.

Подумайте тільки, яке грандіозне поле для вашої діяльности є в Даґестані. Правда, лезгіни вже зробили азбуку і надрукували кілька сот книжок, але ту азбуку можна ще переробити і дуже легко розпочати нескінченні суперечки про особливості й хиби лезгінського правопису.

А що вже в якому-небудь аулі Арчи, що мова його не трапляється більше ніде в світі, єсть де розгулятися! Які можна влаштувати диспути на тему про виїдене яйце! Скільки можна заснувати курсів арчизації, скільки грошей можна заробити шляхетним арчизаторам! Голова гуде і перо випадає з безсилих пальців.

На щастя, наших спеціялістів ще не закликано до Даґестану, і мужні, стримані, мовчазні, маленькі нації скромно й без галасу пристосовують до своїх потреб азбуки, читають книжки і помалу усувають мулл від шкільної справи. Отже, поспішайтеся. Ще скільки років і всі правописні й граматичні питання будуть остаточно упорядковані і усталені в Даґестані. Доведеться їхати в Бразілію і мати діло з какаду.

Як бачите, в Даґестані є дуже багато націй і ще більше мов. Коли поки що на всіх не вистачає азбук, то це діло, яке ще можна направити, але біда в тому, що на вісімдесят три народи Даґестану припадає дуже мало землі. Власне кажучи, землі тільки й є, що в передгір’ї і в Каспійськім узбережжі. Половина ж Даґестанської території — це не земля, а самий ландшафт: гори, провалля, скелі, гірські річки й інші речі, на які можна з приємністю дивитись, але на яких нічого не посієш. У гірних кантонах Даґестану на душу населення подекуди припадає від одної десятої до одної двадцять п’ятої гектара землі. Таж земля, що є на полонині і край моря, належить у більшій половині «европейцям», а в меншій тюркським племенам. Інші ж півсотні націй сидять на гірних шпилях, як легендарна сорока на колу.

Це не значить, що Даґестан мав зостатися бідною країною і надалі, як і тепер, користуватися нашою допомогою. Даґестанові є що обміняти. Там знайдено великі поклади нафти, земляне вугілля, залізну, мідну, ртутну, срібло-олив’яну руду, сірку, цементні мерґелі[47], сурму, бісмут, нікель, манган, арсен, сірчаний колчедан, золото, лупець[48], аспідний лупець, салітру, фосфорити, асфальт, алябастер, сіль камінну і глявберову сіль.

Поки що все це лежить у надрах землі і над дорогоцінними металами пасеться баранта. Боровшися півстоліття проти царської Росії, Казі-Магомет[49] і, особливо, Шаміль пробували одночасно піднести Даґестан на рівень культурної країни. Шаміль не тільки організував військо, навчав горян артилерії, тактики і стратегії, не тільки будував порохові заводи, не тільки добував сірку й селітру, не тільки сам карбував срібні гроші із срібла, що добувалося на своїх руднях, але й управлявся побудувати цілий ливарний завод. Він добував залізну руду і виплавляв залізо, він добував мідь і виплавляв мідь. На своєму ливарному заводі у Чечні він одлив п’ятдесят гармат[50].

Він робив шосейні дороги і будував нові мости. Царське військо завойовувало не дику гірську країну, а навпаки, дикі хами зруйнували молоду даґестанську культуру.

Тільки за радянської влади, точніше з 1930 року починається відродження Даґестану. Перед війною валова продукція промисловости виносила вісім мільйонів карбованців. У 1928 році вона досягає вже цифри двадцять п’ять мільйонів карбованців, а за п’ятирічку ця цифра виросте в п’ять разів.

Зараз у Даґестані є п’ять тисяч індустріяльного робітництва. Та й те, значна частина робітників працює на консервних заводах. У кінці п’ятирічки Даґестан народить сотні тисяч пролетарів. Як це не чудно, а проблема кадрів не стоятиме дуже гостро в Даґестані. Народи східньої культури віками звикли до таких тонких делікатних робіт, до такого дбайливого поводження з інструментом, що вони, як свого часу японці, ставши коло машини, без ніяких труднощів опанують нову техніку і ще й вчитимуть цієї техніки нас, ситих, ледачих і недбалих. Азербайджанські тюрки складають прекрасні кадри індустріяльного робітництва. Цим тільки й можна пояснити те, що Шаміль управився будувати ливарні заводи, виплавляти металь, робити порох. Отже, тільки цим можна пояснити й те, що купка горян півстоліття самотужки боролася проти Російської імперії і подолано їх, все ж таки, не воєнною силою, а грішми, купивши за величезні гроші союзників Шамілевих.

Але це ще не все. Уподовж Даґестану лежить Каспій. Каспій — це величезний підводний церобкооп, колосальний радянський рибний базар. Дном його ходить білуга — вона буває в сто і більше пудів на вагу — як панцерний підводний човен, укрита зверху потужними кістками, вона проходить м’яким, білим черевом понад самим дном і їсть, їсть, їсть мільйони молюсків. Осетер, стерлядь і тисячі інших порід, а й таких, що ніде вже на землі їх немає — окрім як у Каспії, живуть на глибинах, у провесні ж виходять у дельти рік. Вихопившись на півгодини під час перерви, залізничники біжать до малесенької річки і кошами, сандолями, остами ловлять і б’ють пудову рибу, що вийшла з Каспію і подалася в гори.

Це морське м’ясо, цю каспійську свинину не треба відгодовувати — вона сама пасеться на дні і нічого не коштує корм і догляд.

Мільйони птиць — качки, лиски, гуси, лебеді і інше летюче м’ясо прилітають і припливають зимувати в це їстивне ельдорадо. Вони сплять, гойдаючись на не дуже холодній воді, а вніч прилітають у долину Даґестану.

Долина Даґестану лягла межи морем і горами, Де в два, де в десять кілометрів уширшки, і на неї прилетіли і прийшли з півночі мільйони дрохов, хохітов, кульонів і іншої степової птиці. Вигнані льодом і снігами з гір у долину Даґестану, прийшли вепри і зайці. Це побігуче м’ясо пасеться поночі на тюркських городах, удень же спить у колючому ожиннику.

Тим-то консервна промисловість Даґестану виростає протягом першого п’ятиріччя на 488%. Водяна енергія Кара-Койсу, Самура й Сулака рушатиме ці та інші заводи, а один Сулак дасть стільки енергії, як Дніпрельстан. Ґергебільська гідростанція на Кара-Койсу закінчується року 1932. Пролетаріят дуже далекого Харкова закінчує десятитисячекіловатний аґреґат для Ґергебільської станції, рахуючи хвилини й секунди напруженої роботи. Генератор закінчено й поставлено на спробу за місяць до строку. Кожен день був як вічність...

На заводі під час випробування мотора-аґреґату ротор почав рвати з статора навої приводу. За скільки секунд могли загинути тижні й місяці ударної роботи. Комсомолець Г. кинувся навпростець між численних кабелів виключити мотор, і його ударило струмом.