«Річка Сулак, — подумав я, — має дуже прикрий спад — 4 метри на кілометр. Нема в Союзі ріки, що була б така вигідна для потужних гідростанцій. Вузькі каньйони — до двох кілометрів увишки…»

«Вісім треф!» — сказав Бойченко і показав мені карти. В мене серце упало, я мав із собою всіх три карбованці — а ця гра віщувала колосальні масштаби. Я глянув скоса на запис — в усіх уже були величезні штрафи — цей преферанс більше скидався на шмендефер, чи очко.

«Це буде велетенська база електрохемії та ілектрометалюрґії. Кіловат-година коштуватиме в далекім Баку одну копійку для споживача, а в цьому місті сорок три сотих копійки...»

«Без чотирьох», — спокійно заявив Бойченко, і я побачив свої три карбованці вже записані мені на штраф. Я вийняв свій єдиний засмальцьований трояк. «Візьміть цю троянду, зелену, — сказав я, — і грайте самі, бо я скінчив». Бойченко трояка не взяв, це пусте, він одіграв усе назад і я рішив усе ж таки використати нагоду порозмовляти.

«Сулак...», — сказав я. «Шість пік», — сказав Михайло. «Шість треф», — сказав Сергів інструктор. «Шість бубнів», — сказав інженер. «Мої шість бубнів», — заявив Бойченко, і я одсунувся, щоб дати місце його розмахові та ініціятиві. «Шість чирв!» «Без козиря!» «Сім пік!» «Мої сім пік!» «Сім треф!» «Сім бубнів!» «Мої сім бубнів!» «Сім чирв!» «Без козиря!» «Мої без козиря!» «Вісім пік!» «Вісім треф!» «Мої вісім треф!» «Вісім бубнів!» «Вісім чирв!» «Мої вісім чирв!» «Без козиря!» «Дев’ять пік!» «Мої дев’ять пік!» «Дев’ять треф!» «Дев’ять бубнів!» «Мої дев’ять бубнів!»

«А як Ґергебільська?» — спитав я через стіл уже до Серга, якого його інструктор у шубі і шапці теж уже одсунув від справ. Серго почав був щось говорити, але чотири суворі погляди змусили його замовкнути. «Дев’ять чирв». Тут було не до Ґергебільської станції з її десятьма тисячами кіловат. Хтось зостався без трьох на дев’яти і записав гомеричну цифру ремізу. «Шість пік!» «Шість треф!» «Шість бубнів!» «Мої шість бубнів!» «Шість чирв!» «Без козиря!» «Мої без козиря!..» «Пас!»

Цей «пас!» був як вистріл з гармати. Хтось не витримав, злякався азарту. Три погляди, надзвичайно презирливі погляди скарали малодушного. Двоєкутній бій точився далі, уже між двома.

— Сім пік!

— Мої сім пік!

— Сім треф!

— Мої сім треф!

— Сім бубнів!

— Мої сім бубнів!

— Сім чирв!

— Мої сім чирв!

— Сім без козиря!

— Мої сім без козиря!

— Вісім пік!

— Мої вісім пік!

— Вісім треф!

— Мої вісім треф!

— Вісім бубнів!

— Мої вісім бубнів!

— Вісім чирв!

— Мої вісім чирв!

— Вісім без козиря!

— Мої вісім без козиря!

— Дев’ять пік!

— Мої дев’ять пік!

Це вже нагадувало вірші Семенка,* або підручник елементарної аритметики для сільських шкіл. Ставало нудно.

Я витяг волоський горіх — балакати все одно не можна було, добув довгого ножа і з крахом розколов горіх на столі серед королів, дам, тузів і валетів. Ніхто навіть не поворухнувся. Я ззів горіх.

Я витяг ще півдесятка горіхів. «Крах!» «Шість пік!» «Кррах!» «Шість треф!» «Крррах!» «Шість бубнів!» «Крах! крах! крах!» — горіх не хотів колотись. Крах! Крах! Крах! «Мої шість бубнів!»

Я підвів голову. На мене ніхто не дивився. Ніхто й не бачив ні ножа, ні горіхів, ні мене, ніхто й не чув краху, ніхто не помічав горіхової луски. «Шість чирв!» от у чім була справа. Жінки в капелюшках і пальтах схилилися над картами чоловіків через плече. Поради тремтіли на їх гарячих губах, готові зірватись і стримувані страхом перед авторитетом чоловіка — мабуть з такою пристрастю кастилїянки дивляться на бій биків.

«Шість пік!» Валети, озброєні піками, під удари в бубни, з квіткою в руці дами, королі треф і королі серця — паперовий турнір на зеленім полі стола. Я глянув аж через зелене поле. Серго позіхнув і моргнув мені іти. Але тепер я вже зацікавився небувалим змаганням. Усі дивилися на карти, я дивився на людей[52].

Глибокої ночі вийшли ми з Сергом на безлюдну вулицю маленького тюркського міста. Морозні зорі стали над нами, як мільйони пік, треф, бубнів і чирв.

«Що ж це є, Серго? — спитав я. — Твій інженер занадто захоплюється. Чи не буває з ним такого і вдень, що він замість думати про монтаж машин, обчислює, скільки взяток можна виграти, коли на руках туз, король і дві малі в одній масті плюс туз, король і дві малі в другій?»

«Не знаю, чи обчислює, — сказав Серго. — Робітник з нього добрий. Він так само захоплюється своїм консервним заводом, як оцією грою. Втім...»

«Що втім?»

«Втім, мені теж не подобається те, що я бачив сьогодні. Це вже психічна хвороба. Такого діла, як сьогодні, я сам ще не бачив. Це чи не Бойченко його збиває».

«Можливо, — сказав я. — Справа, звичайно, не в самому Бойченкові. Провінціяльні інтелігенти — це глибоке болото, і воно засмоктало твого інженера. Він п’є. Він п’є вино пік і закушує жиром треф. Боюся, що йому скоро буде дзвінок. Консервзавод треба пускати 1932 року?»

Серго не відповів. Коли я вийшов удосвіта послухати, чи не свистять крила над містом, у його кімнаті світилося. Він працював. Він працював на добу по вісімнадцять годин. Він працював за Бойченка і за інженера, цей хлопець Серго.

Він працював. І з ним працювали інші. У диких місцях виростали тартаки. На диких ріках уже виросли деякі електростанції. У сусідньому Азербайджані за три роки скінчено нафтову п’ятирічку і тюрки-організатори потяглися до Даґестану допомагати. «Прожектор» друкує нариси про будування Суданської станції. Але це рік 1932. Я ж був у Даґестані року 1929.

Проте, я прошу взяти на увагу, якої величезної праці мені треба було, щоб зібрати всі наукові факти, що є в XIX розділі, дослідити їх і подати вам у систематизованому вигляді і все це не які-небудь вісім днів перебування у Даґестані.

Вже для того, щоб об’їздити всі кантони і ознайомитися з усіма вісімдесят трьома націями, деяким дослідникам треба було витратити скілька років роботи.

Але моя праця не обмежилася самими етнографічними матеріялами. Перечитайте список покладів, що є в попередньому розділі, і прикиньте, скільки я мусів витратити праці на те, щоб точно встановити існування тих покладів у неприступних гірських кантонах Даґестану.

Але ще більше має здивувати вас те, що цю велетенську дослідчу роботу я успішно проробив, не од’їжджаючи далі, як на п’ятдесят кілометрів від Дербенту.

Гадаю, що ніхто не має права гніватися на мене, коли я, навівши таку силенну-силу фактів, зібраних власним трудом і досвідом, тепер подам деякі цитати з книжок.

В 1932 році закінчиться будування Ґергебільської електростанції на річці Кара-Койсу потужністю на десять тисяч кінських сил. Ця енергія піде в міста Махач-Кала і Буйнакськ, а крім того її буде використано у сільських господарствах сусідніх кантонів.’

У цю ж таки п’ятирічку почнуть будувати Сулакську електричну станцію. Багаті на воду ріки Даґестану Сулак і Самур притягали до себе увагу буржуазних капіталістів. Відомий Стюарт був включив ріку Сулак у свою концесію і для експлуатації білого вугілля на Кавказі.

Але так само, як у справі з Дніпрельстаном, задачу цю зможе рішити тільки радянська влада. Результати досліджень (1927/1928 року) показують, що використання водяної сили ріки Сулак і побудування гідростанції коло сіл Міятли і Ахатли розв’язують проблему електропостачання Грозного і Баку на десятки років і одкривають широкі перспективи для розвитку Даґестанської промисловости (гірничої, хемічної, і нафтової й рибної), забезпечивши її дешевою енергією. У другій п’ятирічці побудують першу частину Сулакської електростанції. Проблема Сулаку масштабом своїм перевищує навіть проблему Дніпрельстану. У скількох станціях на ріці Сулак можна мати потужність коло пів мільйона кіловат і енергію коло трьох мільярдів кіловат-годин. Тут повстане новий велетенський центр для електрохемії і електрометалюрґії.