Але невже він справді збирався забрати Річарда звідси? Він знав, що вони точно так не думають — вони розраховують на те, що він відмовиться занурювати друга в іще більше божевілля.

Перенесися, Джекі. Ти маєш перенестися, і знаєш про це. І ти маєш узяти Річарда із собою, бо це місце котиться в пекло.

Не можу. Перехід на Території остаточно позбавить Річарда розуму.

Байдуже. Ти маєш зробити це. Це найкращий — чи то пак єдиний — варіант, бо саме цього вони не чекають.

— Джеку? — Річард уже сидів. Без окулярів його обличчя мало дивний, оголений вигляд. — Джеку, все минуло? То був сон?

Джек сів на ліжко і поклав руку Річардові на плечі.

— Ні, — сказав він тихим і заспокійливим голосом. — Нічого ще не минуло, Річарде.

— Гадаю, моя температура підвищується, — заявив Річард, відсунувшись від Джека.

Він підійшов до вікна, м’яко затиснувши дужку своїх окулярів між великим і вказівним пальцями. Надягнув окуляри і роззирнувся. Силуети з блискучими очима вешталися туди-сюди. Він довго стояв там, а тоді вчинив дещо таке «нерічардівське», що Джек не міг повірити власним очам. Він знову зняв окуляри і недбало кинув їх на підлогу. Пролунав тонкий тріск, бо одна з лінз розкололася. Тоді він наступив на них, розтоптавши обидві лінзи на порох.

Він підняв їх, оглянув, а тоді безтурботно швиргонув у напрямку смітника Пузиря Альберта. Він сильно промахнувся. На Річардовому обличчі читалася м’яка впертість: «Я не хочу більше нічого бачити, тож я і не побачу більше нічого. Все, я подбав про цю проблему. З Мене Досить. Назавжди».

— Поглянь на це, — сказав він порожнім і зовсім не здивованим голосом. — Я розбив свої окуляри. У мне була запасна пара, але я розбив її в спортзалі два тижні тому. А без них я практично сліпий.

Джек знав, що це неправда, але він був надто враженим, аби сказати бодай щось. Йому зовсім не спадала на думку жодна адекватна реакція на вчинок Річарда. То був останній, чітко прорахований відчайдушний спосіб встояти проти божевілля.

— Гадаю, моя температура стає вищою, — сказав він. — У тебе є ще той аспірин, Джеку?

Джек відсунув шухляду столу і мовчки дав Річардові пляшку. Річард проковтнув шість чи вісім таблеток і знову ліг спати.

Коли насунулись сутінки, Річард повторював обіцянки, що вони обговорять ситуацію, у якій опинилися, але постійно відмовлявся від обіцяного. Він не міг обговорювати втечу, стверджував він, не міг нічого цього обмірковувати, не тепер, до нього повернулася лихоманка, і зараз він почувається значно, значно гірше. Певно, температура вже перевалила за сто п’ять, а то і за всі сто шість[228]. Він казав, що має повернутися в ліжко.

— Річарде, заради Бога! — репетував Джек. — Та ти просто боїшся! От чого я точно ніколи не чекав від тебе…

— Не будь дурним, — відповів Річард, знову лягаючи в Альбертове ліжко. — Я просто хворий, Джеку. Ти ж не думаєш, що я говоритиму про всі ці божевільні речі, коли хворію.

— Річарде, ти хочеш, щоб я пішов і покинув тебе?

Річард озирнувся на Джека через плече і повільно моргнув.

— Ти не підеш, — сказав він і знову заснув.

Близько дев’ятої години в кампусі знову настав таємничий період затишшя, і Річард, певно, відчувши, що тиск на його тендітне душевне здоров’я зменшився, прокинувся і звісив ноги з ліжка. На стінах з’явилися коричневі плями, на які Річард дивився, аж доки не побачив, як до нього підходить Джек.

— Мені значно краще, Джеку, — необдумано сказав він, — але нічого хорошого з розмов про втечу не буде, уже темно, і…

— Ми маємо піти сьогодні, — похмуро сказав Джек. — Вони ж просто чекають, доки ми вийдемо. Стіни пліснявіють, і не кажи, що не бачиш цього.

Річард усміхнувся зі сліпим прийняттям, яке мало не до доводило Джека до сказу. Він любив Річарда, але зараз міг би із задоволенням стукнути його об найближчу запліснявілу стіну.

Саме тієї миті довгі товсті білі жуки почали заповзати до кімнати Пузиря Альберта. Вони вилазили з коричневих пліснявих плям на стінах, ніби пліснява якимось незбагненним чином народжувала їх. Вони вигиналися і викручувалися з м’яких коричневих плям, тоді падали на підлогу і сліпо повзли до ліжка.

Джек уже почав був запитувати себе, невже зір Річарда і справді став значно гіршим, ніж він пригадував, чи той настільки зіпсувався з часу їхньої останньої зустрічі. Тепер він розумів, що першого разу не помилився. Річард досить добре все бачив. Принаймні він точно і без жодних проблем помічав желеподібні штукенції, що відпадали зі стін. Він кричав і притискався до Джека, а його обличчя палало від огиди.

— Жуки, Джеку! О Боже! Жуки! Жуки!

— Усе буде гаразд, добре, Річарде? — сказав Джек. Він стримував Річарда на місці з усією силою, про яку навіть не підозрював. — Ми просто зачекаємо до ранку, правда? Без проблем, правда?

Вони повзли дюжинами й сотнями — пухкі вощано-білі тварюки, схожі на личинок-переростків. Деякі розривалися під час падіння на підлогу. Інші — повільно звивалися долівкою в їхньому напрямку.

— Жуки, Ісусе, нам треба вибиратися, нам треба…

— Слава тобі, Господи, на цю дитину нарешті зійшло осяяння, — сказав Джек.

Він повісив рюкзак на ліву руку і правою схопив Річарда за лікоть. Він підштовхував друга до дверей. Білі жуки лускали і розповзалися під їхніми черевиками. Тепер комахи повінню ринули з коричневих плям — вони масово, безсоромно плодилися в Альбертовій кімнаті. Потік білих жуків линув зі стелі і, звиваючись, приземлявся на волоссі й плечах Джека. Він ретельно струсив їх, а тоді потягнув за двері волаючого Річарда, що корчився від огиди.

«Гадаю, ми вже на шляху, — думав Джек. — Допоможи нам, Боже, гадаю, так і є».

Вони знову опинилися в кімнаті відпочинку. З’ясувалося, Річард знає ще менше про те, як вислизнути з кампусу «Тайєра», ніж сам Джек. Джек затямив тільки одне: він не довірятиме цьому оманливому спокою і не вийде через головні двері Нельсон-гауза.

Важко зиркнувши ліворуч крізь велике вікно кімнати відпочинку, Джек побачив низеньку восьмикутну цегляну будівлю.

— Що це, Річарде?

— Га? — Річард дивився на липкі, повільні потоки бруду, що заповнювали темний двір.

— Маленький невисокий цегляний будинок. Звідси його майже не видно.

— О. Це Депо.

— Що таке Депо?

— Назва сама по собі більше нічого не означає, — сказав Річард, досі тривожно розглядаючи брудний двір. — Як наш лазарет. Він називається Маслоробня, бо колись там була справжня молочна ферма і молокозавод. Так було десь до 1910 року. Традиція, Джеку. Це важливо. Це одна з причин, чому я люблю «Тайєр».

Річард знову відчайдушно зиркнув на замулений кампус.

— Тобто одна з причин, чому я завжди любив його.

— Маслоробня, гаразд. А як щодо Депо?

Річард повільно грівся в променях думок про «Тайєр» і Традицію.

— Весь Спрінгфілд був колись кінцевою зупинкою залізниці, — сказав він. — По суті, в давні часи…

— Про які давні часи ти говориш, Річарде?

— О… Вісімсот вісімдесяті. Вісімсот дев’яності. Розумієш… — Річард змовк. Його короткозорі очі обнишпорювали кімнату відпочинку — певно, відшукували жуків, подумав Джек. Їх тут не було… принаймні поки що. Але він уже бачив кілька коричневих плям, що з’являлися на стінах. Жуків не було, але скоро вони наповзуть.

— Ну ж бо, Річарде, — Джек почав підганяти друга. — Раніше з тебе не доводилося витягувати слова.

Річард злегка всміхнувся і знову поглянув на Джека.

— Спрінгфілд був одним із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів протягом останніх двох десятиліть дев’ятнадцятого сторіччя. Він вигідно розташовувався відповідно до всіх сторін світу. — Він підвів праву руку до обличчя і виставив уперед вказівний палець, щоб звичним жестом поправити окуляри на носі. Тоді збагнув, що їх там більше немає й опустив руку з трохи збентеженим виглядом. Зі Спрінгфілда йшли дороги в усі боки. Школа існує, бо Ендрю Тайєр побачив багато можливостей. Він заробив капітал на залізничних перевезеннях. Особливо до західного узбережжя. Він першим угледів, що перевезення на захід мають такий самий потенціал, як і на схід.