Річард бачить, як батько заходить у шафу у великій спальні і зачиняє за собою двостулкові двері. Річарду, може, п’ять… або шість… не більше семи, це точно. Він чекає п’ять хвилин, тоді десять, і коли тато не виходить із комірчини, він починає трохи боятися. Він кличе. Він кличе

(свою люльку, він кличе свою миску, він кличе свого[227])

батька, а коли батько не відповідає, він кличе його дедалі гучніше і гучніше, підходить дедалі ближче і ближче до шафи і кличе, а коли спливають п’ятнадцять хвилин і батько досі не з’являється, Річард відчиняє дверцята і заходить усередину. Він заходить у морок, наче в печеру.

І щось трапляється.

Коли він проштовхнувся крізь жорсткий твід і м’яку бавовну, часом гладкий шовк батькових пальт, костюмів і піджаків спортивного фасону, запах одягу, нафталінових кульок і зачиненої шафи змінився на інший запах — гарячий і палючий. Річард продовжує лізти вперед, вигукуючи батькове ім’я. Він думає, що десь там — вогнище і батько на ньому горить, бо ж пахне вогнем… і раптом він усвідомлює, що дошки зникли з-під ніг, і стоїть він тепер на торфі. Жахні чорні комахи з сегментованими очима на кінчиках довгих вусів вовтузилися навколо його пухнастих капців. «Татку!» — кричить він. Пальто і костюми зникли, підлога зникла, але під ногами не хрусткий білий сніг, а смердючий торф, де, вочевидь, розмножуються ті бридкі чорні стрибучі комахи. Навіть найсміливіша уява не прийняла б це місце за Нарнію. У відповідь на свій крик Річард чує інші крики — крики та божевільний, біснуватий сміх. Дим звивається навколо нього мерзотним чорним вітром, і Річард повертається назад, проштовхуючись тим шляхом, яким прийшов. Простягає руки вперед, наче сліпий, лихоманливо намацує пальто і принюхується до слабкого, неприємного смороду нафталінових кульок…

І раптом рука ковзає по його зап’ястю.

«Татку?» — запитує Річард, але коли він дивиться вниз, то бачить не людську руку, а якусь лускату зелену штуку, укриту скрученими присосками; зелену штуку, причеплену до довгої гумової руки, що простягається в морок до пари жовтих монголоїдних очей, які витріщаються на нього з неприхованим голодом.

Він з криком виривається і кидається наосліп у морок… і щойно він знову намацує пальцями батькові спортивні пальта і костюми, щойно він чує благословенний раціональний звук — постукування вішаків, та зелена, вкрита присосками рука знову сухо ковзає по шиї… і зникає.

Він чекає і тремтить, блідий, наче вчорашній попіл в охололій печі, десь три години біля тієї клятої шафи, і боїться зайти всередину, боїться тієї зеленої руки і жовтих очей. Він дедалі більше переконується, що тато достоту помер. І коли батько повертається в кімнату під кінець четвертої години, та ще й не з шафи, а з дверей між спальнею і коридором — дверей, розташованих ЗА Річардом, — коли таке трапляється, Річард навіки відрікається від вигадок. Річард заперечує вигадки. Річард відмовляється мати справу з вигадками, давати їм раду чи миритися з ними. Просто-напросто, З Нього Досить. Назавжди. Він стрибає і біжить до батька, улюбленого Морґана Слоута, і обіймає його так міцно, що руки ще з тиждень потім болітимуть. Морґан піднімає його, сміється і запитує, чому Річард такий блідий. Річард усміхається і каже, що то, певно, він з’їв щось не те на сніданок, але тепер йому вже краще. Він цілує батька в щоку і відчуває такий рідний запах поту з одеколоном. Того ж дня він зібрав усі свої збірки казок — «Маленькі золоті книжечки», книжки-панорами, серію «Я Вмію Читати», книжки Доктора С’юза, «Зелену казкову книгу для юних читачів», — поклав їх у коробку і відніс у підвал. А тоді подумав: «Мене не дуже перейматиме, якщо зараз почнеться землетрус, зробить щілину в підлозі і проковтне всі ці книженції. Насправді, це принесло б полегшення. Насправді, це було б таке полегшення, що я б сміявся весь день і, певно, всі вихідні». Цього не трапилося, але Річард відчув значне полегшення, коли книги опинилися в подвійному мóроці — мóроці коробки і мóроці підвалу. Він ніколи знову не погляне на них, як і ніколи не зайде більше в татову шафу з двостулковими дверима. І хоча іноді йому сниться, що під його ліжком або в його власній шафі ховається щось із пожадливими жовтими очима, він ніколи більше не думав про ту зелену, вкриту присосками руку, аж доки в Школі Тайєра не настали страшні часи і він не залився слізьми в обіймах свого друга Джека Сойєра.

З Нього Досить. Назавжди.

Джек сподівався, що, розказавши цю історію і виплакавшись, Річард знову повернеться — більшою чи меншою мірою — до нормального, критично раціонального себе. Насправді, Джеку було байдуже, усе осягнув Річард чи ні. Якщо Річард зможе примирити себе з ключовим аспектом навколишнього божевілля, то зможе під’єднати свій чудовий мозок і допомогти Джекові знайти вихід… вихід із кампусу «Тайєра», а також вихід із Річардовго життя, доки той остаточно не звихнувся.

Однак це не спрацювало. Коли Джек спробував поговорити з ним — розповісти Річардові про випадок, коли його власний батько, Філ, зайшов у гараж і не повернувся, — Річард відмовився слухати. Давню таємницю про те, що трапилося в шафі, було викрито (щось на кшталт того; Річард досі вперто тримався за думку, що то була галюцинація), але з Річарда досі було Достатньо. Назавжди.

Наступного ранку Джек спустився вниз. Він забрав усі свої речі, а також речі, які можуть знадобитися Річардові, — зубну щітку, підручники, зошити, свіжий одяг. Він вирішив, що вони проведуть весь день у кімнаті Пузиря Альберта. Звідти можна спостерігати за воротами і двором. А коли знову впаде темрява, їм, можливо, пощастить утекти.

Джек понишпорив у столі Альберта і знайшов там пляшечку дитячого аспірину. Він з хвильку подивився на неї і подумав, що ці маленькі помаранчеві піґулки розказують про Люблячу Маму зниклого Альберта не менше, ніж коробочка лакричних черв’ячків на полиці в шафі. Джек витрусив приблизно півдюжини таблеток. Дав їх Річарду, і той байдуже прийняв ліки.

— Іди сюди й лягай, — сказав Джек.

— Ні, — відповів Річард сердитим, тривожним і неймовірно нещасним голосом. Він повернувся до вікна. — Я маю стояти на чатах. Тоді я зможу зробити доповідь для… для… ради опікунів. Пізніше.

Джек злегка доторкнувся до Річардового чола. І хоча воно було холодним — майже крижаним — він сказав:

— Твоя гарячка погіршується. Краще ляж, доки аспірин не подіє.

— Погіршується? — Річард глянув на нього із жалюгідною вдячністю. — Правда?

— Так, — серйозно сказав Джек. — Іди сюди й полеж.

Річард заснув за п’ять хвилин, відколи ліг у ліжко. Джек сів у м’яке крісло Пузиря Альберта, яке прогнулося так, як і Альбертів матрац усередині. У променях денного світла бліде Річардове обличчя набуло вощаного блиску.

День якось минув, і близько четвертої по обіді Джек заснув. Він прокинувся до темряви, не знаючи напевно, як довго дрімав. Знав тільки, що сни його не навідували, і був вдячним за це. Річард тривожно вовтузився, і Джек подумав, що він, певно, скоро прокидатиметься. Джек підвівся і потягнувся, намагаючись розворушити закляклу спину. Він підійшов до вікна, визирнув і завмер на місці, широко розплющивши очі. Першою думкою була: «Я не хочу, щоб Річард бачив це. Ні, якщо я можу щось виправити».

«О Боже, нам потрібно вибиратися звідси, і чим швидше, тим краще, — налякано думав Джек. — Навіть якщо, байдуже чому, вони бояться піти просто на нас».