Вовк гарчав і рвав на шмаття.
Сонячний Ґарднер просторікував про комуністів і гуманістів, приречених на пекельні муки штовхачів наркоти, які хотіли б, щоб молитви ніколи не повернулися в громадські школи.
Сирени надворі; ляскання дверцят машин; хтось каже комусь не поспішати; хлопчик наляканий.
— Так, це все ти, ти накоїв ці біди.
Сонні звів револьвер сорок п’ятого калібру. Дуло було настільки ж великим, як і горло тунелю в Оутлі.
Скляна стіна між студією і кабінетом із гучним хрипким ревінням розбилася на друзки. Сіро-чорна волохата фігура скочила в кімнату; морда була розрізана уламком скла, ноги кривавили. Воно ревіло майже як людина, і у свідомість Джека ввірвалася настільки могутня думка, що вона відкинула його назад:
ТИ НЕ НАШКОДИШ СТАДУ!
— Вовку! — закричав він. — Обережно! Обережно, у нього ре…
Сонні двічі натиснув на спусковий гачок. Оглушливі постріли в замкненому просторі. Кулі призначалися не Вовкові — їх спрямували в Джека. Однак влучили вони в перевертня, бо саме тієї миті Вовк опинився між хлопчиками. Джек побачив два величезні, нерівні скривавлені отвори в боці Вовка — там, де кулі пройшли наскрізь. Відбившись від його ребер, вони змінили напрямок, і жодна не влучила в Джека, хоча він відчув, як одна із них пролетіла повз його ліву щоку.
— Вовку!
Вовкові м’які стрибки стали незграбними. Праве плече поїхало вперед, тицьнулося в стіну, розбризкало кров і збило обрамлене фото Сонячного Ґарднера у фесці храмовника[205].
Сміючись, Сонні Сінґер повернувся до Вовка і знову вистрелив. Він тримав зброю обома руками, і його плечі смикнулись від віддачі. Дим від пострілу застиг густою, непорушною, шкідливою завісою. Вовк упав на чотири лапи, а тоді якось зіп’явся на задні. Руйнівний рев болю та люті перекрив оглушливий голос Сонячного Ґарднера.
Сонні вистрелив у Вовка чотири рази. Куля пробила діру в його лівій лапі: кров і хрящі розлетілися врізнобіч.
ДЖЕКІ! ДЖЕКІ! О, ДЖЕКІ, БОЛИТЬ, МЕНІ ТАК БОЛИТЬ…
Джек рушив уперед і схопив електронний годинник Ґарднера; це було першим, що трапилося під руку.
— Сонні, стережися! — закричав Ворвік. — Стережися…
Вовк, тіло якого перетворилося на клубок сплутаного закривавленого волосся, стрибнув на нього. Ворвік схопився за вовкулаку, і на мить здалося, що вони танцюють.
— В ОЗЕРІ ВОГНЕННОМУ НАВІКИ! АДЖЕ СКАЗАНО В БІБЛІЇ…
Щойно Сонні почав повертатися, Джек щосили опустив йому на голову електронний годинник-радіоприймач. Пластик зламався. Цифри на передній панелі заблимали. Сонні повернувся, намагаючись підняти револьвер. Джек махнув годинником по висхідній дузі, яка закінчилася в роті у Сонні. Губи Сінґера роз’їхалися в широчезній посмішці. Зуби розкришилися. Указівний палець знову натиснув на спусковий гачок. Куля потрапила в підлогу між ногами.
Він відлетів до стіни, відштовхнувся від неї спиною і посміхнувся Джеку закривавленим ротом. Похитнувшись, знову підняв револьвер.
— Проклятий…
Вовк швиргонув Ворвіка. Той пролетів через кімнату і врізався в спину Сонні, коли той вистрелив. Куля потрапила не в Джека, а в бобіну студійного магнітофона, і розтрощила її. Гучний голос Сонячного Ґарднера замовк. Динаміки завили.
Хитаючись, Вовк із гарчанням ішов на Сонні Сінґера. Той наставив револьвер на нього і натиснув на спусковий гачок. Замість гуку пострілу пролунало сухе, безсиле клацання. Кривава посмішка Сонні зникла.
— Ні, — м’яко вимовив він і натиснув на спусковий гачок… знову… знову… Коли Вовк наблизився до нього, Сонні кинув револьвер і спробував оббігти великий стіл Ґарднера. Револьвер ударився об лоб Вовка, і перевертень, зібравши рештки сил, стрибнув через стіл до Сонні, розкидаючи все, що там було. Сонні позадкував, але Вовк схопив його за руку.
— Ні! — закричав Сонні. — Краще не треба, ти повернешся назад, у Ящик, я тут дуже важлива персона. Я… Я… АААААА!
Вовк вивернув руку Сонні. Пролунав хрумкіт — наче надто жвава дитина відірвала ніжку зготованої на обід індички. І раптом рука Сонні опинилася у великій передній лапі Вовка. Сонні позадкував, із його плеча лилася кров. Джек побачив білий вершечок кістки. Він відвернувся, і йому стало дуже зле.
На мить увесь світ занурився в сіре.
19
Коли він знову роззирнувся, Вовк стояв, похитуючись посеред безладу, який колись був кабінетом Ґарднера. Його очі світло-жовто виблискували, як майже зотлілі свічки. Щось відбувалося з його обличчям, руками, ногами… Джек бачив, що він знову обертається на Вовка… а потім уповні збагнув, що це означає. Давні легенди брехали, стверджуючи, що перевертня можуть вбити тільки срібні кулі, але, ймовірно, мали рацію щодо іншого. Вовк перевтілювався, бо помирав.
— Вовку, ні! — простогнав він і зміг підвестися. На півдороги до Вовка підсковзнувся, упав на коліно, знову зіп’явся. — Ні!
— Джекі… — низький, схожий на ричання гортанний голос… але це слово Джек розчув.
І дивовижно, але Вовк намагався усміхнутися.
Ворвік відчинив персональні Ґарднерові двері у двір і повільно позадкував сходами, широко розплющивши очі від жаху.
— Пішов! — крикнув Джек. — Забирайся геть!
Енді Ворвік тікав, як наляканий кролик. З апарата внутрішнього зв’язку крізь гудіння перешкод долинув голос Френкі Вільямса. Його переповнював жах, а ще похмуре, хворобливе збудження.
— Боже, ви тільки погляньте! Наче хтось загрався м’ясним тесаком! Хто-небудь, перевірте кухню!
— Джекі…
Вовк упав, як зрубане дерево. Джек опустився навколішки і перевернув його. Волосся на обличчі Вовка тануло з неймовірною швидкістю, як під час уповільненої зйомки. Очі знову стали червонувато-коричневими. Джеку вони видавалися страшно втомленими.
— Джеку… — Вовк підвів закривавлену лапу і торкнувся щоки Джека. — Потрапив… у тебе… Він влучив?
— Ні. — Джек колисав голову друга. — Ні, Вовку, у мене не влучила жодна куля. Жодна.
— Я… — Очі Вовка заплющилися, знову повільно розплющилися. Нестерпно ніжна посмішка осяяла його обличчя, і він повільно заговорив, виділяючи кожне слово: — Я… зберіг… стадо… від… небезпеки…
— Так, зберіг. — Обличчям Джека текли сльози. Від них було боляче. Він колисав кудлату голову Вовка і плакав. — Ти врятував, старий добрий Вовку…
— Добрий… старий добрий Джекі.
— Вовку, я піднімуся нагору… там копи… «швидка»…
— Ні! — З неймовірним зусиллям Вовк знову трохи підвівся. — Іди… ти йди…
— Без тебе — ні, Вовку! — В очах двоїлося, троїлося. Він тримав голову Вовка на обпечених руках. — Без тебе ніколи…
— Вовк не хоче жити в цьому світі. — Вовк гучно видихнув і спробував ще раз посміхнутися. — Пахне… пахне так погано…
— Вовку… послухай, Вовку.
Вовк м’яко взяв його за долоні, і Джек відчув, як з долонь друга зникає шерсть. Жахливе примарне відчуття.
— Я люблю тебе, Джекі.
— Я також тебе люблю, Вовку, — відповів Джек. — Просто тут і просто зараз.
Вовк посміхнувся…
— Повертаюся, Джекі… Я відчуваю. Повертаюся…
Раптом руки Вовка стали невагомими.
— Вовку! — закричав Джек.
— Повертаюся додому.
— Вовку, ні! — Джек відчував, як тремтить і смикається серце. Воно могло розбитися — о так, серця розбиваються, він це відчував. — Вовку, не йди, я люблю тебе!
Раптом Вовк став легшим, прозорим. Він засяяв, обертаючись на молочаєвий пух… перетворювався на мерехтливу ілюзію… На Дивовиддя.
— …прощавай…
Вовк танув, танув… танув.
— Вовку!
— …люблю тебе, Дж…
Вовк пішов. На підлозі залишився лише кривавий силует.
— Боже, — простогнав Джек. — Боже. Боже.
Він обхопив себе руками і, стогнучи, заходився хитатися вперед-назад у розгромленому кабінеті.
