— А хіба таке взагалі можливо? Тобто я думала, що квантові ефекти з’являються тільки при низьких…

— Забудь про це, — буркнув Каннінґем. — Про біохімію можемо посперечатися пізніше, якщо виживемо.

— А про що ми поговоримо натомість? — м’яко запитав Сарасті.

— Для початку, найтупіше із цих створінь здатне зазирнути вам у голови й побачити, які частини візуальної кори працюють цієї миті. І якщо між цим і читанням думок існує різниця, то вона геть невелика.

— Доки ми не на «Роршаху»…

— Потяг пішов. Ви там уже побували. І не раз. Хто знає, що ви там виробляли за наказами «Роршаха»?

— Секунду, — запротестувала Бейтс. — Ніхто з нас не перетворювався там на маріонетку. Ми бачили галюцинації, сліпли й навіть божеволіли, але ніколи не ставали одержимими.

Каннінґем скоса глянув на неї і пирхнув.

— Думаєш, ти могла б поборотися з цими ниточками? Чи хоча б відчути їх? Я просто зараз можу прикласти тобі до голови транскраніальний магніт — і ти покажеш середній палець, чи ворушитимеш пальцями ніг, чи вдариш Сірі в пах, а потім присягатимешся могилою матінки, що зробила це виключно з власного бажання. Ти танцюватимеш, як маріонетка, й весь час божитимешся, що робиш усе з власної волі, а це ж просто я, межовий ананкаст з кількома магнітами й МРТ-шоломом. — Він махнув рукою на незвідану безодню за переділкою. Перед ним гойдалися шматочки пожмаканої цигарки. — Хочете повгадувати, на що вони здатні? А може, ви вже видали їм технічні характеристики «Тезея», попередили про установку «Ікар», а тоді з власної волі вирішили про все це забути?

— Ми також можемо викликати подібні ефекти, — спокійно сказав Сарасті. — Такі, як ти й сказав. Їх можуть спричинити інсульти. Пухлини. Випадкові аварії.

— Випадкові? Народ, це були експерименти! Вівісекція! Вони впустили вас, щоб розібрати на частини, з’ясувати, що і як на вас впливає, а ви навіть не помітили цього.

— І що? — зірвався на крик невидимий вампір. Щось холодне й голодне забриніло в його голосі. Люди за столом налякано принишкли.

— У центрі вашого поля зору є сліпа пляма, — зауважив Сарасті. — Ви її не бачите, як і сакад в потоці зорових даних. Це тільки дві витівки мозку, про які вам відомо. А є ж іще багато інших.

Каннінґем кивнув.

— У цьому ж і річ. «Роршах» може…

— Йдеться не про конкретний випадок. Мізки — це механізм для виживання, а не детектор брехні. Мозок бреше там, де самообман сприяє пристосуванню. Перестає помічати неважливі речі. Правда не має значення. Лише пристосованість. Ви ж насправді ніколи не сприймаєте світ таким, яким він є насправді. Ви переживаєте ситуацію на основі припущень. Короткий шлях. Обман. Увесь вид від початку страждає на агнозію. «Роршах» не робить з вами нічого такого, чого ви не робите самі.

Усі мовчали. Знадобилося кілька секунд тиші, щоб я збагнув, що саме трапилося.

Юкка Сарасті щойно підбадьорював нас.

Він міг перервати Каннінґемову тираду, міг би, напевно, придушити й повномасштабний заколот, просто запливши до нас і вишкіривши зуби. Поглянувши на нас. Але він не намагався нас залякати і змусити підкоритися, ми й так були достатньо знервовані. Не намагався і просвітити нас чи боротися зі страхом фактами. Що більше інформації людина тверезого розуму отримувала про «Роршах», то страшніше їй ставало. Просто перед лицем жахаючої загадки, здатної щомиті з будь-якої причини нас знищити, Сарасті намагався нас, загублених у космосі на межі буття, втримати у робочому стані. Вампір намагався заспокоїти нас: хороше м’ясо, розумне м’ясо. Він намагався втримати нас від нервового зриву. Ну ось, уже ліпше…

Сарасті практикував психологію.

Я роззирнувся. Зблідлі Бейтс, Каннінґем і Банда сиділи непорушно.

З вампіра вийшов фіговий психолог.

— Нам потрібно забиратися звідси, — сказав Каннінґем. — Ті почвари у своєму розвитку набагато нас випередили.

— Поки що ми виявили більше агресії, ніж вони, — сказала Джеймс, але певності в її голосі не було.

— «Роршах» грається метеоритами, наче більярдними кулями. А ми сидимо посеред тиру. Щойно йому захочеться…

— Він досі росте. Процес ще не завершений.

— Це має мене втішити?

— Я маю на увазі, що ми не знаємо напевне, — відказала Джеймс. — У нас в запасі можуть бути роки. Століття.

— У нас п’ятнадцять днів, — оголосив Сарасті.

— От лайно, — промовив хтось. Певно, Каннінґем. Або Саша.

Чомусь усі подивилися на мене.

П’ятнадцять днів. Хто знає, звідки він узяв це число? Ніхто з нас не запитав уголос. Може, Сарасті вигадав його, знову ж таки намагаючись практикувати психологію, аби підняти наш бойовий дух. Або він вирахував його ще до того, як ми вийшли на орбіту. І тримав при собі на випадок — уже неможливий, — якщо знову доведеться відрядити нас у лабіринт. Упродовж половини місії я був сліпим. Я нічого не знав.

Але так чи інакше, а скоро у нас випускний.

Труни лежали біля задньої переділки у саркофазі — на тому, що можна було вважати підлогою в ті хвилини, коли поняття гори й низу мали якесь значення. Ми спали в них довгі роки дорогою сюди. Ми не усвідомлювали плину часу — метаболізм у стані заціпеніння надто повільний, навіть щоб підтримувати сни, — але тіло знало, коли необхідні були зміни. Після прибуття ніхто з нас не спав у цих капсулах. Ми лягали в них, тільки щоб уникнути смерті.

Та після загибелі Шпінделя Банда час від часу навідувалася сюди.

Його тіло спочивало у капсулі поблизу моєї. Я вплив до відсіку і, не замислюючись, повернув ліворуч. П’ять трун: чотири відкриті й порожні, одна запечатана. Дзеркальний перестінок подвоював їхню кількість та глибину саркофагу.

Але Банди тут не було.

Я повернув праворуч. Тіло Сьюзан Джеймс спиною практично торкалося її віддзеркалення. Вона споглядала протилежну картину: три запечатані капсули, одна відкрита. Ебенова пластинка, вмонтована у підняту кришку, була темною. Інші виблискували ідентичною мозаїкою блакитних і зелених зірочок. Нічого не змінилося. Не було ні візерунків електрокардіограм, ні блимання кардіограм, що позначали б роботу серця чи ЦНС. Ми могли б чекати годинами, але жоден з цих діодів не блимнув би. Якщо ти перебуваєш у стані, який можна назвати «живий труп», наголос ставиться на слові «труп».

Коли я прийшов, топологія Банди свідчила, що головує зараз Мішель, але заговорила, не озираючись, вже Сьюзан.

— Я ніколи не зустрічалася з нею.

Я простежив за її поглядом і прочитав ім’я на одній із запечатаних трун: Такамацу. Другий лінгвіст із множинними особистостями.

— Всіх решту я бачила, — продовжувала Сьюзан. — Тренувалася з ними. Але ніколи не зустрічалася з власним дублером.

Такого не схвалювали. Та й навіщо?

— Якщо хочеш… — почав було я.

Вона похитала головою:

— У будь-якому разі, дякую.

— Чи хтось інший. Я можу тільки уявити, як Мішель…

Сьюзан усміхнулася, але якось холодно:

— Мішель зараз не дуже хоче розмовляти з тобою, Сірі.

— Так, — я на мить завагався, щоб дати нагоду висловитися комусь іншому. Коли ніхто не заговорив, я відштовхнувся й поплив до люка. — Ну, якщо передумаєте…

— Ні. Ніхто з нас. Ніколи.

Дробар.

— Ти брешеш, — продовжив він. — Я бачу це. Ми всі бачимо.

Я кліпнув.

— Брешу? Ні, я…

— Ти не говориш. Ти слухаєш. Тобі байдуже до Мішель. Тобі до всіх байдуже. Тобі лише потрібні наші знання. Для твоїх звітів.

— Це не зовсім правда, Дробар. Мені не байдуже. Я знаю, що Мішель, мабуть…

— Нічогісінько ти не знаєш. Забирайся геть.

— Вибач, що засмутив тебе, — я перекотився вздовж вісі та вперся ногами у дзеркало.

— Ти не знаєш Міш, — гаркнув він, коли я відштовхнувся. — Ти ніколи нікого не втрачав. У тебе ніколи нікого не було. Облиш її.

Він помилився щодо обох пунктів. Шпіндель принаймні помер, знаючи, що він не байдужий Мішель.

Челсі померла, вважаючи, що мені начхати.