Приліпив якірну пластину до стіни. Я міг заприсягтися, що основа здригнулася. Вистріливши з реактивного пістолета, я відступив до центру проходу.
— Вони тут, — прошепотіла Джеймс.
Щось було поряд. Я повсякчас відчував за спиною його присутність, хай би куди повертався. Безмежна ревуча пітьма клубочилася на краю поля зору — ненажерлива, розміром з тунель паща. Будь-якої миті вона могла зробити неймовірно швидкий випад і поглинути усіх нас.
— Вони прекрасні… — сказала Джеймс. У її голосі зовсім не було страху, він повнився побожністю.
— Що? Де? — Бейтс крутилася на місці, намагаючись охопити поглядом усі чотири сторони. Роботи, схожі на броньовані фігурні дужки, за її наказом занепокоєно хиталися від однієї стінки до іншої, тримаючи зброю напоготові. — Що ти побачила?
— Вони не там. Вони тут. Всюди. Невже ви їх не бачите?
— Я нічого не бачу, — сказав Шпіндель тремтячим голосом.
— Це все електромагнітні поля, — сказала Джеймс. — Ось як вони спілкуються. Уся конструкція переповнена мовами, вона…
— Я нічого не бачу, — повторив Шпіндель. Його дихання гулко і часто відлунювало в навушниках. — Я осліп.
— Бляха! — Бейтс повернулася до Шпінделя. — Як таке може бути… радіація?..
— Не д-думаю, що це вона.
Дев’ять тесла — і привиди були повсюди. Я відчув запах асфальту і жимолості.
— Кітоне! — крикнула Бейтс. — Ти з нами?
— Т-так.
Заледве. Я стояв біля дзвона і стискав у руках витяжний трос, намагаючись ігнорувати, те, що поплескувало мене по плечу.
— Облиш все! Витягни Шпінделя!
— Ні! — Шпіндель безпорадно висів у проході. Пістолет теліпався на ремінці. — Ні, кинь мені щось.
— Що?
Це все у твоїй голові. Це все у твоїй…
— Кинь мені щось. Та що завгодно!
Бейтс вагалася.
— Ти сказав, що осл…
— Просто зроби це!
Бейтс зірвала з пояса запасну батарею і кинула її Шпінделю. Він незграбно потягнувся за нею. Батарея вислизнула з його рук і вдарилася об стіну.
— Зі мною все буде гаразд, — прошепотів він. — Просто дотягніть мене до намету.
Я смикнув за шворку. Клітка надулася наче величезний бронзовий зефір.
— Усі всередину! — Бейтс однією рукою стріляла з пістолета, а іншою тягнула Шпінделя. Вона підштовхнула його до мене, а сама наліпила сенсор-сповіщувач на тканину намету. Я зірвав екранований клапан із входу, як струп з рани. Під ним звивалася й блищала, наче мильна бульбашка, самотня, безкінечно довга, накручена сама на себе молекула.
— Затягуй його всередину! Джеймс! Лізь сюди!
Я проштовхнув Шпінделя крізь мембрану. Вона обтискувала його непристойно туго, заповнюючи кожну тріщину та контур.
— Джеймс! Ти…
— Заберіть це від мене! — Різкий голос: грубий, наляканий і страшний, чоловічий настільки, наскільки взагалі так може говорити жінка. Дробар контролює тіло. — Заберіть це від мене!
Я озирнувся. Тіло Сьюзан Джеймс повільно перекидалося посеред тунелю, вчепившись обома руками у свою праву ногу.
— Джеймс, — підпливла до неї Бейтс. — Кітоне! Допоможи. — Вона схопила Банду за руку. — Дробар? У чому проблема?
— У цьому! Ти що, сліпа?
Опинившись біля них, я збагнув, що він не просто тримав себе за ногу. Він смикав за неї. Намагався відірвати.
Хтось у моєму шоломі істерично зареготав.
— Хапай його за ліву руку, — наказала мені Бейтс, намагаючись відірвати пальці лінгвіста, що мертвою хваткою вчепилися в ногу Банди. — Дробарю, відпусти! Негайно!
Заберіть це від мене!
— Це твоя нога, Дробарю.
Ми боролися з ним усю дорогу до дзвона.
— Це не моя нога! Ви тільки погляньте на це, як воно може бути моєю ногою, якщо воно мертве. Воно прилипло до мене…
Майже прийшли.
— Дробарю, послухай, — гарикнула Бейтс. — Ти мене чу…
Заберіть це від мене!
Ми заштовхали Банду у намет. Бейтс відступила, коли я пірнув услід за нею. Дивовижно, як вона ще трималася. Якимось дивом їй вдавалося не підпускати демонів до себе, вона загнала нас у безпечне місце, наче бордер-коллі під час грози. Вона…
Вона не пішла за нами. Її не було в наметі. Озирнувшись, я побачив, як її тіло зависло біля нашого сховку. Рука в рукавиці стискала край намету; крізь всі шари каптону, хрому та полікарбонату я помітив, що чогось бракує. Усі її грані розтанули.
Це не могла бути Аманда Бейтс. В істоти переді мною топології було не більше, ніж у манекена.
— Амандо?
Банда у мене за спиною щось бурмотіла у тихому маренні.
— Що трапилося? — запитав Шпіндель.
— Я залишаюся тут, — сказала Бейтс. Її голос був спокійним. — Я все одно мертва.
— Що? — Шпінделю забракло слів. — Ти станеш мертвою, якщо не…
— Ви залишите мене тут, — сказала Бейтс. — Це наказ.
Вона запечатала нас усередині дзвона.
Для мене таке було не вперше. Невидимі пальці раніше вже порпалися в моєму мозку, каламутячи намул та здираючи струпи. Вплив «Роршаха» був сильнішим, але Челсі робила це…
…якщо можна так сказати, точніше.
Вона називала це «макраме»: гліальні старти, каскадні ефекти, шаткування критичних гангліїв. Якщо я заробляв на хліб читанням людської архітектури, то Челсі змінювала її — знаходила критичні вузли і виправляла їх, кидала камінчик десь біля витоків пам’яті і спостерігала, як брижі обертаються на величезні гуркотливі хвилі глибоко у низинах психіки.
За час приготування сандвічу вона могла впаяти тобі в мозок щастя, а за годину чи дві, просто в процесі ленчу, примирити тебе з дитинством.
Як і безліч інших сфер людської діяльності, цей процес міг відбуватися без участі Челсі. Людську природу поставили на конвеєрну стрічку. А саме людство все більше і більше перетворювалося з виробника на виріб. І все ж для мене мистецтво Челсі осявало дивний старий світ абсолютно новим світлом: верстання думки відбувалося не заради вищого блага абстрактного суспільства, а заради егоїстичних бажань індивіда.
— Дозволь мені подарувати тобі щастя, — сказала вона.
— Я вже й так щасливий.
— Я зроблю тебе ще щасливішим. ТПК за мій кошт.
— ТПК?
— Тимчасові поведінкові корекції. Я досі маю привілейований статус у «Саксі».
— Мене вже достатньо коригували. Варто змінити бодай один синапс, і я стану кимось зовсім іншим.
— Дурниці! І ти сам це добре знаєш. Інакше кожен новий досвід перетворював би тебе на іншу людину.
Я поміркував.
— Мабуть, так воно і є.
Але вона все наполягала і наполягала, а навіть найсильніші аргументи проти щастя з часом тьмяніють. Тож одного вечора Челсі покопирсалася у своїх шухлядах і витягла сітку для волосся, обліплену сірими жирними шайбами. Сітка виявилася надпровідною павутиною, тонкою, наче туман, призначеною фіксувати поля навіть найпростіших думок. Шайби були керамічними магнітами, що омивали мозок власним полем. Імплантати Челсі були підключеними до базової станції, що грала з інтерференційними візерунками між полями.
— Колись лише для розміщення магнітів потрібна була машина розміром з ванну, — Челсі вклала мене на диван і натягнула мені на голову сітку. — Це єдине диво, яке до снаги такому портативному апарату. Ми можемо знайти гарячі точки, можемо навіть добряче їх трусонути, якщо треба, але ефект від транскраніальної магнітної стимуляції з часом послаблюється. Для стабільної корекції треба звертатися в клініку.
— А що конкретно ми шукаємо? Задавлені спогади?
— Таких не буває. — Вона широко всміхнулася, заспокоюючи мене. — Є тільки спогади, які ми, так би мовити, навмисне ігноруємо. Мислимо в обхід них, якщо ти мене розумієш.
— Я думав, ти збираєшся подарувати мені щастя. Чому…
Вона притулила палець до моїх губ.
— Віриш чи ні, Лебедю, люди часом навмисне ігнорують навіть щасливі спогади. Якщо їм, наприклад, сподобалось щось, що, на їхню думку, не повинно було подобатися. Або, — вона поцілувала мене в лоб, — якщо вони вважають, що не заслуговують на щастя.
