Оточений дисплеями, які фіксували невблаганне зростання Левіафана під нами, я зрозумів іще дещо. Не тільки те, чому Саші так не подобався цей вираз, а й те, чому Ісаак Шпіндель — звісно, мимоволі — вжив саме його.

З погляду Землі, усі на борту «Тезея» були альтер его.

Сарасті залишився на борту. У нього не було заміни.

Ми, всі решта, набилися у шатл, одягнені в індивідуально підігнані скафандри, які були настільки обвішані протирадіаційним захистом, що скидалися на костюми аквалангістів для глибоководного занурення із минулого століття. Треба було дотримуватися чіткого балансу: надмір захисту ще гірший, ніж його відсутність. Він розщеплював первинні частки на вторинні, настільки ж смертельні, проте численніші. Іноді доведеться терпіти підвищений радіаційний фон; тож єдиною альтернативою було закутатися в свинець і перетворитися на жуків.

Ми відбули за шість годин до перигею. «Скілла», наче нетерпляча дитина, мчала вперед, залишаючи батьків далеко позаду. Я не помітив особливого ентузіазму на обличчях моїх супутників. За винятком одного: Банда Чотирьох ледь не сяяла за забралом скафандра.

— Хвилюєшся? — запитав я.

Саша відповіла:

— Блядь, так. Польова робота, Кітоне. Перший контакт.

— А що як там нікого не буде?

Або буде, і ми їм не сподобаємося?

— Так навіть краще. Повитріщаємося на їхні дорожні знаки та покопирсаємося в коробках з-під пластівців без копів, які б зиркали нам через плече.

Мені стало цікаво, чи висловлює вона думку всієї Банди. Я чомусь був певен, що Мішель вважала інакше.

Усі ілюмінатори «Скілли» було задраєно. Краєвиду за вікном не спостерігалося. А всередині також немає на що дивитися, окрім роботів, тіл та покрученого силуету, що розростався перед очима на дисплеї шолома. Однак я відчував, як радіація проривається крізь нашу броню, наче крізь цигарковий папір. Відчував вузлуваті гребені та котловини магнітного поля «Роршаха». Я відчував самого «Роршаха», до якого ми неухильно наближалися: обвуглена крона вигорілого інопланетного лісу, радше пейзаж, аніж артефакт. Я уявляв потужні розряди електрики, що проскакували між його гілками, і нас на їхньому шляху.

Які істоти могли обрати таке місце для життя?

— Ти справді вважаєш, що ми заприятелюємо? — запитав я.

Джеймс знизала плечима, але під бронею це було майже непомітно.

— Спершу, певно, ні. Можливо, ми почали танцювати не з тієї ноги, імовірно, нам доведеться розбиратися з купою непорозумінь. Але врешті-решт ми знайдемо спільну мову.

Вочевидь Джеймс вирішила, що дала відповідь на моє запитання.

Шатл заклав віраж — ми повалилися одне на одного, наче кеглі. Тридцять секунд мікроманеврів пішло на жорстке гальмування. На дисплеї шолома затанцювала весела синьо-зелена картинка: стикувальний рукав шатла проштовхувався крізь мембрану, що слугувала входом до надувного вестибюля «Роршаха».

Навіть у вигляді схеми це виглядало дещо порнографічно.

Бейтс прилаштувалася біля повітряного шлюзу. Вона відсунула внутрішні двері.

— Пригніть голови!

Це не так вже і просто зробити, коли ти закутий у костюм повного захисту та феррокераміку. Шоломи колихалися і вдарялися. Піхотинці, розпластані на стелі, наче величезні смертоносні таргани, з гудінням повернулися до життя і відірвалися від поверхні. Протиснувшись крізь вузьку щілину над нашими головами, вони загадково кивнули своїй господині і тихо зникли.

Бейтс задраїла внутрішній люк. Замок клацнув туди-сюди, а коли відчинився, шлюз був уже порожній.

Прилади свідчили, що все було в нормі. Роботи терпляче чекали у вестибюлі. На них ніхто не нападав.

Бейтс пішла слідом за ними.

Ми цілу вічність чекали на зображення. Інформація просочувалася до нас тоненьким струмочком. Слова передавалися без проблем, але одне зображення вартувало мільйона слів.

— Поки що жодних сюрпризів, — доповіла Бейтс голосом розладнаного варгана.

Ось воно: очима другого піхотинця ми побачили першого у непорушному зернистому монохромі. Це було схоже на листівку з минулого: слух, перетворений на зір, відображення важких незграбних вібрацій метанової атмосфери. Потрібно було кілька секунд, щоб кожен помережаний перешкодами кадр виповз на внутрішній дисплей шолома: ось піхотинці спускаються вниз; ось вони вповзають у дванадцятипалу кишку «Роршаха»; просуваються ворожим печерним пейзажем. У нижньому лівому куті кожного знімка висвічувався час, а під ним — показник магнітної індукції.

Якщо не довіряєш ЕМ-спектру, багато чого втрачаєш.

— Схоже, все гаразд, — доповіла Бейтс. — Заходжу.

У привітнішому світі роботи котилися б бульваром і відсилали б нам ідеальні кришталево-чисті кадри. Шпіндель та Банда попивали б каву в барабані, наказуючи піхотинцям взяти зразок того чи наблизити он те. У привітнішому світі мене б навіть тут не було.

На наступній листівці з’явилася Бейтс: вона вилізла із фістули. На другій — повернулася спиною до камери — певно, вивчала периметр.

А на третій вже дивилася прямісінько на нас.

— Усе… о’кей, — промовила вона. — Спускайтеся… вниз…

— Не так швидко, — сказав Шпіндель. — Як ти почуваєшся?

— Добре. Трохи дивно, але…

— В якому сенсі дивно?

Променева хвороба дає про себе знати нудотою, але якщо ми не припустилися жахливої помилки у своїх розрахунках, вона мала проявитися тільки за годину чи дві. Лише після того, як нас добряче просмажить.

— Незначна дезорієнтація, — доповіла Бейтс. — Тут трохи моторошно, певно, це «Сірий синдром[76]». Терпимо.

Я поглянув на Банду. Банда поглянула на Шпінделя. Шпіндель знизав плечима.

— Краще вже не стане, — гукнула здалеку Бейтс. — Годинник… годинник цокає, народ. Спускайтеся.

Ми так і зробили.

«Роршах» зовсім не скидався на обжите місце.

Дім з привидами.

Навіть, коли стіни завмирали, вони все одно рухалися: краєм ока ти завжди помічав скрадливе ворушіння. Постійно на периферії свідомості виникало відчуття, наче за тобою стежать; страхітлива упевненість, що гидкі чужинні тобі спостерігачі причаїлися відразу за рогом. Я повсякчас озирався, сподіваючись заскочити одну з тих примар на гарячому. Однак я бачив лише або напівсліпого піхотинця, що плив коридором внизу, або наляканого, знервованого колегу, який витріщався на мене. Стіни із блискучої лави повнилися тисячами очей, які заплющувалися за мить до того, як на них звертали увагу. Наші ліхтарі розсіювали темряву метрів на двадцять в усіх напрямках; а далі панували тумани і тіні. А ще звуки — «Роршах» скрипів навколо нас, наче старий дерев’яний корабель у пастці пакового льоду. Електричні розряди шипіли, як гримучі змії.

Переконуєш себе, що все це лише у твоїй голові. Нагадуєш, що всі симптоми детально вивчені: неминучий наслідок надто тісного контакту плоті з магнітним полем, що випускає привидів та звірів зі скроневих доль мозку і пробуджує паралізуючий страх із середнього мозку, аби наповнити ним свідомість. Воно трахає твої рухові нерви і змушує навіть вимкнуті імплантати співати, наче дрібні крихкі кристали.

Енергетичні артефакти — ось що це таке. Ти говориш це сам до себе, повторюєш так часто, що слова втрачають будь-який сенс і обертаються на механічну мантру, закляття від лихих сил. Вони не справжні — ці голоси, що шепочуть за межами твого шолому, ці ледь помітні істоти, які манячать на межі видимого світу. Вони — пастка для розуму, те саме неврологічне дурисвітство, що століттями переконувало людей, ніби їх переслідують привиди, викрадають прибульці та женуться за ними…

вампіри…

…і ти запитуєш себе, чи справді Сарасті зостався на «Тезеї». А що, як він весь цей час був поряд, чекав на тебе…

— Ще один стрибок, — попередила Бейтс, коли на моєму дисплеї стали зашкалювати тесли та зіверти. — Стережіться!

Я встановлював дзвін Фарадея. Намагався. Це мало бути доволі просто: я вже протягнув головну отосу від вестибюлю до обвислого мішка, що бовтався посеред проходу. Я ще мав… правильно, треба було щось зробити з поперечними канатами. Щоб… щоб відцентрувати дзвін. Стіна у світлі мого налобного ліхтаря виблискувала, наче мокра глина. У моїх очах іскрилися сатанинські руни.