Я загальмував неподалік від купола, зупинений тихими голосами, що линули згори.

— Ну звісно, вони прекрасні, — пробурмотів Шпіндель. — Вони ж зірки.

— Але, підозрюю, ти хотів би ними милуватися не зі мною, — сказала Джеймс.

— Ти друга в списку. Але в мене побачення з Мішель.

— Вона не казала про це.

— А вона й не розповідає тобі всього. Запитай у неї.

— Взагалі-то це тіло приймає антилібіди. Навіть якщо твоє ні.

— Іноді банан — це просто банан, Сьюз. Ерос — це ж тільки один із видів кохання. Стародавні греки он нарахували цілих чотири.

— Та-а-а-ак, — це точно більше не Сьюзан. — Отже, ти надихаєшся купкою содомітів.

— Блядь, Саша. Все, про що я прошу, — кілька хвилин наодинці з Мішель, доки відвернувся наглядач…

— Це ж і моє тіло, Ізю. Ти намагаєшся і мені забити гол?

— Я лише хочу поговорити, ясно? На самоті. Так багато прошу?

Я почув, як Саша вдихнула повітря.

Видихнула вже Мішель.

— Вибач, малий. Ти ж знаєш Банду.

— Дякувати Богу! Щоразу, як доходить до живого побачення, я наче постаю перед радою інспекторів.

— Тоді тобі пощастило, що ти їм подобаєшся.

— Я вважаю, що ти маєш підняти бунт.

— Ти завжди можеш підселитися до нас.

Я почув тихий шелест — тіла м’яко торкаються одне до одного.

— Як ти? — запитав Шпіндель. — Усе гаразд?

— Доволі непогано. Думаю, я нарешті звикла знову бути живою. А ти як?

— А я завжди незграба, і байдуже, скільки до того пробув мертвим.

— Ти чудово даєш собі раду.

— Мерсі… Я намагаюся.

Ненадовго запала тиша. «Тезей» тихо гудів сам до себе.

— Матуся мала рацію, — сказала Мішель. — Вони насправді прекрасні.

— Що ти бачиш, коли дивишся на них? — А тоді, ніби намагаючись уточнити: — Тобто…

— Вони колючі, — відповіла Мішель. — Коли я повертаю голову, то наче відчуваю, як крізь мою шкіру хвилями проходять стрічки дуже тонких голок. Але це зовсім не боляче. Просто легеньке поколювання, майже як електричне. Приємно.

— Я б хотів мати змогу відчути так само.

— У тебе є інтерфейс. Просто приєднай камеру до тім’яної долі замість зорової зони.

— І буду лише знати, як машина відчуває побачене, так? А я все одно не знатиму, як ти це відчуваєш.

— Ісааку Шпінделю, ти романтик.

— Та ні.

— Ти не хочеш знати. Хочеш зберегти таємницю.

— Раптом ти не помітила, у нас і так вдосталь таємниць, яким потрібно дати раду.

— Так, але ж ми нічого не можемо з ними зробити.

— Це зміниться. Скоро у нас буде до чортиків роботи.

— Думаєш?

— Розраховую на це, — відповів Шпіндель. — Поки що ми тільки витріщалися з відстані, це так. Але найцікавіше почнеться, коли ми заліземо туди і почнемо скрізь штрикати дрючком.

— Можливо, для тебе. Має ж десь у тому місиві бути щось біологічне, з органічними компонентами.

— Та мабуть. А ти говоритимеш з ними, доки я проводитиму медогляд.

— Може, й ні. Матуся і за тисячу років цього не визнає, але ти був правий щодо мови. Це справді лише спосіб обійти проблему. Неначе намагаєшся описати сни димовими сигналами. Мова шляхетна, можливо, це найшляхетніше з усього, на що здатне людське тіло, але неможливо без втрат перетворити заграву на низку рохкань. Мова обмежує. Можливо, те, що ховається там, навіть не використовує її.

— Закладаюся, використовує.

— Відколи це така зміна поглядів? Ти ж завжди підкреслюєш, наскільки мова неефективна.

— Лише коли намагаюся влізти у твою шкуру. Трусики — то зовсім інша річ, — розреготався він над власним жартом. — А якщо серйозно, то що ж вони використовуватимуть натомість? Телепатію? Кажу тобі, скоро по вуха сидітимеш у всіляких ієрогліфах. Навіть більше: ще й розшифруєш їх за рекордно короткий час.

— Ти такий милий, але я сумніваюся. У половині випадків я навіть не можу розшифрувати Юкку, — Мішель на мить замовкла. — Він справді іноді мене дістає.

— Тебе і сім мільярдів інших людей.

— Так. Розумію, що це безглуздо, але коли його немає поруч, якась частинка мене продовжує міркувати над тим, де він може ховатися. А коли він стоїть переді мною, я почуваюся так, наче сама мусила б ховатися.

— Він не винен, що у нас від нього дрижаки.

— Знаю. Але навряд чи це піднімає бойовий дух. Якому генію спало на думку зробити головним вампіра?

— Ну а що з ним іще робити? Ти б хотіла сама віддавати накази йому?

— Річ не лише в тому, як він рухається. Важливо ще, як він говорить. Це неправильно.

— Ти ж знаєш, що він…

— Я не кажу про цю штуку з теперішнім часом чи гортанні приголосні. Ти сам чув, як він розмовляє. Він лаконічний.

— Це ефективно.

— Це вдавано, Ісааку. Він розумніший, ніж усі ми разом взяті, але часом говорить так, наче має у словниковому запасі всього п’ятдесят слів. — Тихе пирхання. — Навряд чи кілька прислівників були б для нього смертельною дозою.

— Ох, ти так кажеш, бо ти лінгвіст і просто не розумієш, як хтось може не хотіти купатися в абсолютній красі мови, — гмикнув Шпіндель з жартівливим пафосом. — А я біолог, тож для мене все логічно.

— Он як! То поясни тоді мені, о могутній і мудрий різнику жаб.

— Залюбки. Кровопивця — мігрант, а не резидент.

— Що таке… А, ти про дельфінів-косаток, так? Свистячі діалекти.

— Кажу ж тобі, забудь про мову. Поміркуй про спосіб життя. Резиденти ж їдять риб, чи не так? Вони збираються великими групами, не дуже активно пересуваються і постійно базікають. — Я почув шурхіт руху і уявив, як Шпіндель нахиляється й кладе долоню на руку Мішель. А сенсори в рукавицях розповідають йому, яка вона на дотик. — А мігранти харчуються ссавцями. Тюлені, морські леви — розумна здобич. Достатньо розумна, щоб сховатися, коли почує удар плавця по воді чи низку клацань. Тому мігранти підступні. Полюють маленькими групами по всій території і не розтуляють рота, аби не почули їхнього наближення.

— І Юкка — мігрант.

— Інстинкти підказують йому, що біля здобичі треба мовчати. Щоразу, коли він розкриває рота, коли дозволяє побачити себе, він бореться з власним стовбуром головного мозку. Можливо, не варто надто прискіпуватися до старигана за те, що він — не найкращий у світі оратор, га?

— Під час кожного інструктажу він тамує бажання нас пожерти? Це заспокоює.

Шпіндель реготнув.

— Можливо, все не так кепсько. Думаю, здійснивши вбивство, навіть дельфіни-косатки стають не такими потаємними. Навіщо ховатися на повний шлунок?

— Отже, він не бореться з власним стовбуром мозку. Він просто не голодний.

— Можливо, і те, й інше. Насправді ж інстинкт ніколи нікуди не зникає. Але скажу тобі дещо. — Грайливість зникла зі Шпінделевого голосу. — Немає жодних проблем, якщо Сарасті хоче провести нараду зі своєї каюти. Але якщо ми взагалі перестанемо його бачити, то доведеться озиратися через плече.

Повертаючись думками у минуле, я нарешті можу визнати: я заздрив Шпінделевому вмінню поводитися з жінками. Перепаяний і склеєний зі шматочків, він був незграбним одороблом, що корчилося від судом і спазмів, що заледве відчувало власну шкіру. А проте Ісааку якимось дивом вдавалося лишатися…

Чарівним. Ось воно, правильне слово. Чарівним.

Соціальної необхідності для цього вже не було: вона застаріла, як і невіртуальний парний секс. Але ж навіть я таке практикував; і було б непогано оволодіти навичками Шпінделя, аби за необхідності вдаватися до самоприниження.

Особливо, коли наші стосунки з Челсі почали розпадатися.

Звісно, у мене також був власний стиль. Я, по-своєму, намагався бути чарівним. Якось, після чергової суперечки про чесність і емоційні маніпуляції, я почав міркувати, що ситуацію могла б пом’якшити крихта гумору. Я підозрював, що Челсі просто не розбиралася у міжстатевих стосунках. Так, вона коригувала людям мізки, щоб заробити на життя, але, можливо, просто запам’ятала схему, не замислюючись над тим, як вона утворилася і які правила природного відбору її сформували. Може, вона щиро не розуміла, що ми еволюційні вороги, що всі стосунки приречені на невдачу. Якби ж я міг закласти те знання їй у голову — якби пройшов крізь її захист — можливо, ми могли б усе владнати.