Не так давно людська цивілізація мала багато відгалужень. Навіть у двадцять першому столітті лишалося кілька ізольованих племен, які тільки-но винайшли кам’яні знаряддя. Інші задовольнялися сільським господарством. Треті не вгамувалися, доки не покінчили з природою як такою, а четверті — доки не побудували у космосі міста.

Але з часом ми всі вгамувалися. Кожен новий технологічний успіх нищив менші досягнення, піднімався самовдоволеною асимптотою і врешті спинився — аж доки моя рідна матір не сховалася, наче личинка в медовому стільнику, розм’якшена технологіями, позбавлена мотивації власним вдоволенням.

Однак історія ніколи не стверджувала, що всі мусять спинятися там, де спинилися ми. Вона лише висунула припущення, що ті, хто таки спинився, більше не боролися за виживання. Могли ж існувати й інші, пекельні світи, в яких навіть найкращі людські технології стерлися б на порох, де довкілля досі лишалося ворожим, де виживали тільки ті, кому вдавалося встояти лише за допомогою гострішої зброї та могутніших імперій. Загрози, які виповнювали те середовище, були б не з простих. Суворий клімат чи природні катастрофи або вбивають тебе, або ні, і варто їх раз підкорити — чи адаптуватися до них, — як вони втрачають свою ворожість. Ні, єдиними факторами навколишнього середовища, які зберігають своє значення, є ті, що чинять опір, змушуючи ворогів досягати все нових вершин, просто щоб вижити. Зрештою, єдиним справді небезпечним ворогом був розумний ворог.

І якщо найкращі іграшки опиняються в руках тих, хто ніколи не забував, що самé життя — це війна супроти розумних ворогів, що вже казати про расу, машини якої мандрують між зірками?

Аргумент був достатньо переконливим. Він би навіть міг принести Історикам перемогу, якби такі суперечки ґрунтувалися на приматі логіки та якби знуджене населення не присудило команді Фермі перемогу за очками. Для більшості людей парадигма істориків була надто потворною, надто дарвіністською. Крім того, насправді всім було начхати. Небагато змінили навіть запізнілі відкриття дослідницького центру Кессіді. То й що, як навколо якоїсь кульки бруду в зоряній системі у сузір’ї Великої Ведмедиці є атмосфера? Нас розділяли сорок три світлові роки, тож питання навіть не обговорювалося. А якщо вам потрібні летючі канделябри та месії-прибульці — їх можна замовити в Раю. Якщо хочеться викиду тестостерону і діймає жага повчитися стріляти, можете обрати собі ризиковане посмертя, наповнене бридкими прибульцями-почварами зі збитим прицілом. А якщо вашому світогляду суперечить сама лише думка про розумних прибульців, можете досліджувати віртуальну галактику з безхозною нерухомістю, готовою прийняти будь-якого богомільного прочанина із Землі, що випадково проходитиме повз.

І все це зовсім поруч, досяжне за п’ятнадцять хвилин: варто лише вставити штекер у гніздо на потилиці. Навіщо терпіти тисняву і сморід реальних космічних подорожей, щоб роздивитися ряску на Європі[57]?

І тоді сталося неминуче: постало четверте плем’я, небесне воїнство, що панувало над усіма. Плем’я, якому Все До Сраки. І коли прилетіли Світляки це плем’я просто не знало, що робити.

Тож вони відрядили нас і — віддавши запізнілу шану мантрі Істориків — відрядили з нами воїна. Про всяк випадок. Дуже сумнівно, щоб якесь земне дитя могло на рівних протистояти расі, що володіла міжзоряними технологіями, якщо раптом та виявиться ворожою. І все ж можу сказати, що присутність Бейтс заспокоювала — принаймні людську частину команди. Якщо доведеться виходити голіруч проти розгніваного тиранозавра рекса з чотиризначним IQ, зовсім не завадить мати на своєму боці тренованого бойового професіонала.

У крайньому разі, вона зможе з гілки підхожого дерева вистругати загострену палицю.

— Присягаюся, якщо прибульці нас таки зжеруть, треба буде дякувати за це секті теорії ігор, — сказала Саша.

Вона взяла на камбузі брикети кускусу. Я зазирнув туди, щоб розжитися кофеїном. Ми там були практично самі: решта команди розсіялася по всьому кораблю: від купола до фабрики.

— Лінгвісти нею не послуговуються? — Я знав, що дехто таки користувався.

— Ми — ні. — «А всі решта — просто ремісники». — Штука з теорією ігор полягає ось в чому: вона передбачає, що кожен із гравців має раціональний інтерес. Але ж люди не раціональні.

— Раніше передбачала, — підправив я Сашу. — Сьогодні враховується також фактор соціальної неврології.

— Людської соціальної неврології. — Вона відкусила шматочок брикету і сказала з повним ротом каші: — Теорію ігор можна застосовувати тоді, коли йдеться про раціональних, людських гравців. Невже ти гадаєш, що її справді можна застосувати до он тих? — Вона махнула рукою в бік архетипових прибульців, що чаїлися за корабельною обшивкою.

— Звісно, у неї є певні обмеження, — визнав я. — Але думаю, є сенс використовувати ті інструменти, до яких можеш дотягнутися.

Саша пирхнула:

— Тобто якщо ти не зможеш роздобути необхідних креслень, то будуватимеш дім своєї мрії, послуговуючись збіркою вульгарних лимериків?

— Ясно, що ні, — відказав я, а тоді мимоволі почав виправдовуватися: — Але для мене ця теорія виявилася досить корисною. Ще й у геть несподіваних сферах.

— Справді? Назви таку.

— Дні народження, — відказав я і одразу про це пошкодував.

Саша припинила жувати. Щось спалахнуло в її очах, коли вона та інші частини її «я» нашорошили вуха.

— Продовжуй, — сказала вона, і я відчув, що дослухається вся Банда.

— Та нічого особливого. Просто приклад.

— Ану ж розкажи нам, — Саша нахилила голову Джеймс.

Я знизав плечима. Тут немає з чого робити таємницю.

— Ну, згідно з теорією ігор ти ніколи не повинен нікому розповідати, коли в тебе день народження.

— Не розумію.

— Це програшна позиція. Немає переможних стратегій.

— Яких іще стратегій? Це ж просто день народження.

Челсі сказала абсолютно те саме, коли я намагався їй пояснити концепцію.

— Дивись, — сказав я. — Припустімо, ти кажеш усім, коли твій день народження, але нічого не відбувається. Це ж наче ляпас по обличчю.

— Або вони організують вечірку, — відповіла Челсі.

— Тоді ти не знатимеш, чи зробили вони це щиро, а чи попередній досвід спілкування змусив їх святкувати подію, яку в іншому разі вони б проігнорували. Але якщо ти нікому не скажеш і ніхто не відзначатиме цей день, немає жодної причини почуватися погано, адже, зрештою, ніхто й не знав. А якщо хтось таки почастує тебе випивкою, то це абсолютно щиро, адже жодна людина не докладала б зусиль, щоб дізнатися, коли твій день народження — і не святкувала б його потім, — якби щиро не любила тебе.

Звісно ж, Банда була тямовитішою, тож вона швидше сприймала такі речі. Мені не довелося пояснювати їй словами. Я просто підключився до КонСенсусу та накреслив таблицю: дві колонки «Казати/He казати», два ряди «Святкували/He святкували» — і неспростовна чорно-біла логіка у самих клітинках, що демонструє втрати і переваги. Неможливо заперечити результат обчислень: замовчування — єдина виграшна стратегія. Тільки дурні розповідають про свої дні народження.

Саша поглянула на мене.

— Ти показував це комусь іншому?

— Так. Своїй дівчині.

У неї поповзли догори брови:

— У тебе була дівчина? Справжня?

Я кивнув:

— Колись.

— Тобто після того, як ти їй оце показав?

— Ну так.

— Он воно що… — Вона перевела погляд на таблицю. — Просто цікаво, Сірі. Як вона зреагувала?

— Насправді ніяк. Спершу. Потім — розсміялася.

— Вона краща жінка, ніж я, — Саша похитала головою. — Я б тебе одразу покинула.

Моя нічна прогулянка уздовж хребта корабля: неймовірний омріяний політ з єдиним ступенем свободи. Широко розкинувши руки й обертаючись у ніжному бризі барабана, я пропливав крізь люки й коридори. Бейтс кружляла навколо мене, кидаючи свій м’ячик об контейнери та перегородки, вигинаючись, аби впіймати кожен кручений м’яч у розбурханій псевдогравітації. Щойно я проплив повз, її іграшка відбилася від драбини й опинилася поза зоною досяжності. Всю дорогу до голкового вушка, що відділяє саркофаг від містка, мене супроводжувала лайка майора.