Литмир - Электронная Библиотека

Герб Томпсон підійшов до телефону, викликав телефоністку і назвав номер.

— Мені дуже шкода, — сказала вона, — але телефонні проводи там обірвані. Щойно лінію полагодять, ми зв’яжемо вас із абонентом.

— То телефонні дроти таки обірвані! — вигукнув Томпсон. І кинув слухавку. Повернувшись до шафи, він ляснув дверцятами, витягаючи пальто. — Боже мій! О Боже! — повторював він своїм здивованим гостям та дружині, котра застигла з кавником в руці.

— Гербе! — вигукнула вона.

— Я мушу їхати, — сказав він, одягаючи пальто.

Коло дверей почувся неголосний шерех.

Усі в кімнаті напружено випросталися.

— Хто б це міг бути? — спитала дружина.

Шарудіння почулося знову — ледь чутно.

Увесь насторожений Томпсон квапливо перетнув хол.

Знадвору почувся тихий сміх.

— От блядь! — вилаявся Томпсон і з полегшенням узявся за дверну ручку; на душі у нього стало спокійніше. — Я знаю цей сміх. Це Аллінів. Напевно, він таки приїхав у своїй машині. Не зміг дочекатись до ранку, щоб оповісти мені про свої страхіття, — Томпсон ледь усміхнувся. — І, певно, привіз з собою кілька друзів. Здається, навіть не кілька…

Він відчинив вхідні двері.

На ґанку нікого не було.

Томпсон не виказав здивування, його обличчя застигло в приємному очікуванні. Він розсміявся.

— Алліне? Годі вже твоїх витівок! Виходь! — Герб увімкнув світло на ґанку і роззирнувся довкола. — Де ти, Алліне? Виходь вже!

Легенький вітер війнув йому в обличчя.

Томпсон зачекав хвильку, і раптом його до кісток пройняло холодом. Він вийшов на ґанок і з важким серцем сумлінно оглянув усе довкола.

Раптовий порив вітру підхопив поли пальта і розкуйовдив волосся. Йому здалося, що він знову чує сміх. Вітер облетів будинок — нараз обійнявши його звідусюди — і вже за хвилину полетів геть.

Вітер шугнув, сумний і скорботний, десь високо в кронах, і понісся далі, кудись за моря — на Целебес, до Берега Слонової Кістки,[10] на Суматру[11] чи то в Кейптаун,[12] у Корнуолл чи на Філіппіни. Тихішаючи, тихішаючи, тихішаючи…

Томпсон стояв на ґанку заціпенілий. Потім зайшов у будинок, зачинив двері, обіперся об них і, заплющивши очі, непорушно завмер.

— Що сталося? — спитала дружина.

Коротка подорож

Дві речі були важливими — те, що вона була дуже старою, і те, що містер Теркелл брався доправити її до Бога. Бо хіба ж не сказав він їй, поплескуючи по руці: «Місіс Беллоуз, вирушаймо у космос на моїй ракеті й віднайдемо Його разом!»

Ось як воно мало бути. О, це зовсім не нагадувало жодну із тих груп, з якими вона літала раніше. Бажаючи освітити шлях своїм делікатним нетвердим ніжкам, вона не раз черкала сірники у темних алеях і прокладала собі дорогу до містичних учень індусів, миготливо-мрійливі вії котрих прикривали кришталево-прозорі очні яблука. Вона виходила на лугові стежки разом з індійськими філософами-аскетами, чиї вчення були імпортовані сестрами по духу мадам Блаватської.[13] Вона мандрувала у кам’яні каліфорнійські джунглі, полюючи на пророка-астролога в його природному середовищі. І навіть погодилася переписати права на один зі своїх будинків, аби лиш бути прийнятою у галасливий орден дивовижних євангелістів, котрі пообіцяли їй золотий дим, кришталевий вогонь та повернення додому лише за помахом лагідної десниці Бога.

І жоден із цих людей не похитнув віри місіс Беллоуз — навіть коли вона бачила, як їх із виттям сирени везли кудись у ніч поліцейські фургони, а на ранок у бульварних газетках вона мигцем зауважувала їхні фотографії — нечіткі та геть не романтичні. Світ грубо обійшовся з ними й узяв під варту тому, що вони надто багато знали — ось і все.

І тоді, два тижні тому, вона й наштовхнулась на оголошення містера Теркелла в «Нью-Йорк Сіті».

«ПОЛІТ НА МАРС!
Тижневе перебування в „Ресторіумі“[14]
містера Теркелла.
Відтак — мандрівка у космос:
найбільша пригода, яку лише здатне
запропонувати вам життя!
Звертайтесь за безкоштовним буклетом
„Мій Бог все ближчає до Тебе!“.
Розцінки тут! Мандрівка туди й назад
обійдеться вам дешевше!»

«Туди й назад, — подумала місіс Беллоуз. — Але хто ж захоче назад після того, як побачить Його?»

Отож, вона купила квиток, полетіла на Марс та провела сім приємних днів у «Ресторіумі» містера Теркелла, при вході в який світився напис:

РАКЕТА ТЕРКЕЛЛА НА НЕБЕСА!

Вона провела тиждень, купаючись у прозорих водах басейну, змиваючи турботи зі своїх делікатних кісточок, і тепер хвилювалась, готуючись до того моменту, коли її, наче кулю, впхають в особисту ракету містера Теркелла і випустять в космос — за межі Юпітера, Сатурна і Плутона. Отак — та хто ж від такого відмовиться? — можна наблизитись до Бога! Як чудово! Чи можна відчути, як Він ближчає? Чи можна вловити Його дихання, Його допитливий погляд, Його присутність?

— Ось я тут, — сказала собі місіс Беллоуз, — старовинний розхитаний ліфт, готовий злетіти вгору. Господу слід лише натиснути кнопку.

Тепер, на сьомий день перебування в «Ресторіумі», вона заледве долала сходинки, і тисячі сумнівів обсіли її.

— З одного боку, — розмірковувала вона вголос, — Марс аж ніяк не райський сад, як вони обіцяли. Кімнатка моя наче келія, басейн нікуди не годиться, а крім того, хіба ж вдови, котрі виглядають, наче гриби чи живі скелети, так вже прагнуть поплавати? Та й сам «Ресторіум» пропах вареною капустою і тенісними капцями!

Вона відчинила вхідні двері і з деяким роздратуванням гримнула ними.

Її здивували інші жінки, що зібрались у залі. Це нагадувало блукання в дзеркальному лабіринті на ярмарку, коли ти знову і знову натикаєшся на саму себе — те саме землисте обличчя, ті самі рученята, мовби курячі лапки, ті самі браслети, що постійно побрязкують на зап’ястях. Один за одним пропливали повз неї її власні відображення. Вона навіть витягнула руку вперед, але та не віддзеркалилась, бо то якась інша леді трясла пальцями і промовляла:

— Ми чекаємо на містера Теркелла. Ш-ш-ш!

— О! — прошепотіли усі.

І оксамитові портьєри розійшлися.

З’явився містер Теркелл, на диво спокійний; його очі єгипетського сфінкса дивилися наче на всіх нараз. Однак у ньому було щось, що змушувало усіх сподіватися, що ось зараз він крикне: «Привіт усім!» — і пухнасті песики почнуть стрибати через його ноги, через зчеплені у кільце руки та через спину. І опісля він почне танцювати із тими песиками, відтак із білосніжною, наче клавіатура піаніно, усмішкою — на всі тридцять два! — розкланяється навсібіч і зникне за кулісами разом із собачками.

Та частина місіс Беллоуз, з якою вона постійно сперечалася, з появою містера Теркелла очікувала почути звук дешевого китайського гонга. Його великі темні очі були такі неправдоподібно вологі, що одна зі старших леді жартома заявила, що помітила, як над ними завис рій комашок, котрі зазвичай кружляють над бочкою з дощовою водою. А місіс Беллоуз часом уловлювала запах нафталіну та випарів каліопи,[15] що йшли від його ретельно випрасуваного костюма.

Але з такою самою переконаністю дикунки, з якою вона сприймала всі попередні розчарування у своєму мінливому житті, вона загасила підозри і прошепотіла:

вернуться

10

До 1986 року — офіційна назва теперішньої Республіки Кот-д’Івуар, держави в Західній Африці.

вернуться

11

Суматра (Sumatera) — один із Великих Зондських островів та другий за площею острів Індонезії (після Калімантану).

вернуться

12

Кейптаун — друге за чисельністю місто Південно-Африканської Республіки.

вернуться

13

Йдеться про Єлену Блаватську (Елена Блаватская, 1831–1891) — російську письменницю, мандрівницю і теософа, одну із засновниць «Теософського товариства».

вернуться

14

Будинок відпочинку для людей похилого віку.

вернуться

15

Тут у значенні — запускова ракетна установка.

5
{"b":"847968","o":1}