— Крамниці Краузмеєра? — спробував допомогти Чарлі.
— Ні!
— Тоді Філдмана?
— Hi!
— Тоді містера Лайбермана?
— Лайберман! Це воно! Лайберман, Лайберман! Туди, туди, Чарлі, біжи до…
— Лайбермана.
— …і купи нову зелену сукню для… міс Велдон, і ще накидку. Нову зелену сукню, на якій намальовані жовті троянди. Забери їх і принеси сюди. Ох, Чарлі, стривай.
— Так, містере Диваку?
— Чарлі… як гадаєш, я міг би помитися у тебе вдома? — тихо запитав Дивак. — Мені не зашкодила би ванна.
— Ого, не знаю, містере Диваку. Мої батьки такі дивні. Не знаю.
— Нічого, Чарлі. Я розумію. Біжи!
Чарлі помчав із подвійною швидкістю, затиснувши гроші в руці. Пробігаючи повз перукарню, він зазирнув усередину. Містер Сімпсон перестав общипувати волосся містера Трамбулла і пильно подивився на хлопця.
— Гей! — крикнув Чарлі. — А Дивак Мартін наспівує пісеньку!
— Яку пісеньку? — спитав містер Сімпсон.
— Отаку, — сказав Чарлі і промугикав її.
— Господь всемогутній! — заревів Сімпсон. — То он чого міс Велдон не прийшла сьогодні! Це ж мелодія весільного маршу!
Чарлі побіг далі. Казна-що!
Крики, сміх і хлюпання води. У задній кімнаті перукарні клубочилася пара. Працювали по черзі: спочатку містер Сімпсон набирав у відерце гарячої води і з розмаху обливав нею Дивака Мартіна, котрий просто сидів у ванні і мовчав, а тоді містер Трамбулл чухрав Дивакову бліду спину великою щіткою. Вони не жаліли господарського мила, і час від часу Коротун Філліпс виливав на Дивака наперсток одеколону. Вони метушилися у хмарах пари і сміялися.
— Одружуєшся, га, Диваку? Мої вітання, хлопче! — ще одне відро. — Я завжди казав, що саме це тобі й потрібно, — сміявся містер Сімпсон, цього разу линувши Дивакові на груди холодної води. Дивак Мартін удав, що навіть не помітив різниці. — Ти тепер пахнеш набагато краще!
Дивак не повернув голови.
— Дякую. Дуже дякую за те, що ви робите. Дякую, що допомагаєте мені вимитися. Мені це було потрібно.
Сімпсон захихотів у долоню.
— Заради тебе що завгодно, Диваку.
Десь позаду хтось прошепотів:
— Ох і пара з них буде. Одружений з дурепою ідіот!
Сімпсон насупив брови.
— Припни-но свого язика!
У кімнату забіг Чарлі.
— Я приніс зелену сукню, містере Диваку!
Через годину Дивак сидів у перукарському кріслі. Хтось позичив йому пару нових черевиків. Містер Трамбулл завзято їх начищав і підморгував усім по черзі. Містер Сімпсон узявся підстригти Дивакове волосся і відмовився брати за це гроші.
— Ні, ні, Диваку, залиш гроші собі, вважай це моїм весільним дарунком. О так, сер, — він сплюнув, а тоді легенько побризкав трояндовою водою. — Ну от. «Троянди і місячне сяйво»!
Мартін озирнувся.
— Ви ж нікому не скажете про наше весілля, — спитав він, — до завтрашнього дня? Ми з міс Велдон не хотіли би, щоб усе місто прийшло потішатися. Розумієте?
— Аякже, аякже, Диваку, — сказав містер Сімпсон, закінчивши свою роботу. — Мамцею клянуся. А де ви будете жити? Придбаєш нову ферму?
— Ферму? — Дивак Мартін виліз із крісла. Хтось позичив йому гарну нову сорочку, а хтось інший відпрасував штани. Вигляд він мав чудовий. — Так, я саме збирався придбати нерухомість. Доведеться доплатити, але воно того варте. Доплатити. Ходімо зі мною, Чарлі Белловс, — він почвалав до дверей. — Я купив будинок на околиці. Треба зараз віднести гроші. Ходімо, Чарлі.
Сімпсон зупинив їх.
— А який він, той будинок? У тебе не могло бути багацько грошей, палац ти собі дозволити не міг.
— Ваша правда, — сказав Дивак. — Не міг. Це невеликий будиночок. Але нас влаштує. Колись давно його збудували для однієї родини, але вони згодом переїхали кудись на схід. За нього просили усього п’ять сотень, тож я купив його. Ми з міс Велдон переїдемо туди увечері, після весілля. Але, будь ласка, не кажіть нікому до завтра.
— Авжеж, Диваку, аякже.
Дивак вийшов на полудневе сонце, а Чарлі за ним. Чоловіки у перукарні посідали і засміялись.
На вулиці зітхав вітер, сонце повільно спускалося, у перукарні клацали ножиці, навколо крісла люди сиділи, сміялися, балакали…
Наступного ранку за сніданком малий Чарлі Белловс зосереджено черпав ложкою кашу. Його батько поклав на стіл газету і подивився на матір.
— Усе місто говорить про таємну втечу Дивака Мартіна і міс Велдон, — сказав батько. — Люди шукають їх і не можуть знайти.
— Ну, — сказала матір, — я чула, що він купив їй будинок.
— І я таке чув, — сказав батько. — Я зранку телефонував Карлу Роджерсу. Він не продавав Диваку ніяких будинків. А Карл — єдиний агент із нерухомості в усьому місті.
Чарлі Белловс ковтнув кашу. Він глянув на батька.
— Та ні, не тільки він продає у нас нерухомість.
— Що ти таке говориш? — зажадав знати батько.
— Нічого, крім того, що я визирнув на вулицю опівночі і дещо побачив.
— Що ти там побачив?
— Світив місяць. Знаєте, що я побачив? Я побачив двох людей, вони йшли по Елм-Ґрейд-роуд. Чоловік і жінка. Чоловік у новій темній сорочці, а жінка — у зеленій сукні. Вони йшли дуже повільно і трималися за руки, — Чарлі перевів подих. — То були містер Дивак Мартін і міс Велдон. А на Елм-Ґрейд-роуд у тому керунку немає ніяких будинків. Тільки кладовище Трініті-парк. А містер Ґуставсон продає склепи на тому кладовищі. У нього контора у місті. Тож я і кажу, що містер Карл Роджерс — не єдиний, хто продає нерухомість. Тому…
— Тьху! — роздратовано пирхнув батько. — То тобі наснилося!
Чарлі схилився над тарілкою каші, поглядаючи на батьків краєм ока.
— Так, сер, — зітхнув він нарешті. — Мені наснилося.
Фіннеґан
Сказати, що справа Фіннеґана переслідує мене все життя, означає вельми недооцінити значущість подій, які, зрештою, і призвели до фінальної трагедії. Тільки зараз, коли мені минув сьомий десяток, я наважуюся записати цю історію. І нехай у враженого поліцейського буде привід, схопивши кайло та заступ, або бігти відкопувати мою правду, або ж, навпаки, поховати мою брехню.
Факти такі.
Троє дітей заблукали та зникли. Їхні тіла знайшли в гущавині Чесемського лісу, й на жодному не було виявлено ознак насильницької смерті. Однак із них висмоктали всі життєві соки. Зосталася тільки шкіра — діти скидалися на збляклі ягоди винограду, які палюче сонце до краю висушило бездощовим літом.
Щойно збідовані рештки нещасних дітей були знайдені, відразу ж поповзли свіжі чутки про вампірів та інших почвар зі схожими кулінарними уподобаннями. Такі міфи завжди йдуть услід за фактами, від яких волосся на голові стає дибки. Патякали, що лише цвинтарна потвора здатна зжерти та знищити три життя, а ще не один десяток — занапастити.
Дітей поховали у найсвятішій землі. А невдовзі після цього сер Роберт Меррівезер, гідний претендент на посаду Шерлока Холмса — і котрий тільки через скромність відмовлявся від цього титулу — пройшов крізь десять дюжин дверей своєї старовинної садиби та рушив на пошуки жахного викрадача життів. Додам, що з собою він узяв ще й мене — нести бренді та парасольку, а ще попереджати про підступні чагарники, які чатують на подорожніх у тому темному та загадковому лісі.
Сер Роберт Меррівезер, кажете?
Саме так. А ще сто та ще дванадцять чудових дверей у його замкненому будинку.
Чи користувалися тими дверима? Лише кожними дев’ятими. Як же вони опинилися в старій садибі сера Роберта? Колекціонер дверей, він сам замовляв їх з Ріо, Парижа, Рима, Токіо та Центральної Америки. Розжившись новим екземпляром, він чіпляв двері так, щоб їх можна було роздивитися з обох боків на стінах верхніх або нижніх покоїв. А потім влаштовував екскурсії цими химерними порталами для схиблених на антикваріаті дурнів, які умлівали над чи то вибагливо розцяцькованими, чи то надміру лубочними зразками. Захоплювалися дверима доби рококо або ж Першої Імперії[26] — тими, що їх викинули племінники Наполеона, або ж конфіскованими в Германа Ґерінґа[27](той свого часу добряче понишпорив Лувром).[28] Інші, поточені піщаними бурями Оклахоми, приїжджали на вантажівках. Вони були загорнуті в яскраві плакати мандрівних атракціонів, яких поховала в собі запилюжена пустка Америки 1936-го. Уявіть найогидніші двері — і ви знайдете їх тут. Уявіть найкращі двері — в нього є і вони: красу надійно сховано за порталами забуття.
