Фари погасли. Роберт і Марта вибігли надвір, назустріч жінці, котра поспішала до них.

— Лотте!

Із очманілими очима і розкуйовдженим волоссям, жінка кинулася до них в обійми.

— Марто, Бобе! Господи, я вже втратила було надію вас знайти. Збилася з дороги! За мною стежать, зайдімо всередину. О, я не хотіла вас турбувати серед ночі, але як же я рада вас бачити! Боже! Сховайте автівку! Ось ключі!

Роберт Вебб побіг відігнати автівку за будинок. Коли він повернувся, то зауважив, що густий снігопад уже майже замів усі сліди від шин.

Тримаючись за руки і не перестаючи розмовляти, всі троє зайшли в будинок.

Роберт Вебб не переставав поглядати на вхідні двері.

— Навіть не знаю, як вам і дякувати, — схвильовано мовила Лотте, впавши у крісло. — Ви дуже ризикуєте! Я не надовго, на кілька годин, поки стане безпечно. Потім…

— Залишайся доти, доки захочеш.

— Ні. Вони вистежать! У містах усе палає, вбивства, голод. Довелося вкрасти бензин. До речі, у вас не знайдеться трохи? Щоби стачило до Філа Мердіта у Ґрінборо? Я…

— Лотте, — сказав Роберт Вебб.

— Що? — Лотте примовкла, переводячи подих.

— Ти нікого не бачила по дорозі сюди? Можливо, жінку? Яка бігла по дорозі?

— Що? Я дуже швидко їхала! Жінку? Либонь, так! Я ледь не збила її. А тоді вона зникла! А що?

— Ну…

— Вона ж безпечна?

— Так, так.

— Нічого, що я тут?

— Авжеж, усе гаразд. Сідай. Ми приготуємо кави…

— Стривайте! Треба перевірити!

Перш ніж вони встигли щось сказати, Лотте побігла до вхідних дверей, прочинила їх і визирнула. Вони стали у неї за спиною і побачили вдалині світло автомобільних фар, що мигнуло на пригірку і зникло в долині.

— Це вони, — прошепотіла Лотте. — Вони можуть шукати і тут. Боже, де мені сховатися?

Марта з Робертом перезирнулися.

«Ні, ні, — міркував Робер Вебб. — Господи, ні! Безглуздо, нереально, неймовірно, до дідька жорстокий збіг обставин, від чого мозок починає марити, тріумфувати, ухати, реготати! Ні, тільки не це! Які ще обставини! Забирайся зі своїми відбуттями і прибуттями — хай вони за розкладом чи хай вони поза розкладом. А ти, Лотте, повертайся через десять років, п’ять років, або через рік, місяць чи тиждень і попроси сховку. Навіть завтра можеш з’явитися! Але не приходь із випадковостями в кожній руці, неначе недоумкувата дитина, і не появляйся саме тоді, коли ще й півгодини не минуло після одного жаху, одного дива, не випробовуй нас на міцність! Зрештою, я ж не Чарлз Діккенс, щоби просльозитися і забути».

— Щось не так? — запитала Лотте.

— Я… — почав Роберт.

— Нема де мене сховати?

— Ні, — мовив він. — У нас є одне містечко.

— Де?

— Тут, — і, приголомшений, він повільно відвернувся.

Вони пройшли коридором до напіввідчинених дверей.

— Оце? — здивувалася Лотте. — Сховок? Ви що…

— Ні, він тут з часів побудови цього будинку.

Лотте порухала двері на завісах.

— Це спрацює? А якщо вони знатимуть, де шукати, і знайдуть?

— Не знайдуть! Зроблено майстерно. Закритися зсередини — і ніхто не запримітить, що тут щось є.

Десь посеред зимової ночі мчали автівки, їхні фари вихоплювали то дорогу, то темні вікна будинку.

Лотте вдивлялася у Відьомські двері так, як вдивляються згори у глибоку, самітню криницю.

Смуга пилу здійнялася довкола неї. Маленький фотель-гойдалка захитався.

Нечутно підійшовши, Лотте доторкнулася до напівзгорілої свічки.

— А чому вона тепла?

Марта і Роберт промовчали. Вони прихилилися до Відьомських дверей, що пахли теплим свічковим лоєм. Лотте завмерла, стоячи у цьому крихітному світкові, схиливши голову під сволоками.

Снігову ніч сколихнув звук клаксона. Лотте глибоко зітхнула і мовила: «Зачиніть двері».

Вони зачинили Відьомські двері. І тепер жодним чином не можна було здогадатися, що там узагалі були двері.

Вони загасили лампу й очікувально завмерли у холодному, темному домі.

По дорозі проносились автівки, проносилися гамірно, а їхні жовті фари ясніли на фоні снігопаду. Вітер обмацував сліди на подвір’ї будинку: один ланцюжок вів у далечінь, ще один — до ґанку, а сліди від шин автівки Лотте зникали просто на очах, аж поки не зникли зовсім.

— Дякувати Богові, — прошепотіла Марта.

Автівки, сигналячи, минули останній вигин дороги і зупинилися внизу схилу, очікувально вп’ялившись на неосвітлений дім. Через якийсь час вони нарешті рушили геть, до засніжених пагорбів.

Незабаром вогні їхніх фар зникли вдалині, як і гул їхніх двигунів.

— Нам поталанило, — сказав Роберт Вебб.

— А їй — ні.

-- Їй?

— Тій жінці, хоч би хто вона була, котра вибігла звідси. Вони її знайдуть. Хтось її знайде.

— Ісусе Христе, і справді.

— У неї немає жодних документів, що засвідчили би її особу. Вона не знає, що з нею сталося. А якщо вона розповість їм, хто вона така і звідки!

— Атож, атож.

— Боже, допоможи їй.

Вони вдивлялися у снігову пітьму, але так нічого і не побачили. Все було як і раніше.

— Ні для кого нема порятунку, — мовила вона. — Що би ти не робив, а порятунку нема ні для кого.

Вони відійшли од вікна, пройшли коридором до Відьомських дверей і постукали.

— Лотте, — гукнули її.

Відьомські двері не зрушились і не ворухнулись.

— Лотте, ти вже можеш виходити.

Тиша, ні подиху, ні шепоту. Роберт постукав ще раз.

— Агов! Лотте!

Він стривожено постукав по панелі:

— Лотте! Відчини двері!

— Я намагаюся, дідько би їх взяв!

— Лотте, ми тебе витягнемо, зачекай! Усе буде гаразд!

Він гримав у двері кулаками і кляв на чім світ стоїть, а відтак скомандувавши: «Обережно!» відійшов на крок, підняв ногу і вдарив раз, і ще раз, і ще раз; то були гнівні удари, від яких з’являлися проломи, а деревина перетворилася на друзки. Пробивши діру, він рвонув на себе дерев’яну обшивку.

— Лотте!

Вони разом нахилилися і зазирнули у крихітну келійку. На невеличкому столику мерехтіла свічка. Біблія зникла. Маленький фотель-гойдалка повільно погойдувався в різні боки, аж поки не зупинився.

— Лотте!

Вони дивилися на порожню кімнатку. Свічка мерехтіла.

— Лотте, — кликнули вони.

— Ти ж не думаєш…

— Я не знаю. Старі будинки є старими… старими…

— Гадаєш, що Лотте… вона…

— Я не знаю, я не знаю.

— Тоді вона нарешті у безпеці, як у сейфі! Дякувати Богові!

— У безпеці? Куди вона пішла? Ти впевнена в цьому? Жінка у новому одязі, з червоною помадою на губах, на високих підборах, у короткій спідниці, напахчена, з вищепаними бровами, діамантовими перснями, у шовкових колготках, і в безпеці? «В безпеці!» — передражнив Роберт, вдивляючись у зяючу діру, де раніше були Відьомські двері.

— Так, у безпеці. Чому ні?

Він глибоко зітхнув.

— А чи не пропала у 1680 році у містечку Салем[21] жінка з такими прикметами?

Він простягнув руку і зачинив Відьомські двері.

Вони просиділи в очікуванні біля них цілу довгу і холодну ніч.

— Леді та джентльмени, Людина-картинка!

Заверещала каліопа,[22] і на високій платформі серед літньої ночі постав, склавши руки на грудях, містер Вільям Філіппус Фелпс, котрий один уособлював собою величезний натовп.

На його шкірі жив цілий світ. На головному континенті, його широких грудях, жили велетні — пиптикоокі дракони, що оповили його повні, майже жіночі груди. Пуп був пащею чудовиська з вузькими щілинами очей — брудний запалий рот беззубої відьми. Його пахви були потаємними печерами, стінками яких повільно стікала підземна волога. Там зачаїлися створіння темряви, захланні вогники їхніх очей просвічували крізь буйні хащі та переплетені лози.