Він нічого не відповів. І лише благально дивився на них своїми великими, темними й вологими очима, проте місіс Беллоуз була непохитною і показала йому на панель керування.

— Зліт! — похмуро сказав містер Теркелл і смикнув за якийсь важіль.

Усі попадали на підлогу. Ракета вогненною кометою відірвалася від поверхні Марса з таким оглушливим гуркотом, неначе кухня з усім своїм начинням звалилась у шахту ліфта, під рейвах каструль, сковорідок і киплячих чайників, під булькання тушкованих страв, — відірвалася, дихнувши запахами горілої гуми та сірки, що змішалися із ароматом ладану, шугнувши жовтим полум’ям і залишивши далеко внизу червону смугу. І всі старенькі, тримаючись одна за одну, затягнули псалми, і тільки місіс Беллоуз вивищувалася в кораблі, що зітхав, трясся і здригався.

— Тримайте курс у відкритий космос, містере Теркелле.

— Це ненадовго, — сумно сказав містер Теркелл, — бо корабель довго не протримається. Він… — і не договорив.

Бо це таки сталося.

Ракета вибухнула.

Місіс Беллоуз відчула, як її підняло, наче ляльку, і підкинуло на запаморочливу висоту. Вона почула жахливі зойки і в непевному світлі побачила, як блискавично мигнули повз неї тіла упереміж зі шматками металу.

— Рятуйте! — десь далеко волав у радіопередавач містер Теркелл.

Корабель розпався на мільйон частин, і старі леді, чи, принаймні, сота їхня частина, летіли з тією самою швидкістю, що й корабель. Що стосується містера Теркелла, то, можливо, через особливості траєкторії, його віднесло в іншу частину корабля. Місіс Беллоуз помітила, як він падає один і окремішньо від усіх, і кричить, кричить, кричить.

— Ось так падає містер Теркелл, — подумала місіс Беллоуз.

І вона знала, куди він летить. Його підпалять, і запечуть, і підсмажать — і це прекрасно.

Містер Теркелл летів униз, просто на Сонце.

— А от і всі ми, — подумала місіс Беллоуз. — Ми всі летимо все далі, і далі, і далі.

Рух майже не відчувався, але вона знала, що летить зі швидкістю п’ятдесят тисяч миль на годину і продовжуватиме рухатись з тією самою швидкістю назустріч вічності, аж поки…

Вона бачила, що інші леді переміщаються навколо неї за власними траєкторіями, а повітря у шоломах вистачить їм ще на кілька хвилин, і кожна з них дивилась угору — туди, куди вони всі й прямували.

«Звісно, — подумала місіс Беллоуз, — угору за межі космосу. Все далі і далі, де буде темно, наче в церкві, і зірки нагадуватимуть свічки, і незважаючи ні на що — на містера Теркелла, ракету, й обман — ми таки мчимо назустріч Богу».

І там — так, саме там, до чого місіс Беллоуз все ближчала і ближчала, — вона вже майже розгледіла обриси, що невпинно наближалися — і це були обриси золотої десниці Божої, простягнутої до неї, щоби прийняти її і заспокоїти, наче зляканого горобчика.

— Я — місіс Амелія Беллоуз, — спокійно, якось по-світськи сказала вона. — І я з планети Земля.

Отець Меллон прокинувся різдвяної ночі, поспавши лише кілька хвилин. Була майже північ. Він відчував дуже сильну внутрішню потребу встати, піти до церкви, широко відчинити двері і впустити сніг всередину, а тоді сісти у сповідальниці й чекати.

Чекати на що? Хто міг йому сказати? Хто міг це знати? Але ця потреба була настільки сильною, що він не міг цього не зробити.

— Що відбувається? — бурмотів він сам до себе, одягаючись. — Напевно, я божеволію. О цій порі кому може бути потрібна… і якого лиха я маю зараз…

Але він все-таки одягнувся і пішов. Широко відчинивши двері церкви, він став, зачудований дивовижним витвором мистецтва перед його очима — кращим, ніж будь-яка картина в історії людства. Ця картина була виткана зі снігу, який ніжним мереживом оздоблював дахи, обкутував ліхтарі й огортав шаллю машини, що юрмилися на узбіччі, чекаючи на різдвяне благословення. Сніг торкався до бруківки, потім до його повік, а потім до його серця. Він усвідомив, що із затамованим подихом спостерігає цю плинну красу. Тоді він повернувся і пішов у середину, щоби сховатися у сповідальниці. За ним до церкви ввійшов сніг.

«Клятий дурень! — думав він. — Старий дурень. Геть звідси! Повертайся у своє ліжко!»

А тоді він почув звуки біля дверей, потім чиїсь кроки по кам’яній церковній підлозі і врешті приглушене шарудіння по той бік сповідальниці. Хтось увійшов туди. Отець Меллон чекав.

— Благословіть мене, грішного! — пошепки сказав чоловічий голос.

Отець Меллон, приголомшений тим, як швидко він почув ці слова цієї ночі, у відповідь спромігся лише на одне:

— Як ви могли знати, що церква буде відчинена і в ній буду я?

— Я молився, отче, — почув він тиху відповідь. — Бог змусив вас прийти і відчинити церкву.

На це відповіді не могло бути. Старий священик і грішник по той бік сповідальниці, котрий, судячи з його хриплого голосу, також був старим чоловіком, довгу холодну мить сиділи мовчки, в той час як стрілка годинника невпинно наближалася до опівночі. Врешті біженець з темряви гріха повторив:

— Благословіть грішника, отче!

Але замість звичних слів, які мали би заспокоїти рани, в той час як засніженими вулицями квапливо наближалося Різдво, нахилившись до решітки сповідальниці, отець Моллі не стримався і сказав:

— Напевно, ви носите страшний тягар гріхів, що змусив вас у таку ніч вирушити на нездійсненну місію, яка стала можливою тільки тому, що Бог почув вас і витягнув мене з ліжка.

— Це справді страшний список, отче, ви зараз почуєте!

— Тоді говори, сину, — відповів священик, — поки ми обоє не замерзли…

— Ну, це було так… — пошепки сказав старий голос за перегородкою. — Шістдесят років тому…

— Повторіть! Шістдесят?! — священик затамував подих. — Аж так давно?

— Шістдесят!

Між ними запала болісна тиша.

— Продовжуйте, — мовив священик.

Йому було соромно за те, що він урвав каяльника.

— Цього тижня минуло шістдесят років з того часу, — продовжив старий голос, — як я, дванадцятирічний, разом зі своєю бабусею купляв подарунки напередодні Різдва у маленькому містечку на сході. Ми йшли пішки що туди, що назад. Хто тоді мав машину? Ми несли додому загорнені подарунки. Моя бабуся сказала щось — я вже давно не пам’ятаю, що саме — і я розізлився й побіг вперед, покинувши її. Коли я був уже далеко, я чув, як вона мене кликала, а потім почала щосили кричати, щоби я повернувся. Але я не повернувся. Вона плакала — і я знав, що я її образив. І через це я почувався сильним і спритним. І я біг ще швидше, і сміявся. Я прибіг до самого дому. Коли вона прийшла і зайшла в дім, то не переставала плакати і зітхати. Мені стало соромно — і я побіг та заховався…

Запала довга тиша.

Священик запитав:

— Це все?

— Список довгий, — сумно промовив голос за тонкою перегородкою.

— Продовжуйте, — відповів священик, заплющивши очі.

— Я повівся майже так само зі своєю мамою напередодні Нового року. Я розлютився на неї. І побіг. Я чув, як вона голосно кликала мене і плакала. Я посміхався і біг ще швидше. Чому? Чому — ох, Боже! — чому?

Священик не знав, що відповісти.

— Тепер це все? — врешті тихо промовив він, відчуваючи якусь дивну приязнь до цього старого чоловіка.

— Одного літнього дня, — сказав голос, — мене побили хулігани. Коли вони залишили мене і пішли, я побачив на кущі двох чарівних метеликів, які обіймалися. Я ненавидів їхнє щастя. Я схопив їх у кулак і розтер на порох. Ох, отче, який сором!

Цієї миті у двері церкви подув вітер. Обоє чоловіків підвели голови вгору і побачили, як дух Різдва у сніговому вихорі розвернувся у дверях і знову вислизнув назовні, щоби розсипатися білосніжним покривалом на бруківку.

— Є ще одна страшна річ, — сказав старий чоловік, захований по той бік сповідальниці зі своїм болем. Він продовжив: — Коли мені було тринадцять, знову напередодні Різдва, мій собака Бо втік. Його не було три дні і три ночі. Я любив його більше, ніж життя. Він був особливим, люблячим, чудовим собакою. І раптом він зник. І вся його чарівність разом із ним. Я чекав. Я плакав, чекав, молився. Моя душа кричала. Я знав, що він ніколи, ніколи не повернеться! А потім, ох, потім, тієї різдвяної ночі… бруківка була вкрита ожеледдю, з дахів звисали бурульки, з неба падав сніг… і о другій годині ночі я почув, як він шкребе у двері! Я вискочив з ліжка так швидко, що ледве не вбився! Я навстіж відчинив двері — і там стояв мій бідолашний собака. Він тремтів, він був увесь мокрий і брудний, і був дуже радий мене бачити. Я вищав від радості, я затягнув його в середину, з розмаху зачинив двері, впав на коліна, обійняв його і заплакав. Це був чудовий подарунок! Чудовий! Я знову і знову вимовляв його ім’я — і він плакав разом зі мною, він тихо скавулів. Нас обох переповнювали емоції.