Я, напевно, звів голову та завив, наче пес на місяць, а тоді впав на коліна і, забувши про страх, заходився розгрібати землю в пошуках дверцят до підземної гробниці, де тихий клубок ніг ткав нитки, зв’язуючи та муміфікуючи здобич, яка донедавна була моїм другом. «Ось вони, останні двері», — промайнула в моїй голові божевільна думка, коли я викрикував ім’я мого друга.
Я знайшов лише його люльку, тростину та фляжку з-під бренді, яку він загубив, коли розпрощався з ніччю, з життям, з усім на світі.
Підвівшись, я шість разів вистрелив у німотну землю, хоча це було цілковитою дурницею. Хитаючись, я брів через цю його раптову могилу, цю замуровану гробницю, намагаючись почути приглушені крики, волання чи плач — але все було марно. Я ходив колами, беззбройний, стримуючи поєднані з риданням крики. Я би залишився там на всю ніч, але листяна злива та люте павуче хилитання зламаних гілок сповнили моє серце панічним жахом. Я побіг геть, все ще протинаючи його іменем запечатану хмарами тишу. Десь там ховався і місяць.
Опинившись біля садиби, я загупав у двері, смикаючи їх та горланячи щось, аж поки не згадав, що вони відчиняються всередину і їх ніхто ніколи не замикав на замок.
В бібліотеці я був самотній як перст, і тільки лікер ще підтримував у мені життя. Я читав листа, якого сер Роберт залишив по собі:
«Мій любий Дугласе.
Я старий і вже набачився всього, але не божевільний. Фіннеґан існує. Мій фармацевт дав мені сильну отруту, яку я підлив у бренді, що взяв із собою у нашу прогулянку. Я вип'ю це зілля до краплі. Фіннеґан, не знаючи, що я — отруєна закуска, швидко затягне мене до себе. Ось я є — а ось мене немає. Я стану зброєю, що спричинить його смерть через хвилину після моєї. Не вірю, що на світі є ще такі жахні почвари, як він. Він зникне, і з його родом буде покінчено.
Незважаючи на мою старість, я надзвичайно допитливий. Я не боюся смерті, бо мій лікар сказав, що коли мене не вб'є якийсь нещасний випадок, то це зробить рак.
Я міркував над тим, щоби підсунути нашому нічному вбивці отруєного кролика, але тоді б я ніколи не дізнався, чи насправді він існує, а якщо так, то де саме. Фіннеґан сконав би у своїх жахних тунелях, а я ніколи би нічого не дізнався. А обравши свій шлях, я на одну тріумфальну мить дізнаюся істину. Заздріть мені. Бійтеся за мене. Моліться за мене. Пробачте, що йду, не попрощавшись. Мій любий друже, бережіть себе».
Я склав листа та заридав.
Ніхто більше про сера Роберта не чув.
Дехто казав, що він наклав на себе руки, розігравши власну мелодраму, і що якось ми знайдемо його зогниле готичне тіло; подейкували, що це він вбивав дітей, що саме ця його захопленість дверними стулками та завісами і взагалі дверима породила в ньому нездоровий інтерес до одного з видів павуків та призвела до диких планів зі створення найдивовижніших дверей в історії. Казали, що перед смертю він сам викопав ту зловісну нору і стрибнув туди в мене на очах, щоб увічнити історію про страшного Фіннеґана.
Але я не знайшов ніякої нори. Відмовляюся вірити, що людина могла би вирити таку яму, навіть якщо це сер Роберт, поціновувач дверей.
Мені залишається тільки запитати: чи стане людина вбивати, знекровлювати тіла своїх жертв і будувати підземне сховище? Який у неї мотив? Створити найдивовижніший, найпотаємніший спосіб переходу? Божевілля. І як бути з тими величезними земляними кулями, які начебто були викинуті з павучої нори?
Десь глибоко під землею, в застеленій оксамитом безіменній крипті, лежать Фіннеґан та сер Роберт. Чи є один із них параноїдним альтер-еґо іншого? Важко сказати. Але вбивства припинилися, і кролики повернулися в Чесемський ліс, а кущі тепер переповнені метеликами та птахами. Прийшла нова весна, і діти гасають по гамірній галявині, що більше ніколи не занурюється в тишу.
Хай Фіннеґан та сер Роберт спочивають у мирі.
«Східним експресом» на північ
У «Східному експресі», що прямував з Венеції на північ — до Парижа та Кале, літня пані помітила схожого на примару пасажира.
Той мандрівник, вочевидь, помирав від якоїсь жахливої хвороби.
Він сидів у двадцять другому купе наприкінці третього вагона. Він замовив собі сніданок, і тільки в присмерку підвівся знову і попрямував до осяяного електричними лампами вагона-ресторану під акомпанемент дзенькоту кришталю та жіночого сміху.
Він з’явився цієї ночі. Рухаючись убивчо повільно, сів біля проходу в одному ряду з пані статечного віку з монументальним бюстом, ясним чолом і здобреною роками чуйністю.
Біля неї стояв чорний лікарський саквояж, а з грубої нагрудної кишені стирчав термометр.
Блідість примарного пасажира змусила її ліву руку потягнутися до кишені й торкнутися термометра.
— Ой, ненечко, — прошепотіла міс Мінерва Геллідей.
Повз проходив метрдотель, вона торкнула його за лікоть і кивнула в напрямку проходу:
— Вибачте, а куди прямує той бідолаха?
— У Кале, а тоді в Лондон, мадам. Як буде на те воля Божа.
І поквапився геть.
У Мінерви Геллідей зник апетит, і вона витріщилася на того засніженого скелета.
Здавалося, чоловік зрісся з розкладеним перед ним кухонним начинням. Ножі, виделки і ложки задзеленчали холодним сріблом. Він зачаровано прислухався, неначе то лунав, виграючи ножами, відгомін його власної душі, неначе той срібний передзвін долинав з іншого виміру. Його руки лежали на колінах, наче самотні тварини, і коли потяг хилитнувся, щоби зробити велику дугу, його безсиле тіло хиталося то туди, то сюди.
Якоїсь миті потяг зробив ще крутіший поворот і столове срібло із дзенькотом впало. Жінка за дальнім столом зі сміхом вигукнула:
— Я не вірю в це!
А чоловік ще гучніше зареготав:
— І я не вірю!
Випадково чи ні, а примарний пасажир ураз почав танути. Недовірливий сміх пари пронизав його наскрізь.
Він помітно зіщулився. Очі запали, а з рота зринала холодна пара.
Вражена міс Мінерва Геллідей нахилилася вперед і простягнула руку. А тоді прошепотіла:
— А я вірю!
Ефект виявився миттєвим.
Примарний пасажир виструнчився. Барва повернулася до його блідих щік. В очах загорівся вогник. Він почав крутити головою, аж доки не побачив дивовижну жінку, яка зцілювала словами.
Страшенно почервонівши, стара медсестра з великим теплим бюстом схопилася, підвелася й поквапилася геть.
Не минуло й п’яти хвилин, як міс Мінерва Геллідей почула, що метрдотель біжить коридором, стукає в двері і щось шепоче. Пробігаючи крізь її відчинені двері, він зиркнув на неї:
— А ви часом не…
— Hi, — здогадалася вона. — Не лікар. Але дипломована медсестра. Щось із літнім паном з вагона-ресторану?
— Так, так! Прошу, мадам, за мною!
Примарного пасажира віднесли назад у його купе.
Коли міс Мінерва Геллідей дійшла туди, то відразу ж зазирнула всередину.
Дивний чоловік лежав, розпластавшись. Його очі заплющилися, рот обернувся на безкровну рану. Рештки життя жевріли тільки в його голові, яка трусилася в ритмі руху потяга.
«Боже милий, — подумала вона. — Він мертвий!»
А вголос мовила:
— Я покличу, якщо ви будете мені потрібні.
Метрдотель вийшов.
Міс Мінерва Геллідей м’яко зачинила двері й повернулася до мертвого чоловіка — він точно був мертвим. І все ж…
Вона зрештою наважилася простягнути руку й доторкнутися до зап’ястя, венами якого струменіла крижана вода. Вона відсахнулася, бо суха крига обпекла їй пальці. А тоді нахилилася вперед і прошепотіла прямо в обличчя блідавця.
— Слухайте дуже уважно. Гаразд?
Їй здалося, що у відповідь вона почула один холодний удар серця.
Тоді вона продовжила:
— Не знаю, як я здогадалася про це. Я знаю, хто ви, і знаю, на що ви хворієте…
Потяг повернув. Голова чоловіка смикнулася, ніби в нього була зламана шия.
