Він біг до ліхтаря на далекому перехресті, де, здавалося, зібралася вся літня ніч: крутилися каруселі світлячків, цвіркуни виспівували пісень нічному світові — усіх вабив до себе цей самотній, завислий у високості ліхтар. Людина-картинка теж біг туди, а інші наступали йому на п’яти.

Коли він досяг ліхтаря, пробіг кілька ярдів під ним і далі у темряву, йому вже не треба було озиратися. Попереду на дорозі просто перед ним виникли силуети із кілками для наметів, а тоді він побачив, як ті кілки здійнялися люто вгору, і вгору, а тоді нараз опустилися вниз!

Минула хвилина.

У ярах співали цвіркуни. Виродки стояли над розпростертим на землі Людиною-картинкою, тримаючи в опущених руках свої кілки.

Потім вони перевернули його. З його рота полилася кров.

Вони зірвали пластир зі спини. Одну нескінченну мить вони роздивлялися щойно явлену картинку. Хтось щось прошепотів. Хтось тихо вилаявся. Скелет відсахнувся і подався геть. А тоді його знудило. Один за одним виродки із тремтячими губами відходили і зникали, залишивши Людину-картинку на безлюдній дорозі; з його рота текла кров.

У тьмавому світлі ліхтаря жива картинка проглядалася дуже чітко.

На ній натовп виродків схилився над помираючим товстуном на безлюдній темній дорозі і розглядав картинку на його спині, на якій натовп виродків схилився над помираючим товстуном на…

— Бачиш того чолов’ягу? — сказала місіс Рібмолл, киваючи через дорогу. — Того, котрий зіперся на бочку перед закладом містера Дженкінса? Це Дивак Мартін.

Дивак Мартін.

— Це він говорить усім, що помер? — голосно спитав Артур.

Місіс Рібмолл кивнула.

— Скажений, наче ондатра, що летить у вирій. Стверджує, що загинув під час повені, і бідкається, що йому ніхто не вірить.

— Я кожного дня бачу, як він там стирчить, — репетував Артур.

— Так, аякже, він сидить там і зирить у нікуди. Я завжди казала, що за ним тюрма плаче, саме там йому і місце.

Артур скривив Дивакові обличчя:

— Бееее!

— Пусте. Він тебе навіть не помічає. Ніколи не бачила такого дикуна. Нічим йому не вгодиш, — вона сіпнула Артура за руку. — Ходімо, синку, треба зайти до крамниці.

Вони проминули перукарню і попрошкували вулицею далі. У вікні перукарні лишився стояти містер Сімпсон, котрий клацав блакитними ножицями і жував гумку, що давно втратила смак. Він замислено косився крізь обсиджене мухами скло на чоловіка, котрий сидів на бочці з-під смоли.

— Я так гадаю, що найкраще, що міг би зробити Дивак Мартін, — це одружитися, — промовив він. Його очі лукаво блиснули. Він глянув через плече на манікюрницю, міс Велдон, котра саме чистила та полірувала занедбані нігті фермера на ймення Ґілпатрік. Міс Велдон не підняла голови. Вона чула такі слова надто часто. З неї завжди глузували через Дивака Мартіна.

Містер Сімпсон відступив від вікна і знов узявся за сухе Ґілпатрікове волосся. Фермер тихенько загиготів.

— Що ж за жінка піде за Дивака? Мені інколи здається, що він справді мертвий. Від нього страшенно тхне.

Міс Велдон звела погляд на обличчя Ґілпатріка і різонула його одним зі своїх маленьких скальпелів по пальцю.

— Тудить його бабцю! Дивися, що робиш, жінко!

Міс Велдон підвела кругленьке біле личко і глянула на фермера сумирним поглядом блакитних очей. Волосся її було мишасто-коричневим; вона не користувалася макіяжем і зазвичай мовчала.

Містер Сімпсон заґелґотів і блакитними сталевими ножицями скубнув Ґілпатрікове волосся.

— Гоп-гоп-гоп-гоп, — отак він сміявся. — Міс Велдон знає, що робить, Ґілпатріку. Будь обережнішим. Минулого Різдва міс Велдон подарувала Диваку Мартіну пляшку одеколону. Це перебило його запах.

Міс Велдон відклала інструменти.

— Перепрошую, міс Велдон, — вибачився містер Сімпсон. — Я більше не буду.

Вона неохоче взяла інструменти в руки.

— Дивіться, знову! — вигукнув один із чотирьох чоловіків, котрі чекали у перукарні своєї черги.

Містер Сімпсон розвернувся на місці, ледь не відчикриживши ножицями рожеве Ґілпатрікове вухо.

— Дивіться, хлопці!

Із будинку через дорогу саме виходив шериф, і він теж побачив, як це сталося. Він побачив, що зробив Дивак Мартін.

Усі повибігали з крамниць і крамничок.

Шериф наблизився і зазирнув у канаву.

— Годі, Диваку Мартіне, годі тобі, — благав шериф. Він потицяв носаком начищеного чорного черевика щось у канаві. — Годі, підводься. Ти не мертвий. Не мертвіший од мене. Ти там застудишся на смерть серед недопалків і непотребу! Ну ж бо, вставай!

Містер Сімпсон підійшов до місця подій і подивився на лежачого Дивака Мартіна.

— Схожий на пакет з-під молока.

— Він займає цінне місце для паркування — і то у п’ятницю вранці! — почав нарікати шериф. — Це місце потрібне купі людей. Чуєш мене, Диваку? Гм, гаразд. Поможіть мені, хлопці.

Вони переклали тіло на хідник.

— Нехай лежить тут, — оголосив шериф, обчищаючи взуття. — Хай лежить, поки не стомиться. Він уже мільйон разів робив таке. Любить увагу. Ану, геть звідси, малечо!

Купка дітей розбіглася від нього навсібіч.

Повернувшись до перукарні, містер Сімпсон озирнувся.

— А де міс Велдон? Ага, — він поглянув у вікно. — Онде вона, обтрушує те лежаче тіло. Поправляє комірець, застібає ґудзики. Повертається. Глядіть мені, не кепкуйте з неї, вона ображається на таке.

Годинник показав дванадцяту, потім першу, другу, третю. Містер Сімпсон поглядав на нього.

— Б’юсь об заклад, що Дивак Мартін пролежить отам до четвертої, — сказав він.

Хтось інший підтримав:

— До пів на п’яту, закладаюся.

— Минулого разу, — містер Сімпсон продовжував скубти ножицями, — він пролежав чотири години. Сьогодні ясно і тепло. Він може продрімати навіть до п’ятої. Тож я скажу — до п’ятої. Показуйте-но, якого кольору ваші гроші, панове.

Гроші склали на полицю між слоїками з помадою для волосся.

Молодий хлопець почав стругати паличку кишеньковим ножем.

— Знаєте, є щось незвичайне у тому, як ми кепкуємо із Дивака. Десь усередині ми боїмося його. Тобто, ми не дозволяємо собі припустити, що він справді мертвий. Ми не сміємо у це повірити. Якби це виявилося правдою, ми такого б не витримали. Тому й сміємося з нього. Дозволяємо йому лежати долі. Він нікого не кривдить. Він просто є. Але я помітив, що док Гадсон ніколи не слухав його стетоскопом. Закладаюся, він боїться того, що може дізнатись.

— Боїться того, що може дізнатись! — реготали всі. Сімпсон сміявся і метеляв ножицями. Двоє чоловіків із колючими бородами теж реготали, трохи гучніше, ніж треба. Сміх незабаром ущух.

— Ох і жартівник же ти! — казали всі, ляскаючи себе по худих колінах.

Міс Велдон клопоталася над нігтями клієнта.

— Він підводиться!

Усі скупчилися біля вітрини, щоби подивитись, як Дивак Мартін стає на ноги.

— Став на одне коліно, на друге, ось хтось подає йому руку.

— То міс Велдон. Ох і прудка.

— Котра година?

— Рівно п’ята. Гроші мої, дітки!

— Ця міс Велдон і сама чудернацька. Наслідувати такого, як наш Дивак.

Сімпсон клацнув ножицями.

— Вона сирота, тож багато не говорить. І чоловіки їй подобаються небалакучі. Дивак — той узагалі рідко коли говорить. На відміну від нас, грубіянів, правда, хлопці? Ми забагато патякаємо. Міс Велдон це не подобається.

— Онде вони йдуть, міс Велдон і Дивак Мартін.

— Як вважаєш, Сімпе, може, ще трохи з вух знімемо?

Малий Чарлі Белловс стрибав по дорозі, стукаючи м’ячем. Його білявий чубчик злітав у повітря і знов опускався на очі. Висунувши язика, він безтурботно кинув м’яча, і той полетів під ноги Диваку Мартіну, котрий знову сидів на бочці з-під смоли. Міс Велдон у цю мить, як і кожного вечора, ходила бакалійною крамницею, складаючи банки з супом і овочами до кошика.

— Можна мені забрати м’яч? — малий Чарлі Белловс спрямував своє питання вгору на шість футів два дюйми до Дивака Мартіна. Поблизу більше нікого не було.