— Прийми снодійне!

— Останню годину я простовбичив у дверях, Гербе. І бачу, як він зароджується на заході. Там хмари, і я зауважив, як одна з них буквально розірвалася. Напевно, починається шура-буря.

— То випий хорошу снодійну таблетку. Телефонуй мені, коли завгодно. Навіть геть пізно, якщо захочеш.

— Будь-коли? — перепитав голос у слухавці.

— Звісно!

— Я так і зроблю, але було би краще, якби ти приїхав. Я б не хотів завдавати тобі незручностей. Ти мій найкращий друг, і цього я б не хотів. Можливо, краще буде, якщо я зустрінусь з ним на самоті. Вибач, що потурбував тебе!

— Для чого ж тоді друзі? Я от що тобі скажу: сідай за стіл і щось пиши, — сказав Герб Томпсон, переминаючись у холі з ноги на ногу. — І тоді ти забудеш Гімалаї і Долину Вітрів, усі ці урагани й тайфуни. Напиши ще один розділ своїх майбутніх подорожніх нотаток.

— Спробую. Мабуть, я так і зроблю. Так, я справді міг би цим зайнятись. Дякую, що дозволив турбувати себе!

— До дідька твоє дякую! Клади слухавку, бо дружина кличе мене вечеряти.

Герб Томпсон поклав слухавку.

Він пройшов і сів за обідній стіл, дружина — навпроти нього.

— То був Аллін? — запитала вона. Він кивнув. — Аллін з його вічними вітрами, що дмуть згори й із гір, вітрами розпеченими та крижаними, — сказала вона, простягаючи йому тарілку з їжею.

— У війну він через ті вітри у Гімалаях зазнав чимало лиха, — сказав Герб Томпсон.

— Але ж ти не віриш тому, що він розповідав про Долину?

— Звучить дуже правдоподібно.

— Видиратися в гори, встрявати в халепи! Навіщо чоловіки дряпаються так високо в гори й самі себе лякають до смерті?

— Тоді йшов сніг, — сказав Герб Томпсон.

— Справді?

— І дощ, і град, і вітер — усе нараз у тій долині. Аллін розповідав мені про це десятки разів. Описує він усе це дуже добре. Він був доволі високо в горах. Хмари і все таке. І долина вирувала.

— В'юсь об заклад, що саме так і було! — сказала дружина.

— Там натомість одного наче товклася ціла купа вітрів нараз — вітрів з усього світу, — Герб відкусив шматок. — Принаймні, так розповідав Аллін.

— Йому не слід було туди пхатися і дивитися на все те, — сказала вона. — Ви самі щось спершу вишукуєте, а потім забиваєте голову всілякими дурницями. Нібито вітри гніваються за вторгнення і тоді переслідують вас.

— Не смійся, він мій найкращий друг, — різко обірвав її Герб Томпсон.

— Але це все такі дурниці!

— І попри все йому багато чого довелося пережити. І той шторм у Бомбеї, і через два місяці тайфун у Новій Гвінеї. А той випадок в Корнуоллі?

— Я не можу співчувати чоловікові, котрий постійно потрапляє то в шторми, то в урагани, і через це в нього виробляється манія переслідування.

І тоді знову задзвонив телефон.

— Не відповідай, — сказала вона.

— Може, це щось важливе.

— Це просто знову Аллін.

Вони сиділи й вечеряли, а телефон дзвенів дев’ять разів, і вони не відповідали. Нарешті дзвінки припинилися. Вони закінчили вечеряти. З прочиненого вікна на кухні від легкого вітерцю хитнулись фіранки.

Телефон задзвонив знову.

— Я не можу чути, як він дзеленькає, — сказав Герб і взяв слухавку. — О, привіт, Алліне!

— Гербе! Він тут! Він нагнав мене!

— Ти надто близько до слухавки. Трохи відійди.

— Я стояв у відчинених дверях і чекав на нього. І бачив, як він пронісся автострадою і гнув одне за одним всі дерева, аж поки не пригнув їх коло мого будинку і не спробував шугнути у двері — але я зачинив їх перед самим його носом!

Томпсон нічого не сказав. Він не міг придумати, що відповісти, бо дружина спостерігала за ним, стоячи у дверях холу.

— Як цікаво, — сказав він нарешті.

— Він узяв в облогу весь будинок, Гербе. Тепер я не можу звідси вибратись і нічого не можу вдіяти. Але я таки надурив його: дозволив йому думати, що він спіймав мене — і коли він підлетів, щоби підхопити мене, я зачинив двері, ще й замкнув їх. Я був готовий до цього — готувався впродовж багатьох тижнів.

— Невже, Алліне? Розкажи мені про це, друже.

Герб Томпсон весело промовив ці слова у слухавку, поки дружина продовжувала за ним спостерігати, а піт цівкою стікав з його шиї.

— Це почалося шість тижнів тому…

— Правда? Продовжуй!

— Я вже гадав, що обдурив його. Гадав, що він облишив свої переслідування та спроби підібратися до мене. Але він просто вичікував. Шість тижнів тому я почув, як вітер сміється і щось шепоче тут, у закутках мого будинку. Це все тривало якусь годину, не більше — не надто голосно, але й не тихо. Потім він забрався геть.

Томпсон кивнув у слухавку.

— Радий чути це, радий чути!

Дружина не зводила з нього очей.

— Але наступної ночі він повернувся. Грюкав віконницями, здіймав іскри з коминка. Він повертався п’ять ночей поспіль — з кожним разом все сильніший. Коли я відчиняв вхідні двері, він намагався виперти мене, але був недостатньо сильний для цього. Сьогодні ж він саме такий.

— Радий чути, що тобі краще, — сказав Томпсон.

— Мені зовсім не краще, що там з тобою? Твоя дружина слухає нас?

— Так.

— Тоді зрозуміло. Це все звучить так по-дурному.

— Зовсім ні. Продовжуй.

Дружина Томпсона повернулася в кухню. Він трохи розслабився. Сів на маленький стільчик поруч із телефоном.

— Продовжуй, Алліне, виговорись — тоді краще спатимеш.

— Він зараз навколо будинку — наче великий пиловсмоктувач, що тикається носом в усі його вигини. І гне дерева навкруги.

— Дивно, Алліне, але тут нема жодного вітру!

— Звісно ж, йому до тебе байдуже: йому потрібен я.

— Гадаю, що це лише одне з пояснень.

— Це вбивця, Гербе, — найбільший з усіх відомих в історії, котрий коли-небудь виходив на пошуки своєї жертви. Великий гончак, що винюхує мене, аби віднайти. Він пхає свій довгий холодний ніс в будинок, винюхуючи повітря, і коли знаходить мене у вітальні, то витискає мене звідти; коли я переходжу до кухні, він поривається й туди. Просто зараз він рветься у вікна, але я їх укріпив і поставив нові петлі та засуви на дверях. Це міцний будинок. Раніше будували надійно. І я повмикав усюди світло. Будинок яскраво освітлений. Вітер слідував за мною з кімнати в кімнату, підглядаючи за мною крізь вікна, поки я його вмикав. Ого!

— Що сталося?

— Він щойно зірвав захисну сітку з вхідних дверей!

— Мені було би спокійніше, якби ти приїхав до нас і переночував, Алліне!

— Але я не можу! Я не можу вийти з будинку! І нічого не можу вдіяти! Бо знаю цей вітер. Господи, він такий потужний і розумний! Хвилину тому я намагався запалити сигарету, але невеликий протяг загасив сірник. Вітер любить витівки, йому подобається насміхатися з мене; в нього для цього купа часу — ціла ніч! І ось зараз… Боже мій, просто зараз одна з моїх книг про мандри — та, що лежить на столі в бібліотеці… якби ти її зараз бачив! Легенький вітерець, що дме бозна з якої шпарини в будинку, перегортає сторінки одну за одною. Шкода, що ти не бачиш цього. Ось мій вступ. Ти пам’ятаєш вступ до моєї книги про Тибет, Гербе?

— Так.

— «Ця книга присвячена тим, хто програв битву зі стихією; вона написана одним із тих, хто був свідком її розгулу, але йому завжди вдавалося врятуватись».

— Так, я це пам’ятаю.

— Світло вимкнулось!

У слухавці щось потріскувало.

— А зараз вже порвало дроти. Але ти ще тут, Гербе?

— Я чую тебе.

— Вітрові не подобається світло в будинку, і він обірвав електричну лінію. Наступним, певно, буде телефон. Це справжній двобій — я і вітер — скажу я тобі! Зачекай-но хвильку!

— Алліне! — тиша. Герб обперся об підставку каміна. Дружина виглянула з кухні. Герб Томпсон почекав трохи. — Алліне?

— Я повернувся, — сказав голос у слухавці. — Утворився протяг, і я підклав під двері якусь шматину, щоби мені не дуло в ноги. Зрештою, я навіть радий, що ти не приїхав, Гербе; я б не хотів, щоб ти потрапив у таку халепу. Он там він щойно розбив одне із вікон вітальні, і тепер в будинку вирує справжній буревій, скидаючи зі стін картини! Ти чуєш?