Герб Томпсон прислухався.

У телефоні завивала сирена, щось свистіло і бамкало. Аллін намагався усе це перекричати.

— Чи чуєш?

Герб Томпсон проковтнув слину.

— Чую!

— Я йому потрібний живим, Гербе. Він не наважується одним ударом зруйнувати весь будинок. Це б мене вбило. А він хоче мене живцем, щоби розтягти на шматки, палець за пальцем. Він хоче дістатися того, що всередині мене. Мого мозку, мого розуму. Він хоче забрати мої життєві сили, мою сутність, моє «я». Він хоче здобути мій інтелект.

— Мене кличе дружина, Алліне. Я мушу йти перетирати посуд.

— Тут, над будинком, хмара водяної пари, вітри з усього світу. Той самий вітер, що пронісся Целебесом[7] рік тому; той самий памперо,[8] що вбив стільки людей в Аргентині; тайфун, котрий накинувся на Гавані; ураган, що на початку року промчав узбережжям Африки. Це частина усіх тих штормів, яких мені вдалося уникнути. Він слідував за мною з Гімалаїв, тому що не хотів, щоб я знав те, що знаю тепер про Долину Вітрів, де він виникає й виношує свої руйнівні плани. Щось там дало йому поштовх до зародження. Мені відомо, від чого він виникає, що його породжує і в якій частині долини він завмирає. Ось тому він і ненавидить мене — мене та мої книги, в яких йдеться про те, як його побороти. Він більше не хоче, щоб його повчали. Він хоче увібрати мене у своє велетенське тіло, аби я віддав йому свої знання. Він хоче, щоб я був на його боці!

— Я мушу вішати слухавку, Алліне, бо дружина…

— Що? — пауза, і далеке завивання вітрів на тому кінці. — Що ти сказав?

— Перетелефонуй через годину, Алліне.

Відбій.

Він пішов перетирати посуд. Дружина поглянула на нього так, як дивилася на тарілки, котрі терла посудним рушником.

— Як там сьогодні надворі? — запитав він.

— Гарно. Й не дуже холодно. Повно зірок, — відповіла вона. — А що?

— Нічого.

Упродовж наступної години телефон дзвенів тричі. О восьмій прийшли гості, Стоддард з дружиною. Вони сиділи, розмовляючи, до пів на дев’яту, потім перебралися за картярський столик і почали грати в джин.[9]

Герб Томпсон знову і знову тасував карти, дзвінко ляскаючи ними й розкладаючи їх перед трьома іншими гравцями. Бесіда переходила від одного до іншого. Герб запалив сигару, і на кінчику її утворився чудовий сірий попіл; зручно взявши карти в руки, він звів голову і прислухався. Знадвору не доносилося ані звуку. Дружина помітила цей погляд. Він повернувся до гри і скинув трефового валета.

Він неспішно попихкував сигарою, в той час коли інші про щось теревенили, час від часу перериваючись на короткі вибухи сміху; годинник у холі лагідно вибив дев’яту.

— Ось ми тут собі сидимо, — сказав Герб Томпсон, виймаючи з рота сигару й задумливо дивлячись на неї. — А життя — дивна річ.

— Що? — перепитав містер Стоддард.

— Та нічого, ось ми тут живемо власним життям, а десь в іншій частині землі мільярд інших людей живе своїм.

— Але ж це очевидно!

— Життя, — продовжував він, вкладаючи сигару в зуби, — самотня штука. Навіть у власній сім’ї. Інколи, обіймаючи когось, ти перебуваєш за мільйони миль від нього.

— Це цікава думка, — сказала його дружина.

— Я не це мав на увазі, — пояснив він не надто поквапно, бо не відчував за собою жодної провини. — Я маю на увазі, що ми віримо кожен у своє і проживаємо власне маленьке життя, а інші люди живуть геть не так. Ось ми сидимо тут, в цій кімнаті, в той час коли тисячі інших людей саме цієї миті вмирають. Деякі з них від раку, інші від пневмонії, ще хтось — від туберкульозу. Гадаю, що саме зараз хтось у Сполучених Штатах гине в автомобільній аварії.

— Не надто весела розмова, — зауважила його дружина.

— Я хочу сказати, що ми живемо і не замислюємося, що ж думають інші люди, як вони живуть і чому вмирають. Ми просто чекаємо, коли смерть прийде до нас. Хочу сказати — от ми тут спокійно сидимо на наших самовпевнених сідницях, в той час як за тридцять миль звідси, у великому холодному будинку, який цілком огорнула ніч і ще бозна-що, один із найкращих хлопців, котрий коли-небудь жив на цій землі…

— Гербе!

Він пихнув сигарою і пожував її кінчик, дивлячись на карти невидющими очима. Потім швидко кліпнув і закусив сигару.

— Моя черга?

— Так.

І гра поновилася, а з нею тасування карт, бурмотіння і переривчасті розмови. Герб Томпсон лише глибше занурився у своє крісло і вигляд він мав хворобливий.

Задзвонив телефон. Томпсон підскочив, підбіг до нього і ривком схопив слухавку.

— Гербе! Я тобі дзвонив і дзвонив. Як там у тебе в будинку, Гербе?

— Що саме ти маєш на увазі?

— Чи прийшли гості?

— Звісно, що так!

— І ви розмовляєте, смієтеся і граєте в карти?

— Боже ж мій, так! Але який це має стосунок до…

— І ти палиш десятицентову сигару?

— Так, чорт забирай, але…

— Чудово, — сказав голос у слухавці. — Це просто чудово. Як би я хотів бути з вами! Якби ж я не знав того, що знаю. Я ще багато чого б хотів.

— З тобою все добре?

— Поки що так. Я замкнувся в кухні. Частина фасаду будинку завалилася. Але я спланував свій відступ. Коли піддадуться кухонні двері, я спущусь у підвал. Якщо пощастить, то протримаюсь там до ранку. Йому доведеться зруйнувати увесь будинок, перш ніж добратися до мене, а перекриття в підвалі доволі міцне. В мене там є лопата, і я зможу закопатись… ще глибше.

Здавалося, ніби у слухавці звучить багато інших голосів.

— Що це? — запитав Герб Томпсон, здригаючись від холоду.

— Це? — перепитав голос у слухавці. — Це — голоси дванадцяти тисяч убитих тайфунами; сім тисяч загиблих під час ураганів, три тисячі — знесених циклонами. Тобі ще не набридло мене слухати? Ось який це вітер. Він закатрупив купу людей. Він убив їх та забрав їхній розум, щоби самому стати розумним. Він узяв усі їхні голоси, щоби витворити власний. Усі ті мільйони людей, убиті за останні десять тисяч років, замордовані вітрами, яких переносили з континенту на континент на своїх спинах та в черевах мусони й урагани… Боже, яку поему ти міг би написати про це!

У слухавці відлунювали й дзвеніли голоси, вигуки й стогони.

— Повертайся, Гербе! — гукнула від картярського стола дружина.

— Ось чому з кожним роком вітер розумнішає і розумнішає, бо він забирає все у себе: тіло за тілом, життя за життям, смерть за смертю.

— Ми чекаємо на тебе, Гербе, — нагадала дружина.

— Чорт забирай! — гаркнув він, розвертаючись. — Ти можеш хвилину зачекати? — і знов у слухавку: — Алліне, якщо ти хочеш, щоб я зараз до тебе приїхав, я приїду! Мені слід було зробити це раніше…

— І не думай про це! Це одвічна битва, не вистачало ще тебе вплутувати у неї. Я краще повішаю слухавку. Кухонні двері виглядають ненадійно, мені час перебратись у підвал.

— Зателефонуй мені пізніше, добре?

— Можливо, якщо мені пощастить. Але не думаю, що мені це вдасться. Я надто багато разів тікав від нього, і тепер, гадаю, він до мене добереться. Сподіваюсь, що не надто потурбував тебе, Гербе.

— Нікого, бляха-муха, ти не потурбував! Перетелефонуй мені.

— Спробую…

Герб Томпсон повернувся до гри. Дружина уважно глянула на нього.

— Як там твій друг Аллін? — запитала вона. — Тверезий?

— В житті він нічого не пив, — похмуро промовив Томпсон, сідаючи за стіл. — Мені вже давно слід було до нього поїхати.

— Але ж він телефонував тобі впродовж останніх шести тижнів, і ти ночував у нього разів десять — і нічого з ним не сталося.

— Йому потрібна допомога. Він може щось собі накоїти.

— Лише два дні тому ти був там, ти ж не можеш щодня бігати до нього.

— Завтра вранці перше, що я зроблю, це відвезу його в клініку. Але він ніяк на це не погоджується. Хоча в усьому іншому він цілком розсудливий.

О пів на одинадцяту подали каву. Герб Томпсон повільно пив її, поглядаючи на телефон. «Добре було би знати, чи в підвалі зараз Аллін», — подумав він.