А тоді я зупинився. І ви знаєте, що я зробив? Ви можете вгадати мій жахливий вчинок? Я побив його. Так, побив. Я бив його кулаками, руками, долонями, знову кулаками, плакав і кричав: «Як ти посмів мене покинути?! Як ти посмів втекти?! Як ти посмів так вчинити зі мною?! Як ти посмів?! Як?!» Я бив його і бив, аж поки не втомився і почав ридати, і мусів зупинитися, бо зрозумів, що я зробив. А він просто стояв і приймав все так, ніби знав, що він це заслужив. Він зрадив мою любов, а тепер я зрадив його. І моя зрада була набагато важчою. Сльози ринули з моїх очей, я задихався. Я знову схопив його і притиснув до себе. Цього разу я кричав: «Пробач мені, ох, Бо, будь ласка, пробач! Я не хотів! Ох, Бо, пробач мені…»

Але, ох, отче, він не міг мені пробачити. Він був лише твариною, собакою, моїм улюбленцем. І він дивився на мене такими великими темними очима… що моє серце назавжди закрилося відтоді через сором. Я не міг собі пробачити цього. Всі ці роки пам’ять про мого улюбленця і про те, як я його зрадив… І відтоді кожного Різдва — не весь рік, але кожного Різдва — його дух повертається. Я бачу свого собаку і те, як я його б’ю, й усвідомлюю свою зраду. Ох, Боже!

Чоловік замовк, схлипуючи.

Старий священик врешті наважився щось сказати:

— І це те, через що ви зараз тут?

— Так, отче. Хіба це не жахливо? Це страшна річ.

Священик не міг відповісти. По його обличчю також текли сльози і йому чомусь бракувало повітря.

— Бог мені пробачить, отче? — запитав чоловік.

— Так.

— Ви пробачаєте мені, отче?

— Так. Але дозвольте тепер і мені розповісти вам дещо. Коли мені було десять років, я поводився так само. З батьками, звісно ж. А потім зі своїм собакою, якого я любив більше, ніж своє життя. Він утік. І я ненавидів його за те, що він покинув мене. А коли він повернувся, я також обіймав його, а тоді побив, а тоді знову обіймав. Досі я нікому про це не розповідав. Цей сором залишався у моєму серці всі ці роки. Я сповідався у всьому моєму отцю-сповіднику. Але у цьому — ніколи. Тому…

Запала пауза.

— Тому, отче?

— Ох, Господи! Бог пробачить нам, друже. Нарешті ми наважились про це заговорити. І я пробачаю тобі. Але…

Старий священик не міг говорити далі, бо з його очей знову ринули сльози.

Незнайомець по той бік сповідальниці здогадався, що той хотів сказати, і обережно запитав:

— Ви хочете, щоб я Вам пробачив, отче?

Священик мовчки кивнув. Чоловік, напевно, відчув це і швидко вимовив:

— Ох, так, я пробачаю.

Вони обоє довгий час сиділи у темряві. У двері знову залетів сніговий вихор, порозсипавши сніг по підлозі, і вислизнув на вулицю.

— Перш ніж ви підете, — сказав священик, — я запрошую вас на келих вина.

Великий годинник на площі навпроти церкви вибив опівніч.

— Різдво, отче, — сказав голос за перегородкою.

— Гадаю, це моє найкраще Різдво.

— Так, найкраще.

Старий священик підвівся і вийшов зі сповідальниці.

Він почекав трохи на якийсь рух з іншого її боку.

Нічого не було.

Здивовано нахмуривши брови, священик потягнувся, відчинив дверцята і заглянув усередину.

Там не було нічого і нікого.

Він відкрив рота від здивування. Сніг падав йому на потилицю і на шию.

Він простягнув вперед руку і провів нею у темряві сповідальниці.

Там було порожньо.

Він повернувся і подивився на відчинені церковні двері. А тоді поспіхом підійшов і виглянув на вулицю.

Десь далеко запізнілі годинники били дванадцяту. З неба падав сніг. Вулиці були безлюдні.

Повернувшись назад, він побачив велике дзеркало при вході до церкви.

У ньому був старий чоловік — він сам, його відображення у холодному склі.

Майже не замислюючись, він підняв руку і зробив знак благословення. Відображення у дзеркалі зробило так само.

Тоді старий священик, втираючи очі, повернувся останній раз і пішов випити вина.

На вулиці, наче сніг, всюди було Різдво.

Гатило у двері шалено, відчайдушно, настирно гатило, либонь з істерії, і страху, і нестримного бажання бути почутим, випущеним, звільненим, аби нарешті втекти. Нестямні звуки відколупування панельної обшивки, глухий стукіт, перестук, пробування на міцність, дряпання! Шкрябання трухлявих дощок, виривання забитих цвяхів; з комірчини долинало притлумлене волання та благання, а звідкись, із ще більшої далечі — крик про допомогу, що його заковтувала тиша.

Тиша, котра була головним джерелом відчуття пустки і жаху. Роберт з Мартою сиділи в ліжку.

— Ти це чув?

— Так, знову.

— Знизу.

Цього разу хоч би хто там був той, хто гатив і стукав у двері, аж доки не обідрав пальці до саден і не поранився до крові через своє лихоманне жадання свободи, він поринув у тишу, прислухаючись, чи, бува, його жах та гуркіт не прикликали допомогу.

Зимова ніч пронизувала весь дім щонайтихішим снігопадом, тишею, котра кожну кімнату притрушувала порошею, що влягалася на столи і підлоги, обкутувала сходи.

Аж раптом — знову гатіння в двері. А відтак: ледь чутний плач.

— Знизу.

— У будинку хтось є.

— Гадаєш, це Лотте? Передні двері незамкнені.

— Вона би постукала. Ні, не Лотте.

— Вона — єдина, хто це може бути. Вона ж телефонувала.

Обоє зиркнули на телефон. Піднявши слухавку, можна було почути зимову незворушність. Телефони були мертві. Вони мертві відтоді, відколи почалися бунти у найближчих містечках і містах. Зараз у слухавці відлунювало тільки власне серцебиття.

— Можете мене прихистити? — прокричала Лотте з відстані шестисот миль. — Лише на одну ніч?

Перш ніж вони встигли їй відповісти, телефон заполонили протяжливі милі тиші.

— Лотте сказала, що приїде. Вона була в істериці. Це може бути вона, — мовила Марта Вебб.

— Ні, — відповів Роберт. — Я й раніше чув цей нічний плач. О Боже!

Вони лежали в ліжку у холодній кімнаті цього фермерського будинку, що в диких хащах Массачусетса, далеко від головних доріг, від міст, поряд із тьмяною річкою і темним лісом. Була крижана середина грудня. Білий запах снігу роз’їдав повітря.

Вони підвелися. Запаливши гасову лампу, сиділи на краю ліжка і хилитали ногами, немов над прірвою.

— Внизу нікого немає, не може бути.

— Хоч би хто там був, він, здається, наляканий.

— А хай йому дідько, ми ж усі налякані. Тому й приїхали сюди, аби сховатися від міст, бунтів, усього того божевілля. Більше жодних прослуховувань телефону, жодних арештів, податків, неврастеніків. І зараз, коли ми врешті віднайшли спокій, люди телефонують і тільки додають смутку. А цієї ночі ще й таке, Господи! — він поглянув на дружину. — Ти боїшся?

— Не знаю, я не вірю у привидів. Зараз 1999 рік; я при своєму розумі. Принаймні, мені хотілося би так думати. А де твій пістолет?

— Він нам не знадобиться. Не питай чому, але справді не знадобиться.

Вони взяли гасові лампи в руки. Десь через місяць невеличка електростанція має бути встановлена в білому сараї за будинком і в них з’явиться електроенергія, але доти вони змушені жити на фермі, послуговуючись тьмяними світильниками чи свічками.

Вони спинилися на сходовому майданчику, обоє тридцятитрьохрічні, обоє надзвичайно прагматичні.

Плач, сум та благання чулися знизу, із неопалюваних кімнат.

— Її голос видається достобіса невеселим, — мовив Роберт. — Боже, мені її шкода, хоч я навіть не знаю, хто вона така. Хутчій!

Вони спустилися сходами донизу.

Немов реагуючи на їхні кроки, плач дедалі голоснішав. А десь із-за прихованої панелі долинули мляві глухі звуки.

— Відьомські двері! — нарешті згадала Марта.

— Вигадаєш таке!

— Справді.

Вони стояли у довгому коридорі, вдивляючись у закут під сходами, де обшивка стін ледь помітно здригалася. А потім плач стих. Здавалося, що вона виснажилася, або щось відвернуло її увагу, або, можливо, її сполохали їхні голоси і тепер вона дослухалася, коли вони знову заговорять. Зимово-нічний дім поринув у тишу, а подружжя зачаїлося, тримаючи гасові лампи, що тихо мерехтіли.