Роберт Вебб наблизився до Відьомських дверей і торкнув їх, шукаючи приховану кнопку чи потайну пружину.
— Тут усередині нікого не може бути, — сказав він. — Боже мій, ми ж тут живемо вже півроку, а це лише комірчина. Хіба не це нам сказав рієлтор, продаючи цей дім? Ніхто не може тут сховатися так, щоби ми не знали. Ми…
— Тихіше!
Вони змовкли і прислухалися.
Нічого.
— Вона пішла чи воно пішло, чи що там це було, дідько, ці двері не відчинялися відтоді, як ми тут оселилися. Ніхто не пам’ятає, де ключ, яким можна їх відчинити. Не думаю, що тут взагалі є двері, хіба що не дуже щільна обшивка, щурячі гнізда та й годі. Звідси шкрябання по стінах. Може ж так бути?
Він озирнувся, аби поглянути на дружину, котра натомість не зводила погляду з потайної комірчини.
— Дурниці, — відповіла вона. — Господи, щурі не плачуть. А це був голос, який гукав про допомогу. Я гадала, що то Лотте. Але тепер переконалася, що це не вона, а хтось інший у великій халепі.
Марта Вебб звелася навшпиньки, щоби дотягтися тремтячими пальцями до перехнябленої крайки зі старого клена.
— Можна їх відчинити?
— Можна. З ломом та молотком, завтра.
— Ну, Роберте!
— Не «нуроберткай» мені. Я стомився.
— Ти ж не можеш залишити її там, щоб…
— Зараз вона заспокоїлась. Боже, я геть виснажений. На світанку я одразу ж спущуся сюди та розтрощу цю трикляту штуку вщент, згода?
— Гаразд, — відповіла Марта зі сльозами на очах.
— Ох, ці жінки, — мовив Роберт. — Святий Боже, ти і Лотте. Лотте і ти. Якщо ще вона приїде сюди, якщо їй це вдасться… Та у мене ж буде повний дім навіжених!
— Лотте нормальна!
— Авжеж, тільки от менше би патякала. Зараз тобі медаль на шию не повісять, якщо говоритимеш, що ти соціаліст, демократ, лібертаріанець,[19] прихильник легалізації абортів, член Шинн Фейн[20] з фашистськими переконаннями, комуніст і тому подібна чортівня. Міста розбомблені. Люди шукають цапів-відбувайлів, а Лотте обов’язково треба щось ляпнути, аби бути звинуваченою у всіх смертних гріхах, а тепер, дідько, ще й у втечі.
— Вони кинуть її до в’язниці, якщо спіймають. Чи закатують. Вірогідніше, що закатують. Нам пощастило, що ми тут із власними харчами. Дякувати Богові, що ми завчасно все продумали, передбачили і голод, і різанину. Ми самі себе врятували. Тепер маємо допомогти Лотте, якщо вона зможе сюди дістатися.
Нічого не відповівши, він повернувся на сходи.
— Я вже не тримаюся на ногах. Я вже стомився всіх рятувати. Навіть Лотте. Але, до дідька, якщо вона увійде в передні двері, то, вважай, що врятована.
Вони піднялися сходами нагору, несучи лампи, проходячи крізь одвічно рухливу ауру мерехтливого білого сяйва. Будинок німував, як і сніг, що падав надворі.
— Боже, — прошепотів він. — Чорт забирай, не люблю, коли жінки так плачуть.
Здавалося, ніби увесь світ плаче, подумав він. Ніби увесь світ помирає і потребує допомоги та почувається самотнім, але чим тут зарадиш? Жити на такій фермі, як ця? Подалі від головної автомагістралі, де навколо ні душі, а через те нема ні людської глупоти, ні смерті? Чим тут зарадиш?
Вони залишили одну з ламп світити, вкуталися у ковдри і лежали, дослухаючись до вітру, що бився об стіни і змушував скрипіти сволоки і підлогу.
За мить знизу долинули крик, тріск дерева, скрип розчинених навстіж дверей, подих вітру, дріботіння кроків по всіх кімнатах, ридання, майже тріумфальні вигуки, а потім грюкіт вхідних дверей, нестримне завивання крижаного вітру, кроки на ґанку і тиша.
— Мерщій туди! — заволала Марта. — Так!
Схопивши лампу, вони вмить спустилися донизу, ледь не задихнувшись від пориву вітру, що вдарив в обличчя, і дивлячись широко розплющеними очима то на Відьомські двері, які були відчинені навстіж, хоча завісів ніхто не зрухав, то на вхідні двері, звідки, попри присвічування снігового мороку, їм не вдалося нічого роздивитися — хіба що білі покрови та пагорби, та безмісячне небо, та плавний обрис снігового замету у світлі лампи, та мерехтіння сніжинок, що падали з неба на сніговий килим.
— Пішла, — прошепотіла вона.
— Хто?
— Ми вже не дізнаємося, хіба що вона повернеться.
— Вона не повернеться. Поглянь.
Вони спрямували світло лампи на засніжену землю і побачили на м’якому сніговому килимі крихітні сліди, що вели до темного лісу.
— Отже, це була жінка. Але… чому?
— Бог його знає. А чому все інше трапляється у цьому божевільному світі?
Вони довго стояли й дивилися на сліди, аж поки, заклякнувши від холоду, не повернулися назад у коридорний закут, до відчинених Відьомських дверей, і спрямували світло у зяючу порожнечу під сходами.
— Господи, це всього лишень келія, не тягне навіть на комірчину, але поглянь…
Всередині знаходилися невеличкий фотель-гойдалка, плетений килим, свічка у мідному свічнику та стара, обшарпана Біблія. Пахло пліснявою, мохом і засушеними квітами.
— Це тут вони переховували людей?
— Так. Колись давним-давно тут переховували людей, яких називали відьмами. На них полювали. Їх вішали, а декотрих спалювали.
— Так, так, — промовили обидвоє, роздивляючись крихітну келійку.
— А відьми ховалися тут, поки мисливці не обшукають дім і не підуть геть?
— Так, о Боже, саме так, — прошепотів він.
— Робе…
— Що?
Марта нахилилася вперед. Вона зблідла і не могла відірвати погляду від маленького, обідраного фотеля-гойдалки та обшарпаної Біблії.
— Робе, скільки років? Скільки років цьому будинку?
— Близько трьохсот.
— Такий старий?
— А що?
— Якесь божевілля. Маячня…
— Божевілля?
— Я про такі доми. Стільки літ! І ще купа літ, а потім ще купа літ. Боже, відчуваєш? Якщо покласти руку сюди, відчуваєш? Ти відчуваєш, як він змінюється? А якби я сіла у той фотель-гойдалку і зачинила двері, що тоді? Та жінка… скільки часу вона сиділа тут? Як вона сюди потрапила? Стільки часу збігло! Хіба ж це не дивно?
— Маячня!
— Але ж якби ти дуже хотів утекти, прагнув цього, молився за це, а за тобою гналися люди і хтось тебе заховав у подібному до цього місці, відьму за дверима, і ти чув би, як вони нишпорять по будинку, дедалі ближче, невже ти не захотів би податися геть? Будь-куди? В інше місце. Чому не в інший час? А тоді у такому ось домі як наш, такому старому, що ніхто про нього нічого не знає, навіть якщо розпитувати чи намагатися його знайти, ти міг би втекти у інший рік! Можливо, — вона затнулася на хвильку, — сюди?..
— Ні, ні, — промимрив він. — Справжня маячня!
Однак якийсь повільний рух всередині комірчини змусив обох майже водночас витягнути руки в повітря з цікавістю людей, що прагнуть знайти щось невидиме. Здавалося, що повітря рухається врізнобіч, то теплішаючи, то холоднішаючи, пульсуючи світлом, а потім несподівано поринає у морок. Вони все це усвідомлювали, але не могли вимовити вголос. В келійці змінювалася погода: легкий доторк літа, а потім зимовий холод. Звичайно, таке неможливе, але саме так було. Під кінчиками їхніх пальців, незрима для очей, текла невидима, немов самий час, але занурена у пульсуючу пітьму, кришталево чиста ріка із тіней та сонця. Вони обидвоє знали, що коли простягнуть руки далі, то зможуть зануритися у могутній, хоч і крихітний вир із пір року. Всі ці думки промайнули в голові кожного із них, але ніхто не зважився зізнатися в цьому.
Вони притисли свої замерзлі, але загорілі руки до грудей і панічно дивилися вниз.
— Чорт, — прошепотів Роберт Вебб. — Чорт би його вхопив! — він відсахнувся і пішов до вхідних дверей, аби знову їх відчинити і подивитися на нічний снігопад, який майже приховав сліди.
— Ні, — мовив він. — Ні, ні.
У цю саму мить перед їхнім будинком спалахнули жовті фари і почувся скрип гальм автівки.
— Лотте! — заволала Марта Вебб. — Це, мабуть, вона! Лотте!
