— Цього разу це справжнє. Тепер воно спрацює. Хіба ж у нас нема ракети?

Містер Теркелл вклонився. І посміхнувся посмішкою фігляра з комедії масок. [16] Літні леді заглянули йому кудись у горло, але побачили там лише первісний хаос.

Ще до того, як він почав говорити, місіс Беллоуз відчула, як він добирає кожне слово, добре промаслює його і вже слизьким кладе на рейки своєї промови. Серце її стиснулося, мовби крихітний кулачок, і вона зціпила свої порцелянові зубки.

— Друзі! — почав містер Теркелл, і серця присутніх обдало холодом.

— Ні, тільки не цього разу! — мовила місіс Беллоуз іще до того, як щось було сказано.

Вона відчула, що погана новина знову мчить на неї, а вона, наче власноруч прив’язана до колії, безпомічно спостерігає за тим, як велетенські чорні колеса загрозливо наближаються і вже доноситься попереджувальний свисток паровика.

— Виникла невеличка затримка, — оголосив містер Теркелл.

Наступної миті містер Теркелл, мабуть, крикнув, або ж хотів крикнути: «Леді, прошу сідати!» — голосом менестреля,[17] бо леді посхоплювались зі своїх місць і кинулись до нього, тремтячи від гніву.

— Затримка не буде надто довгою! — містер Теркелл заспокійливо підняв руки.

— Скільки?

— Лише тиждень.

— Тиждень?

— Так. Ви ж можете залишитись тут, в «Ресторіумі», ще на сім днів, чи не так? Врешті-решт маленьке зволікання не має значення, чи не так? Ви ж чекали на це все своє життя. Лише кілька зайвих днів!

— За двадцять доларів на день, — холодно подумала місіс Беллоуз.

— В чому річ? — скрикнула якась жінка.

— Труднощі юридичного характеру, — ухильно відповів містер Теркелл.

— Але в нас є ракета?

— Ну, т-так.

— Я вже чекаю тут цілий місяць! — заперечила літня леді. — Затримки, постійні затримки!

— Вона має рацію, — загукали усі.

— Милі леді! — пробурмотів містер Теркелл, погідно посміхаючись.

— Ми хочемо побачити ракету! — це вже сама місіс Беллоуз виступила вперед, загрозливо трясучи, наче іграшковим молотком, своїм кулачком.

Містер Теркелл глянув у очі немолодих леді поглядом місіонера серед канібалів-альбіносів.

— Що, зараз? — запитав він.

— Так, зараз! — закричала місіс Беллоуз.

— Боюсь, що… — почав він.

— Я також! — крикнула вона. — Ось чому ми хочемо бачити ракету!

— Ні, ні, тільки не зараз, місіс… — він нетерпляче клацнув пальцями, намагаючись згадати її ім’я.

— …Беллоуз! — вигукнула вона.

Хоча вона була невеличкою ємністю, але все, що накопичилось у ній за довгі роки, врешті вирвалося назовні крізь кожну пору її тіла. Щоки її запалали. Із завиванням, схожим на безвідрадний фабричний гудок, місіс Беллоуз кинулася вперед і, наче оскаженілий шпіц, повисла на містерові Теркеллу, майже схопивши його зубами. Вона тримала його мертвою хваткою — й інші жінки прискочили за нею, підстрибуючи і дзявкаючи, наче у притулку безпритульні тварини на свого дресирувальника — того самого, котрий пестив їх, і до кого вони ластилися і весело скавчали лише годину тому, а тепер скачуть, смикаючи за рукави та проганяючи спокій із його єгипетських очей.

— Сюди! — вереснула місіс Беллоуз, почуваючись такою собі мадам Лафарґ.[18] — Через чорний вихід! Ми достатньо довго чекали, щоби нарешті побачити свій корабель. Кожен день він зволікає, кожен день ми змушені чекати, тож погляньмо нарешті!

— Леді, ні, ні! — кричав містер Теркелл, вистрибуючи навколо них.

Через бічний вихід вони вибігли зі сцени і, наче повінь, підхопили бідолашного чоловіка за собою і потягли в ангар, а звідти доволі несподівано опинились у покинутому гімнастичному залі.

— Ось вона! — сказав хтось. — Ракета!

І тоді запала загрозлива тиша.

Ракета там була.

Місіс Беллоуз поглянула на неї і руки її мимоволі відпустили комір містера Теркелла.

Ракета була більше схожою на ветхий мідний казан, на якому виднілися тисячі опуклостей і тріщин, іржавих труб, брудних отворів — що ззовні, що зсередини. Запилені ілюмінатори нагадували очиці сліпого дикого кабана.

З грудей присутніх вирвалося чи то зітхання, чи то стогін.

— Це і є той космічний корабель «Хвала Всевишньому?» — нажахано закричала місіс Беллоуз.

Містер Теркелл кивнув, дивлячись собі під ноги.

— За котрий ми заплатили по тисячі доларів кожна і подолали увесь цей шлях на Марс, щоби на борту оцього корабля полетіти разом із вами до Нього? — уточнила місіс Беллоуз. — Але це не варте й мішка сушеного гороху, — додала вона.

— Це ж лише купа старого залізяччя!

— Брухт! — пролетів істеричний шепіт.

— Не випускайте його звідси!

Містер Теркелл спробував втекти, але наче тисяча капканів на опосумів нараз закрилися за ним. Він ураз якось зів’яв.

Усі намотували кола довкола ракети, наче сліпі мишенята. Хвилин п’ять панувало сум’яття і чулися схлипи: всі підходили і обмацували Ракету — Пом’ятий Казан — Іржавий Контейнер для Дітей Божих.

— Так! — сказала місіс Беллоуз, увійшовши у перехняблені двері ракети й оглядаючи присутніх.

— Скидається на те, що нас пошили в дурні, — промовила вона. — У мене немає грошей, щоби повернутися назад на Землю, і я надто горда для того, щоби звернутися до уряду і оповісти, як цей плюгавець виманив у нас усі наші заощадження. Не знаю, згодитеся ви зі мною чи ні — усі ви — але ми прибули сюди лише через те, що мені, наприклад, стукнуло вісімдесят п’ять, комусь — вісімдесят дев’ять, а ще комусь — сімдесят вісім, але всі ми шкандибуляємо до вікового ювілею, і на Землі нас ніщо не тримає, і ось тепер виявилося, що й на Марсі для нас нічого не світить. Нам набридло даремно коптити небо і в’язати серветочки — інакше ми нізащо б сюди не подалися. Тому я пропоную вельми просту річ — скористатися своїм шансом.

Вона простягла руку і торкнулася заіржавленого корпусу корабля.

— Це наша ракета. І ми заплатили за подорож. І ми маємо намір її здійснити!

Усі заметушилися, і стали навшпиньки, і пороззявляли від подиву роти.

Містер Теркелл сплакнув. Це в нього вийшло легко і вельми переконливо.

— Ми маємо намір сісти в цей корабель, — сказала місіс Беллоуз, ігноруючи його. — І вирушити туди, куди й планували.

Містер Теркелл на мить — достатньо тривалу для того, щоби відповісти, — припинив плач і зізнався:

— З самого початку це був обман. Я нічого не тямлю у космічних польотах. І взагалі: Всевишнього тут нема. Я вам збрехав. Я не знаю, де Він, і не зміг би Його віднайти, навіть якби захотів. І тільки останні дурепи могли повірити моїм словам.

— Так, — промовила місіс Беллоуз. — Ми дурепи. Я з цим погоджуюсь. Але не можна нас в цьому звинувачувати, бо ми старі, а це була хороша — ну просто прегарна ідея! — одна із найкращих у світі. О, ми не зовсім дурили самих себе щодо того, що наблизимось до Нього фізично. Це була добра й божевільна мрія старих людей — одна із тих, за які чіпляєшся по кілька хвилин на день, хоча й знаєш, що це неправда. Отож ті з вас, хто хоче летіти зі мною, ходімо в корабель.

— Але ви не можете полетіти! — сказав містер Теркелл. — У вас навіть нема пілота. Та й цей корабель — суцільна руїна!

— Ви, — сказала місіс Беллоуз, — ви будете нашим пілотом.

Вона ступила на корабель, і за нею потяглися інші леді. Містер Теркелл шалено розмахував руками, але тим не менше його впхали через ілюмінатор, і вже за хвилину люк зачинився.

Безладно галасуючи і притискуючи до сидіння, юрма примотузувала містера Теркелла до крісла пілота. Були видані і вдіті на кожну вибілену до сивини голову спеціальні гермошоломи, щоб забезпечити її додатковим киснем на випадок розгерметизації корабля, а тоді таки настала та мить, коли місіс Беллоуз зупинилася позаду містера Теркелла і промовила: «Ми готові, сер!»