— Поводьтеся дуже тихо, мій друже, — сказав чоловік у чорному береті. Його акцент був ледь-ледь відчутний, одначе він таки був, і Коррідон його упізнав. Отже, чоловік у береті був поляком. — Прошу, тільки без фокусів, інакше пошкодуєте. — Незнайомець цілився у Коррідонові груди.

Підвівши очі над дулом зброї, якою йому погрожували, Коррідон зиркнув на двері. Вона стояла у дверному проході, склавши руки на грудях. Її чорний светр і чорні штани мали похоронний вигляд у цій яскравій та сповненій кольорів кімнаті. У дівчини були дрібні та витончені риси. Яскраво нафарбовані губи підкреслювали бліде обличчя та великі чорні очі. Тонке й темне волосся сягало плечей, чубчик охайною рівною лінією перетинав чоло. Вона була на кілька дюймів вища за чоловіка у чорному береті та мала високі пишні груди. Вузькі стегна та незвично довгі ноги надавали фігурі цієї дівчини по-юнацькому худорлявого вигляду, але щойно ви помічали пишні та високі груди — і статура вже анітрохи не видавалася хлопчачою. Її очі притягували. Білки були навдивовижу чисті, неначе новенька порцеляна. То були незворушні, суворі очі; очі, які дочасно зістарилися від страждання та підозріливості, від зневіри та гіркоти.

— Привіт, Жанно, — сказав Коррідон і вишкірився. — Для чого ця вигадка з пістолетом?

— Сядьте, будь ласка, й тримайте руки так, аби ми могли їх бачити, — сказала вона холодним і невиразним голосом. — Ми хочемо з вами поговорити.

Коррідон не припинив посміхатися, однак відчував, що його губи напружилися. Він глипнув на Крю, який підвівся та відійшов від нього. Той нажахано дивився на пістолет.

— То це тому ви так довго ходили за мною слідом? — запитав Коррідон. — Соромилися чи просто не могли зважитися зустрітися зі мною віч-на-віч?

— Сядьте, будь ласка, — повторила вона.

Чоловік у чорному береті вказав дулом пістолета на фотель коло еркерного вікна.

— Отуди, — сказав він.

Коррідон знизав плечима й сів у фотель.

— То для чого ця вигадка з пістолетом? — повторив він.

З дального дверного проходу до кімнати зазирнув іще один чоловік. Він був високий, худий та білявий. Мав лише одну руку та шрам, який збігав половиною його обличчя, перетинаючи праве око, сховане під очною пов'язкою.

— Чи тут усе гаразд? — запитав він дівчину. — Я хотів би вийти, якщо ви зможете дати раду без мене.

Стосовно цього чоловіка Коррідон не мав ані найменших сумнівів. Це був достеменний англієць. Добре виховання, добра школа та добра університетська освіта, хист до командування — усе це можна було припустити, дивлячись на нього, й на тлі цього чоловіка уся ретельно виплекана показна зовнішність Крю видавалася фальшивою, немов підроблена монета. Пошарпаний, проте добре скроєний твідовий костюм, тонкі, охайно підстрижені вуса, носова хустка у нагрудній кишені піджака та запонки — усе це він носив, неначе однострій свого класу.

— Усе гаразд, — сказала йому дівчина, — але ти міг би взяти з собою його. — Її рука вказала на Крю. — Тут він лише заважатиме.

— О, так, звісно. — Однорукий чоловік кивком підкликав Крю до себе. — Ходімо. — Він говорив так, неначе звик до того, що йому підкоряються. Коли Крю спроквола перетнув кімнату, однорукий поглянув на Коррідона й усміхнувся, і та усмішка зробила його понівечене обличчя привабливим. — Мабуть, нам би годилося відрекомендуватися, — сказав він. — Це — Жанна Персіньї. — Він указав на дівчину помахом руки. — Чоловіка, що тримає пістолет, звати Ян. Його прізвище я вимовити не в змозі. Тож вам краще чинити, як і мені — називати його просто Яном. Я — Ренлі — Найджел Ренлі. Будь ласка, вислухайте те, що вам скаже Жанна. Ми не робили б усього цього, якби не мусили. Перепрошую за пістолет, але ж ви зажили собі слави своїм умінням вдаватися до насильства, чи не так? Ян аж ніяк не дотягує до вашої вагової категорії, а щодо мене, то, боюсь, я небагато зможу вдіяти у разі, якщо вам раптом заманеться зчинити бійку. — Він знов усміхнувся. — Ну що ж, я маю залагодити деякі справи, тож мені вже час іти. Вона з вами поговорить. — Ренлі зробив руху бік Крю. — Оцей наш друг — не один з нас. Але так уже сталося, що він із нами познайомився. Не знаю тільки, хто більше про це шкодує. Либонь, що ми. — Він усміхнувся, вийшов до іншої кімнати й зачинив за собою двері.

Коррідон зняв капелюха та пригладив зачіску, зануривши свої грубі пальці у копицю рудо-брунатного волосся. За колір своєї чуприни у загоні командос він дістав від побратимів прізвисько «Цегляна Макітра». Жінки вважали його привабливим. Однак його чеснотами були радше фізична міць і сила характеру, аніж його зовнішність. Він мав важке обличчя з грубуватими рисами та квадратним підборіддям, твердий рот і трохи кривий плескатий ніс. Мав сірі, холодні та глибоко посаджені очі, м'язисту статуру та червоне обличчя. Зухвала, глузлива Коррідонова посмішка легко дратувала людей, коли він мав такий намір, але траплялися у нього й моменти доброти, яка сягала сентиментальності, що часто змушували почуватися ніяково.

Сидячи та вдивляючись у дівчину та Яна, Коррідон зізнався собі, що гадки не має, що відбувається. Його неабияк турбував пістолет. Він відчував, що чоловік у чорному береті щомиті може натиснути на гачок, і якщо той таки вистрілить, ця дівчина навіть оком не змигне. Вони нагадували Коррідонові людей, з якими йому доводилося працювати у Франції в часи війни; фанатиків, які належали до підпільного руху спротиву, що без роздумів приносили себе в жертву і без жалю вбивали. Ці двоє були небезпечні; але Ренлі — не такий. Він був людиною зовсім іншого ґатунку. Коррідон ніяк не міг збагнути, чому Ренлі зв'язався з оцими двома. Ренлі припав йому до душі. Під час війни Коррідонові зустрічалося у війську чимало подібних чоловіків; усі вони були надійні та хоробрі люди, які виконували свою роботу та без зайвої метушні здобували медалі, не втрачаючи життя.

Дівчина підсунула стілець із прямою спинкою та сіла за столом навпроти Коррідона. Ян стояв за нею, цілячи з маузера у груди Коррідонові, а очі його були невиразні та безживні, неначе двійко устриць у стулках своїх черепашок.

— Чи відповісте ви мені на декілька запитань, які стосуються вашої особи? — зненацька запитала дівчина. Вона поклала руки на стільницю, зчепила пальці та дивилася просто Коррідонові у вічі.

— І чого б то я мав на них відповідати? — вимогливо запитав він, свідомий того, що йому погрожують пістолетом. — Що це ще за вигадки? За кого, в біса, ви себе маєте?

Обличчя Жанни закам'яніло. Вона аж ніяк не була дівчиною того типу, яку можна залякувати та на яку можна кричати, але Коррідону було до того байдуже. Що сильніше він її розлютить — то ліпше. Він добре знав, як давати раду з розлюченими людьми.

— Нам потрібна людина для певної... роботи, — сказала вона, повагавшись із вибором слова та спохмурнівши. Дівчина вільно розмовляла англійською, проте час до часу зупинялася, добираючи потрібне слово. — Та насамперед ми хочемо пересвідчитися, що ви — саме та людина, яка нам потрібна. Ми не можемо дозволити собі помилятися.

— Мені не потрібна робота. Ви марнуєте мій час.

— Хіба вам не потрібні гроші? Ми добре заплатимо.

Він глузливо посміхнувся.

— Наскільки добре?

Вони дивилися одне на одного через стіл, і Коррідон збагнув, що їх розділяло дещо набагато суттєвіше, ніж оця стільниця; між ними зяяла прірва, через яку годі було перекинути місток. Коррідон не міг пояснити цього відчуття; то був радше інстинкт. Була у ній жорсткість, яка не залишала місця для жалю, любові та доброти й попри усю її статуру та зовнішність робила Жанну позбавленим статевих ознак об'єктом. Коррідон не міг навіть уявити, що до цієї дівчини можна залицятися та кохати її. Вона була безстатева, неначе манекен у вітрині крамниці, й він запитував себе, що таке могло з нею трапитися, аби зробити її такою.

— Можливо, тисячу фунтів, — спокійно мовила вона.

Коррідон поглянув на одяг дівчини, на Янів пошарпаний тренчкот, на його брудні руки та засміявся: