З усього ряду гаражів останній був єдиний, який стояв порожній, і, діставшись до нього, Коррідон підважив дахове вікно, відчинив його та спустився у тьмяний запилюжений коридор. Звідти він зійшов додолу сходами, на кілька дюймів прочинив вхідні двері та визирнув назовні, окинувши мьюз пильним поглядом. Зараз Роулінс зі своїм супутником стояли спинами до гаража навпроти Коррідонової квартири та не зводили очей із її вхідних дверей. Декілька шоферів припинили мити автівки та зі жвавою цікавістю спостерігали за детективами. Коррідон чекав. Усі очі були прикуті до його квартири, але він знав, що варто йому зробити бодай один крок до мьюзу — і він зараз-таки приверне до себе увагу. Він поспостерігав за тим, як Роулінс та інший детектив про щось коротко перемовились, а тоді хутко відступив назад, адже Роулінс подався мьюзом прямісінько в його бік, залишивши іншого детектива тинятися коло Коррідонових вхідних дверей.

Коррідон причинив двері, дочекався, поки важкі Роулінсові кроки промайнуть повз, а тоді знову визирнув.

Роулінс пішов, однак інший детектив, схоже, на весь день залишився чатувати коло дверей. Коррідон зачекав ще. Спливло п'ять хвилин, і той детектив розвернувся спиною до Коррідона та подався у дальній кінець мьюзу. Більше не вагаючись, Коррідон вийшов за двері та жвавою ходою попрямував до виходу на вулицю. На кожному кроці він очікував почути за спиною гучний оклик, але опирався спокусі озирнутися через плече. Та нічого не сталося, і він безперешкодно дістався Гросвенор-сквер. А коли Коррідона вже не могли бачити з мьюзу, він пришвидшив кроки та вирушив до Гайд-парк-корнер.

Високу, пофарбовану на зелено браму в шестифутовій[37] стіні прикрашала мосяжна табличка, на якій було написано: «Чейні-вок, Художні студії».

Перед нею Коррідон зупинився, роззирнувся праворуч і ліворуч, а тоді взявся за клямку та відчинив браму. Він опинився на брукованому подвір'ї, обабіч якого було розташовано чимало невеличких бунгало, кожне з яких обладнане величезним даховим вікном, аби вловлювати північне світло. Номер 2-А виявився охайним будиночком з побіленими стінами, що сховався за останнім бунгало у лівому ряду. Він стояв осторонь, неначе його будівельникові надто пізно спало на думку притулити його саме там, ніби він планував звести п'ятнадцять студій, а місця стало лише для чотирнадцяти. Тож цей додатковий будиночок номер 2-А немовби потрапив у немилість і був відкинутий подалі з очей.

Коррідон підійшов до фарбованих у темно-синій колір вхідних дверей та натиснув на ґудзик дзвоника. Він стояв і чекав, тримаючи руки у кишенях, а наплічника на плечі. Його розум був порожній. Він уявлення не мав, що зараз казатиме сестрі Меллорі. Залишалося покластися лише на власну кмітливість, сподіваючись, що вона допоможе йому добрати потрібних слів, які підійдуть для спілкування саме з такою жінкою, якою виявиться Енн. І, стоячи на теплому сонячному світлі, що відкидало на білу стіну будиночка його чітку, наче гравюра, тінь, Коррідон сповнився передчуттям і хвилюванням.

Двері відчинилися, і перед ним постала дівчина. Щойно побачивши її, він відчув раптовий та гострий укол розчарування, адже несвідомо чекав на якусь ефектну жінку; либонь, на ще одну Риту Аллєн, хіба що без її професійної жорсткості. Але цю дівчину годі було назвати ефектною. Вона була середнього зросту та худорлява. Коррідон одразу помітив, які тонкі її зап'ястки та які маленькі долоні. Її сіро-блакитні очі дивилися просто на нього, і вона усміхалася. Волосся дівчини, помітив Коррідон, було темно-брунатне та коротко підстрижене; воно скуйовдженою копицею облягало її мініатюрну голову, неначе хутряна шапочка. Тіло Енн під чепурною візерунчастою сукнею видавалося надзвичайно струнким, і вся її постать справляла враження тендітності та беззахисності.

Чистим і спокійним голосом вона сказала: «Доброго ранку». Коли Енн усміхнулася, її обличчя осяялося світлом, і Коррідон зрозумів, що вона відчуває до нього приязнь і хоче бути дружньою та сподівається на дружнє ставлення у відповідь.

Уся кмітливість, на яку Коррідон так покладався, нараз його покинула. Ця тиха, звичайна на вигляд дівчина з її великими серйозними очима та тендітною беззахисністю, що так впадала в очі, геть вибила його з колії. І він сказав їй те, чого аж ніяк не збирався казати, та було у цій дівчині щось таке, через що ви просто не могли їй брехати.

— Я намагаюся відшукати вашого брата — Браяна Меллорі, — трохи недоладно мовив він. — Ви ж його сестра, чи не так?

Її усмішка зникла, а світло, що осявало обличчя, згасло.

— Браяна? Невже ви не знали? — запитала вона, немовби одразу признавши у Коррідоні давнього Браянового друга. — Таж Браян мертвий. Він помер близько двох років тому.

Готель «Ендфілд» на Брюер-стріт, що неподалік Ченсері-лейн, аж ніяк не був першокласним готелем. На вході, щільно затисненому поміж крамницею правничого канцелярського приладдя[38] та фотосалоном, не було жодної вивіски, і, хоча назва готелю була написана на скляних панелях вхідних дверей, одначе шрифт був такий вигадливий, а літери виписані так похило, що назву ту годі було прочитати.

До готелю вели двостулкові двері, що відчинялися в обидва боки, а за ними починався прогін крутих сходів із мосяжними поручнями; а нагорі сходів, без жодної очевидної причини, була почеплена завіса із намистинок, що повсякчас торохкотіла, гойдаючись на неугавному протягу, що здіймався сходами від вхідних дверей. Потойбіч завіси була маленька, темна квадратна вітальня, у якій стояло шість обшарпаних плетених крісел, три бамбукові столики та дві обдерті пальми, що стриміли у замурзаних горщиках. Поруч були розташовані кабінет готельного управителя та приймальня, що складалася, наскільки могли бачити відвідувачі, із зачинених дверей з написом «ЛИШЕ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», а нижче, дрібнішими літерами — «Вхід заборонено» та дерев'яної панелі із заскленим отвором, не більшим за той, крізь який ви купуєте квиток на залізничній станції. Крізь цей отвір, після довгого чекання та нетерплячого стукання, ви, зрештою, винаймали номер та отримували ключа, споглядаючи у віконце лише пласку, запорошену пазуху чорної сукні та набрезклі руки управителевої дружини. І, якщо не рахувати цього побіжного погляду, ви більше ніколи її вже не бачили.

За кілька ярдів від управителевого кабінету були двері, позначені як «Вітальня, лише для пожильців», і вели вони до кімнати, навіть темнішої та сумнішої, ніж загальна вітальня.

Вітальня для пожильців мала два невеличкі вікна, що виходили на задній двір. Украй мало світла проникало через цей ліс похмурої кладки, тож у вітальні було тьмяно й душно. Обабіч великого порожнього каміна стояли дві аспідістри[39]. У найтемніших кутках кімнати парами чаїлися потерті шкіряні фотелі. Під одним із вікон стояв бамбуковий столик, а за тим столиком сидів Ян Шимонович, чоловік у чорному береті.

Уже майже годину сидів Ян отак, звівши разом ноги та коліна, поклавши лікті на запилюжену скляну стільницю, а кругле, гладке підборіддя — на стиснуті кулаки. Більшість свого вільного часу він проводив у роздумах про минувшину. Тепер усе його життя було присвячене минулому. Майбутнього він не мав. Він був неначе невиліковно хворий, який знає, що будь-якої миті його життя може раптово урватися. Такий кінець Ян сприймав цілком байдуже, якщо взагалі про це думав. Янові думки безперервно займали лише дві особи: Шарлотта, його дружина, та Меллорі.

Він зберіг у пам'яті чіткий та ясний образ Шарлотти. Йому варто було просто заплющити очі — і вона поставала перед ним яснішою та виразнішою, ніж видавалася йому за життя. Ось і зараз, сидячи самотою у тьмяній, запилюженій вітальні, він бачив свою дружину; невисоку, кремезну жінку, схильну до повноти, з дебелими м'язистими ногами, міцними широкими стегнами та чорним, кольору воронячого крила, волоссям, яке спадало їй на плечі. Коли вона загинула, їй не було тридцяти п'яти років. Ян одружився з нею, коли їй було шістнадцять.