Литмир - Электронная Библиотека

— Ти хотів мене бачити? — без потреби запитав він.

— Заходь і зачини двері, — коротко сказав Коррідон. — Я вас не буду знайомити. Згодом тобі доведеться менше брехати, якщо ти не знатимеш, хто ця жінка.

Макс низько вклонився Енн.

— Це велика втрата для мене, леді, — мовив він.

— Та годі тобі, Максе, — роздратовано сказав Корідон, — облиш-но ті свої старосвітські штучки. Ти чув щось про стрілянину на Чейні-Вок?

Макс усміхнувся.

— Авжеж. Всенький клуб про неї гомонить. Усі тільки про ту стрілянину й говорять.

— То що там сталося?

— Хочеш сказати, що ти не знаєш? — Макс мав спантеличений вигляд. Його приголомшило те, що Коррідон визнав свою цілковиту необізнаність з такою сенсацією.

— То що там сталося? — повторив Коррідон.

— Там була та сама трійця, що постріляла копів коло готелю «Ендфілд», — сказав Макс, і, судячи зі щирого захвату в його очах, він ту стрілянину, схвалював. — Хтось підказав поліціянтам, що ті троє — в одній зі студій на Чейні-Вок. Тож копи оточили будівлю. Той однорукий чолов'яга затримав їх, а двоє тим часом прослизнули через задні двері. Зчинилася тривала стрілянина. Хотів би я там бути, коли це коїлося. То була найвидатніша подія з часів облоги Сідні-стріт[53], а втім, де ж тобі таке пам'ятати, тебе ж тоді, певно, ще й на світі не було, еге?

— Забудь вже про ту Сідні-стріт, Максе. То їм вдалося втекти?

— Двом із них — вдалося. Того типа з однією рукою вбили. Справжісінька тобі гангстерська пригода. Копи його просто пошматували кулями. А шкода. Ото вже хоробрий був чоловік, — Макс скрушно похитав головою. — А інший, торуючи собі шлях ножем, прорвався навпростець попри копів, які пильнували за задніми дверима. Вбив одного патрульного та порізав іншого. Кажуть, ніби його самого було поранено, та, можливо, все то лише копівські побрехеньки. Хай там як, а вони втекли.

Коррідон з Енн перезирнулися.

— Гаразд, Максе, це все, що я хотів дізнатися. Тримай язика на припоні й не кажи нікому, що мене бачив. Я не хочу, щоби Зані дізнався, що я тут.

— Я йому не скажу, — мовив Макс. Він зупинився, підозріло дивлячись на Коррідона. — Подейкують, ніби ти якось із тими трьома пов'язаний. Та я собі думаю, що то, певно, нісенітниці, чи, може, я помиляюся?

— Нині кепський час для запитань, — сказав Коррідон, і його погляд став жорстким.

— Авжеж, — указав Макс. — Та я подумав, що варто про це згадати. Копи рішуче налаштовані упіймати тих двох. До цієї справи залучений кожнісінький плоскостопий[54] у цій країні. Ти маєш бути обережним.

Коррідон кивнув.

— Буду. — Він витягнув дві п'ятифунтові банкноти. — Ось, купи собі краватку.

— Я би їх і не брав, та, бачиш, потребую, — відповів той, беручи гроші. — Ну, дякую. Чи можу я ще щось для тебе зробити?

Коррідон похитав головою.

— Бувай, Максе, — сказав він.

Макс знову вклонився Енн.

— Леді, якщо ми колись зустрінемося знову, — промовив чоловік, — я маю надію, що це станеться за кращих обставин.

І він пішов так само непомітно, як і прийшов.

2

Самотня жарівка звисала зі стелі церкви, відкидаючи на центральні лави кружало жорсткого світла. Обабіч вівтаря рівним світлом горіли дві свічки, і в їхньому жовтому приглушеному сяйві виблискувало срібне розп'яття. На лаві у задньому ряді сиділа, схиливши голову на руки, літня жінка. Звук її сиплого дихання порушував церковну тишу й непокоїв отих двох, що примостилися на бічній лаві.

Вони нетерпляче чекали, коли та жінка піде, та вона, схоже, нікуди не поспішала. Стара увійшла до церкви в ту мить, коли Ян, потерпаючи від болю, намагався стягнути з себе тренчкота, і гучне скрипіння її черевиків миттєво стривожило поляка та знерухомило його, немовби заморозивши на місці. Літня жінка сіла попереду та праворуч від цих двох, не помітивши їх, і зараз молилася з такою дратівливою старанністю, що змушувала Яна лютувати. Він тримався за свій лівий біцепс і, перетискаючи вени, намагався зупинити кровотечу. Його лівий рукав і долоня вже були геть мокрі від крові, що скрапувала на лаву та на білу кам'яну підлогу церкви. Він боявся зняти тренчкота, аби стара їх раптом не помітила. Неподалік поліціянти ще й досі прочісували вулиці, намагаючись уполювати їх із Жанною, тож варто цій старій здійняти лемент, і її крик умить приведе копів до церкви.

Жанна сиділа поруч із пораненим, прикипівши очима до блискотливого хреста і не приділяючи Янові анітрохи уваги. Поляк відчував її байдужість, яка сповнювала його дедалі сильнішою люттю та відчаєм.

Те, що вони змогли врятуватися втечею, було просто дивовижно. Із Жанни не було жодної користі; вона зробилася, неначе лялька, яку доводилося тягнути та штовхати. Вона ніяк йому не допомагала, не усвідомлювала небезпеки, що їх оточувала, й була страхітливо апатична. Ян уявлення не мав, як їм вдалося прослизнути крізь поліційний кордон. Були миті, коли він якнайгостріше відчував небезпеку, миті, коли затримання поліцією видавалося неминучим. Один поліціянт заскочив їх зненацька й замахнувся, щоби вдарити поляка Гумовим кийком, але пронизливий звук його свистка враз урвався, коли Ян, нахилившись, уникнув удару кийком і завдав удару ножем знизу вгору. З пітьми пролунав постріл, і Ян відчув розпечений дотик кулі, що пройшла крізь його руку. Але він ні на мить не відпускав Жанну, штовхаючи її далі у пітьму, скрегочучи зубами від болю, використовуючи все, що могло правити їм за укриття, безшумно та швидко снуючи поміж лавами чоловіків, які полювали на них, й тягнучи Жанну за собою.

Коли поліційний кордон стиснувся і Яна охопив розпач, він угледів поблизу церкву. Неясні постаті озброєних чоловіків відкидали довгі тіні, що вже сходилися в одну велику тінь, яка сунула на втікачів, і Янові залишалося тільки покладатися на власний гострий слух і грати в піжмурки з поліціянтами, сподіваючись їх перехитрувати. Він затягнув Жанну на темний церковний ґанок, а сам лишився та, з ножем напоготові, став чекати, коли переслідувачі прийдуть по нього. Але вони не прийшли. Поліціянти пробігли повз церкву, пронизуючи вологе нічне повітря різким звуком своїх свистків, упевнені в тому, що їхня здобич їх випередила.

Саме тоді Ян збагнув, як сильно кривавить його рука. Голова пашіла, а у вухах щось дратівливо шуміло, та так, що Янові стало зле чути, що відбувається навколо. Усе ще тримаючи Жанну за руку, він увійшов до тьмяного прихистку церкви та сів на лаву. Кілька хвилин він сидів, відпружившись, на твердій церковній лаві, а розум його линув у темну непритомність, у якій не було місця ані вбивству, ані болю, ані жахові бути впійманим й ув'язненим.

Але та готовність і легкість, з якою його розум прийняв дароване виснаженням знечулення, налякали Яна, і він струсив заціпеніння, що вже почало було ним оволодівати. Він усвідомив, що нині мусить покладатися лише на себе, якщо хоче уникнути арешту. Ян не думав, що Жанна зараз здатна бодай якось йому допомогти. Вона просто сиділа, втупившись застиглим поглядом прямо перед собою, її очі були геть очманілі, губи посмикувалися, а пальці тривожно притискалися до скронь.

Ян озирнувся через плече, і той повільний, скрадливий позирк зрадив його страхи. Літня жінка досі сиділа на місці, похилившись уперед. Вона сперлася на спинку передньої лави, зануривши обличчя у долоні. Її сипле дихання стало утрудненим. Вона більше не молилася; вона спала.

Ян розстібнув ґудзики свого піджака та, докладаючи чималих зусиль і здригаючись від болю, зняв його з себе. Тоді з відразою та страхом подивився на просяклий червоним рукав сорочки.

— Зроби щось зі мною, — промовив він на вухо Жанні. — Я спливаю кров'ю. Допоможи мені, чуєш?

Жанна повільно повернула голову та нестямно подивилася на Яна. Здавалося, ніби вона його не впізнавала. Ян стиснув її руку та потрусив нею, глибоко занурюючи нігті у плоть. Жанна спробувала відсмикнути руку, та Ян лише сильніше стиснув на ній свою хватку.

вернуться

53

Облога Сідні-Стріт, знана також як Битва у Степні — поліційна операція, що відбулася 3 січня 1911 року, коли лондонська поліція разом із військовими взяли в облогу будинок №100 на Сідні-стріт у лондонському районі Степні, де засіли два учасники озброєної банди латвійських емігрантів. Облога супроводжувалася евакуацією мешканців поближніх будинків і стріляниною, внаслідок якої було вбито ватажка банди та трьох поліціянтів. Облога знаменна тим, що стала першим випадком в історії Великої Британії, коли на допомогу поліції було залучено військових, і тим, що стала першою зафільмованою поліцінною облогою у цій країні.

вернуться

54

Плоскостопий (англ. flatfoot) — поширене у Великій Британії прізвисько поліціянтів, насамперед — патрульних інспекторів. Походження такого прізвиська неоднозначне. Одна з версій пов'язує його виникнення з тим, що поліційному інспекторові доводилося дуже багато ходити пішки, патрулюючи свою ділянку міста та, внаслідок навантаження на стопи, набуваючи плоскостопості. Інша — з тим, що, не маючи змоги реалізувати себе у війську, до якого не приймали людей з плоскостопістю, майбутні патрульні ставали на службу до лав поліції.

40
{"b":"847966","o":1}