— Схоже, водій не поспішає, — сказав Коррідон, нахиляючись уперед, аби уважно роздивитися далекі вогні. — Здається, зупиняється. — Він зірвався на ноги. — Він зупинився. Спустімося туди, Енн. Можливо, нас підвезуть.

— А що, як то виявиться поліція? Думаєте, варто так ризикувати?

— Ми підемо неквапливо. Можемо просто поглянути. Ходімо.

Шлях додолу, до прихованої від очей дороги, був крутий, одначе спускатися ним було легко, тож Коррідон з Енн набрали чималу швидкість. Вони то бігли, то йшли, підбадьорювані виглядом автівки, що й досі стояла нерухомо, немовби чекаючи на них.

— Схоже, машина зламалася, — сказав Коррідон, зупиняючись. Вони дісталися дороги. Зараз автівка була десь за сотню ярдів від них, і вони бачили піднятий капот та чоловіка з електричним ліхтариком, який роздивлявся двигун. — Зачекайте тут. Я підійду та перекинуся з ним словом. А ви пильнуйте.

Залишивши Енн, він пройшовся дорогою до автівки. Кинувши на водія швидкий погляд, Коррідон переконався, що той був сам.

— Чи можу я вам якось допомогти? — запитав Коррідон, коли наблизився до автівки на відстань кількох ярдів.

Водій рвучко підвів погляд і посвітив на Коррідона своїм ліхтариком.

— Сумніваюся, — сказав він, не намагаючись приховати свій кепський настрій. — Хіба що ви — ліпший механік, ніж оце я. Клята залізяка щойно зламалася. А я зараз за чимало миль від будь-якого населеного пункту, чи не так?

— Найближче селище розташоване праворуч від вас, — сказав Коррідон, указуючи напрямок рукою. — До нього зо п'ять миль. — Тоді підійшов до водія ближче і роздивився його у відбитому світлі фар. «Тут нема про що хвилюватися, — подумав він. — Либонь, якийсь мандрівний крамар».

— Від цих нових авто мене аж верне, — сказав водій, спересердя копнувши передню шину. — Оце лише кілька місяців маю цю машину, а вона постійно ламається.

— Погляньмо, — сказав Коррідон, схиляючись над гарячим двигуном. — То які були симптоми?

— Клята залізяка зненацька засичала та зупинилася.

— Бензин у нормі?

— Бак — повнісінький. Ця клята чортопхайка завжди виходить з ладу.

— Тоді, певно, проблема у карбюраторі. Маєте інструменти?

— Це дуже шляхетно з вашого боку, — втішено сказав водій. — До речі, звідки ви в біса вигулькнули?

— Ми з дружиною подорожуємо пішки, — поважно мовив Коррідон. А тоді підвищив голос і покликав. — Агов, люба, ходи-но сюди та допоможи нам.

З пітьми з'явилася Енн.

— А ось і моя дружина, — сказав Коррідон, не дивлячись на Енн. — Нашого друга спіткала халепа з карбюратором, і я сподіваюся, що мені вдасться його полагодити, — провадив він далі, звертаючись до Енн, але й досі не дивлячись на неї.

— Мій чоловік — мастак на всі руки, — сказала Енн, стримуючись, аби не захихотіти. — Я впевнена, що він неодмінно полагодить ваш карбюратор.

— Це чудово, — сказав водій. — Мене звати Брюер. Дякую вам, добрі самаряни, мені пощастило, що я вас зустрів. Сам я в автівках не петраю. — Він утупився захопленим поглядом в Енн, і лише зараз дівчина зненацька з тривогою збагнула, що її сукня збіглася, сильно відкриваючи ноги.

— Ну, нам також пощастило, — сказав Коррідон, розкладаючи інструменти на крилі автівки. — Ми збилися на манівці й саме шукали когось, хто би нас підвіз. Коли ми побачили світло ваших фар, то не могли повірити у своє щастя. Самотня тут місцина, еге ж?

Поки Коррідон розбирав карбюратор, Брюер балакав з Енн, намагаючись їй сподобатися. Він майже засмутився, коли Коррідон зібрав карбюратор, закрутив останній Гвинт і сказав йому, щоби спробував завести двигун.

— Думаю, зараз автівка має завестися, — мовив він. — Судячи з усього, паливний канал був засмітився. У всякому разі пробуйте.

Двигун завівся з першої спроби.

— Та ви — справжнє диво, — сказав Брюер, радісно усміхаючись йому крізь вікно. — Якби не ви — застряг би я тут на цілу ніч. Ну ж бо, застрибуйте. Куди я можу вас доправити?

— Ми прямуємо до Данбара, — збуджено промовила Енн. — Чи не могли б ви нас туди підвезти?

— Чом би й ні? Сам я їду до Единбурга, та радо підвезу вас.

Вони сіли до автівки, і Коррідон, гримнувши, зачинив дверцята.

І вже коли вони, набираючи швидкість, їхали темною дорогою, долоня Енн ковзнула до Коррідонової долоні. Він дозволив їй залишитися там, але про дівчину не думав; усі його думки поглинув Меллорі.

Моторний човен був невеликим судном фірми «Брук», мав вісімнадцять футів завдовжки, двигун потужністю десять кінських сил, і ним можна було стернувати за допомогою керма, як автівкою. Човен зберігався в елінґу[63], збудованому з бетону та дерева, і був підвішений над водою у люльці зі сталевих тросів. За допомогою електричної лебідки човен можна було легко опустити на воду — досить було натиснути на ґудзик.

Поки Енн перевіряла двигун, Коррідон неспокійно стояв на варті коло відчинених дверей.

Брюер залишив їх на головній вулиці Данбара, і, щойно він зник з поля зору, Енн із Коррідоном пішки спустилися до моря. Вони відійшли ще зовсім недалеко, коли це Коррідона раптом охопило відчуття, що хтось йде за ними назирці. Він нічого не сказав про це Енн, неохоче подумавши, що це відчуття, зрештою, могло виявитися нічим більшим, аніж нервовою фантазією. Він не втрачав пильності, проте нікого так і не побачив.

І зараз, стоячи у дверному проході, Коррідон відчував, ніби за ним спостерігають. Він визирнув у пітьму, відчуваючи на обличчі холодний вітер, що здіймався з моря, проте не бачив нічого підозрілого.

— Усе гаразд, — сказала Енн, залазячи на стапель[64]. — То як, вирушаємо?

— Так, — сказав він, неохоче розвертаючись до дверей спиною. — Море стає неспокійним. Здіймається вітер. Що раніше ми вирушимо, то краще для нас. Як довго триває шлях до острова?

— Близько години, — відповіла Енн. — Та коли ми туди дістанемося — усе буде гаразд. У домі досхочу консервованої їжі. Вистачить якнайменше на тиждень.

— Тиждень — то дуже добре. — Він знову визирнув у пітьму. — Ну ж бо; вирушаймо.

Енн відчула його неспокій і проникливо поглянула на нього.

— Щось не так?

— Нічого. Гадаю, просто нерви. Мене не полишає відчуття, що за нами хтось стежить.

Вона поквапливо натиснула кнопку електричної лебідки і, поки човен м'яко спускався на воду, підійшла до Коррідона.

— Тоді вирушаймо. Було би жахливо, якби...

Вона затнулася і здушено скрикнула, коли несподіваний порух за відчиненими дверима змусив їх обох різко обернутися. У світлі жарівки, що звисала зі стелі, промайнула і впала на ніс човна чиясь тінь.

— Хто там? — запитав Коррідон, виступаючи вперед.

На світло вийшла Жанна. На рівні пояса вона тримала маузера і цілилася в них. На її білому обличчі застиг холодний вираз, а очі виблискували.

— Я іду з вами, — задихано сказала вона.

Коррідон стиха полегшено зітхнув. Він очікував, що з темряви до них вийде Роулінс.

— Я ще зроду не зустрічав жодної іншої жінки, яка б мала звичку отак несподівано з'являтися у найнедо-речнішу мить, — сказав він і вишкірився. — Як ви в біса сюди дісталися?

— Ми з вами домовилися зустрітися тут, — сказала вона холодним, безживним голосом. — Невже ж ви думали, що зможете так легко мене здихатися?

— Та я взагалі про вас забув, — сказав Коррідон, насторожено стежачи за маузером у її руці. — А Ян, певно, чигає там, у темряві?

— Ні.

— То де ж він у такому разі?

Жанна засміялася. Це був дивний, неочікуваний звук, від якого Коррідону мурашки пробігли по спині. Він втупився в неї очима, раптово усвідомивши, який хворий вона має вигляд. Її шкіра немовби збіглася, надаючи обличчю дівчини голодного та лютого вигляду. Очі Жанни глибоко запали в оточених темними колами очницях і блищали, як у пропасниці. Губи були безкровні.