— Правильно, — сказав Коррідон і, поглянувши на Жанну, додав: — Але маєте мою розписку.

Жанна не сказала нічого, лише пильно вдивлялася в нього, її темні очі були замислені, а губи стиснулися в жорстку тонку лінію.

— Ну, бувайте. — Він розвернувся до дверей. — Побачимося.

Ніхто з них не озвався, і Коррідон озирнувся через плече. Ренлі тримав у руці розписку. Жанна і досі стояла біля столу, спираючись пучками пальців на стільницю коло пістолета. Атмосфера в кімнаті була сповнена напруги, але Коррідон тим не переймався. Він отримав гроші. Це було до безглуздого просто; це була найпростіша оборудка у його житті. Звичайно, залишався ще Ян, але Коррідон уважав, що такий ризик — цілком виправданий. Коли ті змовники збагнуть, що він не збирається виконувати цю роботу, то погрожуватимуть йому, проте він був звиклий до погроз. Йому не вірилося, що вони наважаться зробити щось, окрім самого залякування, а навіть як і наважаться щось йому заподіяти — він умів дати собі раду. Ян зі своїм пістолетом анітрохи його не лякав, а якщо ці троє таки почнуть завдавати йому клопоту, Коррідонові варто буде просто сказати про них Зані. А вже Зані діятиме швидко, він-бо завжди чигає на інформацію, яку можна передати поліції, а надто таку, що не стосується клієнтів його закладу. Тож у разі чого ця трійця стане для власника клубу «Аметист» справжнім подарунком.

— Ну, бувайте, — повторив він, увійшов до невеличкого охайного передпокою, відчинив передні двері та збіг додолу незастеленими сходами. Сімсот п'ятдесят фунтів, це ж треба! Він зараз-таки піде до лікаря та подбає про те, аби той узявся виправити губу Еффі.

Вийшовши на вулицю, він помітив у засидженому мухами вікні тютюнової крамниці літнього чоловіка, який, знявши піджака, заходився оздоблювати вітрину. Грубі та незграбні пальці цього чоловіка зводили на запилюженому підвіконні вежу з цигаркових пачок. Тютюнник підвів очі та перетнувся поглядом з Коррідоном. Проходячи повз, Коррідон йому підморгнув.

Коррідон ніколи не залишався на одному місці достатньо довго, аби по-справжньому зробити його своїм домом. Відколи повернувся до Лондона, він мешкав у трикімнатній квартирі понад гаражем у будинку за шпиталем Святого Георгія. Він винайняв ту квартиру разом із меблями та, попри надмірно велике комірне, яке за неї правили, вважав, що йому неабияк пощастило. Щодня туди приходила жінка, яка підтримувала чистоту в помешканні, а їв Коррідон завжди не вдома. Він заледве коли користувався невеличкою, вбого обставленою вітальнею. Кімнати були вогкі та темні, а впродовж дня гуди крізь кепсько припасовані вікна, відволікаючи Коррідона, долинав невпинний шум автомобільних моторів, сичання шлангів, гавкіт собак і скавуління електричної пилки, що працювала поблизу. Спальня, так само волога та темна, виходила вікном на високу стіну, що заступала собою сонячне світло.

Проте незручності та брак затишної хатньої атмосфери анітрохи не важили для Коррідона. Він ніколи не зважав на обстановку. Для нього квартира була місцем для сну, і як така, цілком виконувала своє призначення, а до того ж мала кілька переваг. Вона була розташована неподалік Вест-Енду. Усі її вікна були заґратовані, а масивні вхідні двері зроблені з дуба. Решту кімнат над гаражами різні комерційні фірми використовували як свої контори. Щодня о шостій вечора їхні службовці полишали будівлю і не з'являлися до дев'ятої години наступного ранку. Тож у всьому домі не було нікого, хто міг би шпигувати за Коррідоном, і ночами його квартира стояла усамітнена та неприступна, наче фортеця.

Цього вечора Коррідон повернувся додому раніше, ніж звичайно. Він повечеряв у пабі на Шеперд-маркет, пройшовся через Пікаділлі до Гайд-парк-корнер і дістався своєї квартири за кілька секунд до дев'ятої. Вже відчинивши двері та входячи до будинку, Коррідон почув, як Біґ-Бен почав відбивати годину, та зупинився, щоби полічити кількість ударів. Подзвін Біґ-Бена завжди викликав у нього відчуття ностальгії та нагадував про ті воєнні роки у Франції, коли він, сховавшись у якомусь потаємному прихистку, щовечора слухав дев'ятигодинний випуск новин і пересвідчувався, що Біґ-Бен ще й досі на своєму місці та буде там завтра, аби пробити годину, сповіщаючи точний час[26].

Коли вщухло відлуння останнього удару, Коррідон увійшов досередини, замкнув вхідні двері на замок і на засув, увімкнув світло та піднявся крутими сходами, що вели просто до вітальні. У кімнаті тхнуло вогкістю та засобом для полірування «Ронак», а холодна чистота обстановки незмінно нагадувала йому передпокій якогось благочинного закладу для нужденних.

Перш ніж зняти свого плаща, Коррідон спорожнив кишені та знайшов конверта, якого дав йому Ренлі. Він запхав його до кишені та геть про нього забув. Аби розправити той конверт, струсив його, затиснувши між кінчиками пальців, а тоді взяв із собою до спальні, увімкнув світло та присів на ліжко. Коррідон стомився. Він мало спав минулої ночі, тож зараз позіхав, думаючи про те, що встиг зробити за цей день, і відчував утіху від того, як добре усе склалося. А тоді впав на ліжко навзнак, випростав ноги та закурив цигарку. Сімсот п'ятдесят фунтів, це ж треба! Він заніс отримані паки однофунтових банкнот до банку, поклав їх на свій рахунок і вишкірився у посмішці, коли касир здивовано на нього глипнув. Потім він подався до одного ошатного будинку в Кенсінґтоні та побалакав з пластичним хірургом, який свого часу так багато зробив для Коррідона, коли той лежав у шпиталі, видужуючи від гестапівських частувань. Він розповів хірургові про Еффі.

— Доку, мені байдуже, скільки це коштуватиме, просто зробіть це для неї.

І доктор записав Еффі на прийом.

Ніяковіючи від думки про вдячність дівчини, Коррідон зателефонував Еффі, розповів, що залагодив справу з хірургом, а тоді хутко, поки вона не почала йому дякувати, поклав слухавку.

Згодом він мав зустріч із одним чоловіком у Вайтчепелі та ще з одним — на Белем-Гай-стріт, і два невеликі пакуночки, які він привіз з Америки, ретельно зашивши їх у поли тренчкота, перейшли з рук у руки. Тоді Коррідон автобусом дістався Вест-Енду, повечеряв і повернувся до квартири. Коррідон був задоволений тим, як минув його день. Зараз він лежав на ліжку, дивлячись у стелю, і його огортало відчуття добробуту.

У кімнаті було тихо; жодний звук не долинав до нього ззовні. Було щось заспокійливе у товстих залізних ґратах на вікнах. Коррідон анітрохи не почувався самотнім, лише надійно відгородженим від світу, від усілякого втручання ззовні. Лежачи отак, він розслабився та думав про Жанну Персіньї, якою бачив її тоді, коли вона стояла перед каміном у квартирі Крю, тримаючи руки у кишенях штанів, з обличчям, позбавленим будь-якого виразу. Коррідон запитував себе, що вона робить у цю мить. Завтра він зустрінеться з нею у клубі «Аметист» і скаже їй, що не збирається братися до тієї роботи. Він уявляв собі її реакцію. В її очах спалахнуть зневага та гнів. Ренлі дивитиметься на нього здивовано й зніяковіло, як людина, що заскочила друга за якимось негідним учинком. Ян схопиться за свого маузера. Коррідонові губи сіпнулися у посмішці. Він скаже їм, аби позивалися. І не матимуть вони на те жодної ради.

Згадавши про конверт, якого йому дав Ренлі, Коррідон узяв його, відкрив і витягнув звідти кілька аркушів паперу. А тоді без цікавості почав читати охайні друковані слова. Меллорі для нього нічого не важив, і він читав складений Ренлі опис лише тому, що хотів відпочити й не мав нічого іншого до читання.

Браян Меллорі.

Народився: 4-го лютого 1916 року

Опис:

Зріст: 6 футів і 1 дюйм.

Вага: 182 фунти[27].

Волосся: темно-брунатне.

Очі: карі.

Зовнішність: приваблива.

Густо засмаглий.

Прикметні риси: голос тихий внаслідок поранення, що його він дістав під час утечі з табору для військовополонених. Розмовляє пошепки, неспроможний кричати чи підвищувати голос, однак завдяки вправлянням досяг того, що його мову чують, вимовляє слова надзвичайно чітко.