— Авжеж. — Ян почувався недобре, думаючи, що ось цього чоловіка він нещодавно планував застрелити. — Але ж ти маєш таке саме право на життя...

Ренлі урвав Яна, відштовхнувши його від вікна.

— Йди! Забери її! Щойно почуєш, як я стріляю — відчиняй двері та мчіть щодуху.

Ян навпомацки знайшов його руку та міцно її стиснув, почуваючись приниженим через те, що змушений погодитися жити ціною життя Ренлі.

— Мій добрий друже, — мовив він, подумки проклинаючи Ренлі. — Мій найдобріший друже. — А тоді пішов, залишивши Ренлі самого.

Кілька митей Ренлі стояв нерухомо, відчуваючи піднесення від безміру своєї жертви. Не так давно Ян казав, що війна для них і досі триває. На війні чоловік може покласти життя за свого друга, і це — геройський учинок — так завжди вважав Ренлі. А втім, запевняв він себе, значно героїчніше буде пожертвувати собою заради свого ворога. Ренлі не мав щодо Яна жодних ілюзій. Рано чи пізно поляк би його позбувся — пострілом у голову чи ножем у спину. Хіба важливо, як саме його вб'ють? Йому вже однаково не жити. Стосовно цього Ренлі не мав сумнівів; адже цим двом він був уже непотрібен.

Той вихід, що він обрав, був кращим. Тепер ті двоє пам'ятатимуть його, допоки житимуть. Той вихід дозволяв йому уникнути непевності очікування, пильного спостереження за кожним Яновим рухом, сторожкого сну та страху перед тим, щоб обернутися до колишнього побратима спиною. І Ренлі відчував, що, зробивши цей вибір, він урешті-решт переміг Яна, змусив поляка назвати його своїм найдобрішим другом. Ренлі гірко усміхнувся. Це була мить його тріумфу, адже він був певен — якби Ян запропонував пожертвувати своїм життям заради нього, Ренлі не назвав би його своїм другом.

Ренлі на кілька дюймів відгорнув завісу дулом пістолета. Вікно було відчинене, і прохолодне, вологе повітря торкнулося його розпашілого обличчя. Він не мав жодного сумніву в тому, що варто йому вистрілити — і кінець настане швидко. Ті чоловіки навколо будинку були налаштовані рішуче. Двох їхніх побратимів було вбито, тож нині вони не знатимуть жалю. Ренлі задумався про те, що ж тоді сталося з Меллорі. Йому було прикро за Браяна. Певно, щось найшло на цього хлопця, якщо вже він таке скоїв. Якби не Меллорі, вони ніколи би не потрапили у це химерне, фантастичне становище.

Але водночас, з гіркотою подумав Ренлі, якби не Меллорі, то він би мав шукати роботу і зараз уже працював би у якійсь крамниці чи скнів би в конторі, наживаючись на людському співчутті, виставляючи на позір свій порожній рукав і пов'язку на оці, неначе жебрак, який виставляє напоказ своє лахміття. Що ж, принаймні Меллорі врятував його від такого приниження. Меллорі подарував йому швидку смерть. «Хтозна, — сказав Ренлі сам до себе, — можливо, колись я ще зустріну його на тому боці». І хоча він не вірив у життя «того боку», ця думка його розрадила.

Ренлі почув, як Ян відсунув засув задніх дверей, і на коротку, страхітливу мить рішучість зрадила його. Він затремтів, боячись цієї слабкості більше, ніж поліції. Ренлі відчував, як пістолет мертвим вантажем обтяжує його руку, й підняти її коштувало йому величезних зусиль. А тоді він почув, як Ян прошепотів: «Ми готові», й вловив у його голосі ноту нетерпіння та сумніву.

Ренлі відсмикнув завіси, випроставшись, став просто перед вікном, повністю видний тим людям, які чекали назовні, і, відчуваючи, як кожен нерв його тіла корчиться в передчутті залпу у відповідь, почав раз по раз натискати на курок, стріляючи у пітьму.

Таксі зупинилося перед глухим провулком, що вів до клубу «Аметист». Падав дощ, і крізь його холодну сіру стіну сяяли вуличні ліхтарі. Фріт-стріт була порожня. Саме цього Коррідон і сподівався: дощ очистив вулиці від людей.

Нахиляючи голову, немовби для того, щоби прикрити обличчя від крапель дощу, Коррідон заплатив таксистові, подбавши, аби той навіть мигцем не розгледів його рис. А тоді вони з Енн поквапилися провулком, і дощ періщив на них, поки вони бігли у бік клубу.

Коррідон попрямував до бічного входу; то були підвальні двері, оточені залізними поручнями. Він відчинив ті двері та підштовхнув Енн уперед, до тьмяно освітленого коридору, який відгонив затхлими кухонними помиями та розмаїтими напівфабрикатами.

— Поки що все добре, — сказав він стиха. — Якщо я знайду Еффі, ми зможемо безпечно перебути тут кілька годин. — Він обтрусив краплі зі свого плаща. — Почекаєте тут, поки я подивлюся, де вона? Мене не буде лише мить.

— Гаразд, — відказала Енн. — Але раптом хтось сюди прийде?

— Тоді скажіть, що ви подруга Еффі. Але мене не буде лише мить. — Він доторкнувся до руки Енн і усміхнувся: — А ви нівроку тримаєтеся, — мовив він. — Можна подумати, що ви щодня тікаєте від поліції.

— Йдіть і знайдіть Еффі, — відказала вона. — Компліменти зачекають.

«Неймовірна дівчина, — думав Коррідон, швидко прямуючи коридором, що вів до підземних кухонь. — Подумати лише, яка витримка! Жодного разу не злякалася. Якщо Меллорі схожий на неї, то не дивно, що Жанна з Яном так його бояться».

Двері, що вели до головної кухні, були відчинені. Коррідон зупинився коло них і зазирнув досередини. Кухарі були заклопотані приготуванням страв, які невдовзі треба було подавати до столу. У приміщенні панували запахи цибулі та розтопленого жиру. Коррідон не побачив Еффі тут і здогадався, що вона була у комірчині, де він колись так часто проводив свій вільний час, ведучи з дівчиною балачки. Там він її і знайшов — вона сиділа самотою, заклопотано чистила картоплю та щось наспівувала.

— Еффі! — гукнув він з дверей. — Ти тут сама?

Вона випустила з рук ніж для чищення овочів, заледве стрималася, щоби не скрикнути, та підскочила на ноги, притискаючи до себе миску з картоплею. Дівчина стояла й дивилася на нього широко розплющеними очима.

— О, містере Коррідон...

Він увійшов до кімнати, ногою причинив за собою двері та посміхнувся до дівчини.

— Еффі, я знову, як завжди, ускочив у халепу, й мені потрібна твоя допомога. Вирятуєш мене?

— Звичайно. — Вона поставила миску та підійшла до нього. Її великі очі були темні від тривоги. — Чим я можу допомогти, містере Коррідон?

— Чи можна мені поки побути у твоїй кімнаті? Зі мною друг. Я не хочу, щоби Зані знав, що я тут. До речі, де він зараз?

— У клубі. Я мушу дочистити картоплю, а тоді весь вечір буду вільна. Знайдете шлях нагору?

— Гадаю, що так. Приходь якомога швидше. Можеш дістати мені довідник «Ей-Бі-Сі» із розкладом руху потягів[52]? І принеси нам чогось попоїсти. Згодиться будь-що. Але нікому не кажи, що ми тут.

— Не скажу. Йдіть нагору, містере Коррідон. Я не затримаюсь тут довше, ніж на десять хвилин.

Він узяв її рукою за тендітні плечі та обійняв.

— Ти — молодчина, Еффі. Я знав, що одного дня ти зможеш мені допомогти.

Вона доторкнулася до його рукава, і було в тому жесті стільки обожнення, що Коррідон розчулився.

— Містере Коррідон, вас шукає поліція? — запитала дівчина, і він відчув, як вона тремтить.

— Боюся, що так, — сказав він і вишкірився. — Але ти не лякайся, я впораюся. Ти ж недовго, правда?

Він повернувся до Енн, яка, притулившись спиною до брудної стіни й запхавши руки до кишень макінтоша, трималася цілком невимушено.

— Ходімо нагору, — сказав Коррідон. — Еффі дозволила нам погостювати в її спальні.

Не зустрівши нікого на своєму шляху, вони дісталися кімнати Еффі. Перш ніж увімкнути світло, Коррідон спустив жалюзі.

— Дозвольте вам допомогти, — сказав він, коли Енн зняла свій макінтош. Він і собі зняв плаща та повісив їхній одяг на гачок на внутрішньому боці дверей. — Ліпше сідайте на ліжко, там вам буде зручніше, ніж на стільці, — а коли вона сіла, усміхнено провадив далі: — То як, тепер ваше життя вже не таке спокійне, еге ж?

— Не слід уважати, ніби я сиджу вдома та нидію, — трохи глузливо відказала вона, — лише тому, що я — художниця. Мені з голови не йдуть оті троє. Вони ж не могли звідти втекти, правда?