І хоча Коррідон почувався незручно, не маючи ані найменшої гадки, що йому далі казати та робити, проте був свідомий того, що Енн почувається в його товаристві цілком невимушено, без вагань приймаючи його, неначе давнього знайомого.
— То коли ви познайомилися з Браяном? — раптом запитала вона й рвучно розвернулася до нього. І зараз Коррідон зніяковіло усвідомив, що в погляді Енн проглядають ті самі чесність і проникливість, яких вона надала бентежним очам оголеної жінки на портреті.
— Я випадково зустрів його під час вторгнення, — сказав він, шкодуючи, що не ознайомився ретельніше з тим докладним описом прикметних рис Меллорі, який отримав від Ренлі. — Ми тиждень жили разом в одній хатині Ніссена[46]. Він позичив мені десять фунтів. Я саме хотів їх йому повернути.
— Сідайте, — сказала вона. — Я вже так давно не зустрічала нікого, хто знав його. Якби ж то я більше цікавилася братовими друзями. Вип'єте, чи, може, ще зарано?
— Для мене випити ніколи не зарано, — сказав Коррідон і зняв свого плаща. І, коли Енн відчинила шафу, щоби дістати пляшку джину та пляшку дюбонне[47], він продовжив: — Після війни я довгий час провів у шпиталі. Тоді подався до Америки. Оце щойно повернувся та згадав, що винен вашому братові грошей. Власне, я подумав, що то буде гарна нагода знову його побачити. Я шукав його у телефонній книзі, одначе Браяна там не було, та натомість я знайшов ваше ім'я. Колись він згадував, що має сестру, Енн. Я припустив, що це ви, і завітав сюди.
— І що він про мене розповідав? — Вона принесла напій та поставила його на стільці коло Коррідона. Він помітив, що її рука була непевна. — Ну ж бо, сідайте.
— Я вже й не пригадаю, — відказав він, опускаючись у фотель. Коррідон не збирався брехати більше, ніж було потрібно. Наразі ж йому було надзвичайно складно продовжувати прикидатися. Коррідонові доводилося стримувати потяг розповісти їй про те, чому він насправді шукає Меллорі, розповісти про Жанну, Яна та Ренлі. — Якось ми розговорилися про свої родини і він щось про вас розповів. Ім'я «Енн» вкарбувалося у пам'ять, бо це ім'я, що дуже мені подобається.
— А ви не пригадуєте, що саме він розповідав? Боюсь, я трішки сентиментальна. Було би дуже добре знати, що він сказав.
А зараз уже Коррідон захвилювався та навмання вхопився за готову брехню.
— Я не надто добре пригадую, що саме він тоді казав. Щось про... ну, здається, він казав, яка ви гарна.
Вона допитливо поглянула на нього.
— Ні, такого він не казав. Та все гаразд. Я не мала вас розпитувати.
— Мені дуже шкода. Усе це просто геть вилетіло з моєї дурної голови. Я не знав, що зустрінуся з вами. — І він хутко змінив тему розмови, запитавши: — А як він помер? Чи, може, ви волієте про це не говорити?
— Не говорити про це? — мовила вона, схилившись ближче, і до її обличчя повернулася барва. Коррідон запитав себе, чому спочатку йому здалося, ніби її риси цілком звичайні. Тепер, коли Енн сиділа перед ним і дивилася на нього своїми живими очима, вона немовби випромінювала світло. — Так уже сталося, що саме про це мені якраз-таки кортить поговорити. Браян був абсолютно прекрасною людиною. Його літак збили за кілька тижнів до Дня «Д»[48], а його самого захопили у полон. Він урятувався втечею та пристав до одного з французьких рухів спротиву. Тоді йому вдалося передати листа для мене. Це була остання звістка, що я від нього отримала. Того листа мені приніс американський пілот, Браянів друг. То був чудовий лист. Браян здавався таким щасливим, працюючи з тими людьми. Їх було восьмеро; вони пускали потяги під укіс. Їхнім провідником був П'єр Ґурвіль. Браян писав, що то прекрасна людина; людина, сповнена надзвичайної відваги, віри та патріотизму. Браян завжди писав украй мальовничі листи, і в цьому всі восьмеро постали, неначе живі. Серед них були двоє французів; дві француженки; двоє поляків і троє англійців — якщо рахувати його самого. Про одну з дівчат, Жанну Персіньї, він писав із неабияким захватом. Певно, то були направду чудові люди. Мені було тривожно думати про ту небезпечну роботу, яку він виконував, але тут я нічим не могла зарадити. Я не могла навіть писати йому листи. А згодом від міністерства авіації[49] я довідалася, що він потрапив до рук гестапівців і був застрелений під час спроби втечі. Він загинув усього за кілька днів до завершення боїв.
«І от я опинився перед глухою стіною», — вирішив Коррідон, переконаний, що Енн розповіла йому те, що сама вважала за правду.
— Гадаю, його смерть достеменно підтверджена? — невпевнено запитав він. — Ви ж бо знаєте, на війні часом трапляються дивні речі.
Вона хутко підвела на нього погляд, і в її очах з'явився спантеличений вираз.
— Чому ви так сказали?
Коррідон вирішив дізнатися, як багато відомо Енн.
— Я розмовляв про вашого брата з одною його подругою, Ритою Аллен. — Він побачив, як Енн легенько здригнулася та стиснула кулаки. — Не знаю, чи ви з нею знайомі. Вона сказала мені, що ваш брат — живий. Вона стверджує, що бачила його кілька тижнів тому.
Раптова лють, що охопила Енн на згадку про Риту Аллен, минулася так само швидко, як і спалахнула. Якусь довгу мить дівчина сиділа, уважно вдивляючись у Коррідона.
— Як вона могла таке сказати? Чому ви взагалі до неї ходили? Я не розумію.
Коррідон неспокійно поворушився.
— Ваш брат якось її згадував. А кілька днів тому я випадково з нею зустрівся. Ми познайомилися. Почувши її ім'я, я згадав, як ваш брат казав, що вона була його подругою. Звісно, я запитав її, чи не знає вона, де Браян зараз. Вона не знала, проте сказала, що бачилася з ним кілька тижнів тому.
— Як вона могла таке сказати? — сердито повторила Енн. — Ви припускаєтеся помилки. Вона ніколи не була Браяновою подругою. Він розповідав мені про неї. Браян познайомився з нею, коли квартирував у Біґґін-Гілл[50]. Це був суто фізичний потяг — не більше. Ви ж бо знаєте, які вони — ці нинішні молоді офіцери. Вони ніби бояться щось у цьому житті проґавити. Ця жінка кинулася на нього, а тоді почала йому надокучати, вимагаючи грошей. Браян бачився з нею хіба що два чи три рази, не більше. Як вона могла таке сказати?
Геть спантеличений, Коррідон глибше вмостився у фотелі.
— Не знаю. Вона дала зрозуміти, що знає його вже шість років. Вона навіть сказала, що він купив і умеблював для неї будинок.
— Будинок? — розлючене обурення в голосі Енн боролося зі здивованою зневагою. — Але ж це просто сміховинно. Браян знав її лише кілька днів, а згодом вони хіба листувалися, бувши по різні боки моря. Більше він ніколи з нею не бачився.
— Він міг вам усього й не розповісти, — мовив Коррідон, роздратований її непохитною вірою у брата. — Врешті-решт, брати зазвичай не розповідають своїм сестрам про...
— Але річ не в тому, — різко сказала Енн. — Ми ж не обговорюємо стосунки мого брата з цією жінкою. Вона сказала, ніби Браян — живий. Що ж, вона бреше.
— Але чому? — запитав Коррідон, якому кортіло посперечатися. — Навіщо їй мені брехати?
На якусь мить Енн збентежилась, а тоді сказала:
— Скільки грошей ви їй дали за ту інформацію?
А зараз надійшла Коррідонова черга збентежитися.
— Як ви дізналися, що я давав їй гроші?
— Кажу вам, я цю жінку знаю. Заради грошей вона скаже і зробить що завгодно.
— Що ж, гаразд, визнаю — я заплатив їй, однак навіщо їй було казати, що ваш брат живий, якщо насправді це не так?
— А хіба не це ви очікували почути? Якби вона сказала вам, що він мертвий, то б одразу перестала бути для вас цікавою.
Коррідон уважно подивився на Енн. Це було дещо таке, про що він не подумав, і почуте його стривожило. Поки він сидів, намагаючись вирішити, чи справді Рита Аллен йому збрехала, Енн підвелася, перетнула кімнату та стала коло мольберта.
