Я підвівся.

— Гадаю, що це все на сьогодні, містере Еслінгер, — сказав я. — Віднині я починаю діяти. Побачимося!

Він ані порухався.

— Я повністю вам довіряю, — сказав він, не підводячи очей від своєї книги записів. — Упевнений, що ви зробите все можливе.

— В цьому ви справді можете бути впевнені, — коротко сказав я, повертаючись до дверей, і зупинився.

Бо в дверях стояла жінка. Я не знав, як довго вона там стояла. Вона була висока й сива, а очі її нагадували вологі камінці. Одягнена була в чорну шовкову сукню, яка висіла на ній, як на кілку, а у вухах блищали сережки із чорного бурштину. Коли вона заговорила, голос її прозвучав низько і безапеляційно — така не потерпить жодних заперечень.

— Хто це? — вимогливо спитала вона у Макса Еслінгера.

— Містер Сп’юек — детектив із Нью-Йорка, — відповів Еслінгер, неспокійно й втомлено дивлячись в обличчя жінки.

І додав, звертаючись до мене:

— Познайомтесь — це моя дружина.

Коли він це промовив, у голосі його не було ні радості, ні гордості.

Млявість тону та байдужий погляд, якими супроводжувались його слова, свідчили про якийсь прихований відчай.

Місіс Еслінгер подивилася на мене і облизала губи кінчиком блідо-рожевого язика. В цьому її поруху було щось моторошне. Її язик чимось нагадав мені безвільне тільце слимака.

— Що вам потрібно? — запитала вона.

— Все в порядку, — швидко втрутився Еслінгер. — Він уже йде — просто хоче допомогти міс Шерідан. Вулф не бажає, щоб він працював на нього далі.

Безкровні руки місіс Еслінгер згорнулися на грудях, а пальці правої руки притримували ліву.

— Одрі не потребує допомоги, — сказала вона. — Скажи йому, щоб ішов геть.

— Я вже йду, — відповів я, проминаючи її. В цій високій, недобрій жінці було щось жахне. Я узрів разючу подібність до брата. Обидва були кістляві, гостроносі й безкровні; жорстокі лінії губ були ті самі.

— Терпіти не можу шпигунів у своєму домі, — сказала вона, коли я вже майже вийшов. — Тож не приходьте сюди більше ніколи.

Я вийшов у коридор і далі, через завішені двері, у приймальню.

Елмер Генч стояв біля виставкової труни з чорного дерева. Його довгі, худі, кістляві руки були згорнуті на животі, а голова схилена набік так, наче він до чогось дослухався.

Він провів мене очима, однак не озвався ні словом.

Я відчинив вхідні двері, і, набравши у груди побільше повітря, квапливо вийшов на сонячне світло — на гомінку вулицю.

В готелі я залишив на стойці адміністратора записку для Реґа та Одрі з проханням зустрітися в барі «У Джо», котрий знаходився за кілька кварталів від готелю.

Коли дістався того бару — а було трохи по сьомій — там було лише кілька відвідувачів, і жодного — в ресторанчику вглибині його.

Я сказав барменові, що пройду у ресторан, і якщо хтось мене питатиме, нехай шукатимуть там.

Він погодився, і я пройшов у заднє приміщення, вибрав собі столик подалі від входу і сів.

Офіціантка в синій уніформі підійшла, щойно я зручно розташувався. Запитала, що хотів би замовити.

— Чекаю тут на друзів, — пояснив я. — Тож поки що принесіть мені чогось випити.

Коли вона посміхнулася мені, я зауважив, що в неї чудові білі зуби, а, придивившись уважніше, з’ясував, що в неї така фігура, через яку водії вантажівок голови звертають.

— То що саме ви б хотіли? — перепитала вона, нахилившись до мене.

Від аромату її парфумів у мене запаморочилось в голові.

Я сказав, що хочу склянку віскі і, поки вона йшла до бару, провів її поглядом. Її форми спокусливо колихалися у такт ходи.

Але ще до того, як вона повернулась із замовленням, у бар влетів Реґ. Посміхнувся, побачивши мене, і присунув стільця ближче до столу.

— Я просто вмираю з голоду, — заявив він, плюхнувшись поруч. — Це нишпорення буквально роз’їдає мені життєво важливі органи.

— Не переймайтесь так своїми життєво важливими органами, — озвався я. — Чи вдалося вам щось розкопати?

Не встиг він мені відповісти, як повернулась офіціантка.

— Привіт, жовторотику! — промовила вона, від чого Реґ миттєво почервонів. Вона поставила переді мною віскі.

Я запитально поглянув на Реґа.

— Що питимете ви? — запитав.

— Не привчайте юнь до випивки, — сказала вона, дивлячись на нього поблажливо. — Я принесу йому коли.

Я знову з інтересом вивчав її фігуру, поки вона прямувала до стійки бару, а тоді запитав:

— Ваша приятелька?

Він фиркнув:

— Сусідка, — сердито озвався він. — Саме тому, що в неї гарні зуби, вона й гадає, що я сохну за нею!

— Зуби — це не єдине, що в неї гарне, — глибокодумно озвався я, а потім додав: — То як просувається ваше розслідування?

Він пригладив пальцями розтріпане волосся.

— Теда знають у «Вуличному фото», — почав свою розповідь. — Він не раз там бував і викуповував фотографії. Але дівчина-продавчиня не пам’ятає, чи були то світлини зниклих дівчат, чи ні.

— І ви не змогли освіжити їй пам’ять?

Реґ стенув плечима.

— Вона мовчить, — сказав він із відразою. — Ви ж знаєте цей тип жінок. Вона не пам’ятає навіть, коли востаннє їла.

— А як же ж вона тоді пам’ятає, що він у них бував?

— Бо він до неї залицявся, — відповів Реґ. — Цей хлопець завжди підходить до справи серйозно: вона вважає, що купівля фотографій — лише привід, щоб побачитися з нею.

— А чи не вдалося вам дізнатися якихось подробиць? — запитав я, пропонуючи йому сигарету.

— Тед почав вчащати в ательє десь із місяць тому. Заприятелював із цією дівчиною — вона неабияк «запала» на нього — і, розмовляючи з нею, час від часу брав у руки одну-дві фотографії, які лежали на прилавку. Позалицявшись до неї трохи, він вибирав якусь фотографію і платив за неї. Дівчина була така схвильована, що навіть не помічала, які саме фотографії він вибирає.

— То він навіть не давав їй квитанцій?

Реґ заперечно мотнув головою.

— Ні, гадаю, він надто розумний для цього. Але мені таки вдалося з’ясувати, що фото, зроблені напередодні, наступного дня обов’язково викладаються на прилавку. Скидається на те, що він — саме той, хто нам потрібний, однак ми нічого не зможемо довести.

Я буркнув: — Не густо. — Що ще вдалося вам дізнатися?

Реґ випустив дим через ніздрі.

— Я заскочив до його приятеля — хлопця на ім’я Роджер Кірк. Вони з Тедом усюди ходять удвох. Він мене знає, але мені нічого не вдалося з нього витягти. Можливо, з ним краще поговорити вам?

Я замислено поглянув на нього.

— Ви щось надумали?

— Цьому хлопцеві, Кірку, може щось бути відомо про причетність Теда до зникнень дівчат. Якщо ви змусите його заговорити, то він зможе пролити світло на цю справу.

— А це непогана думка, — озвався я. — Але мусимо бути дуже обережні. Якщо Кірк скаже Тедові, що ми його підозрюємо, то це може все зіпсувати. Якщо не помиляюсь, Еслінгер ось-ось стане великим цабе в цьому місті, тож мусимо бути обережними. Однак вважаю, що ми не можемо нехтувати будь-якою зачіпкою. Спробую щось витягнути з Кірка.

— Тож я полишаю його вам, — сказав Реґ, неспокійно вовтузячись на стільці. — Коли ж ми врешті їстимемо? Я страшенно голодний!

— Коли прийде Одрі, — сказав я, допиваючи віскі. — А що вам відомо про Елмера Генча?

— Про от такого? — і Реґ скорчив відповідну гримасу. — Від нього в мене мурашки по шкірі. Чи доводилось вам коли-небудь бачити щось подібне? Та його легко можна знімати у фільмах жахів!

— То що вам про нього відомо?

— Що він тепер займається всіма справами похоронного бюро замість Еслінгера. Про нього кажуть, що він природжений трунар. Спеціалізується на бальзамуванні трупів. Коли він завершує свою справу, то труп виглядає живішим, аніж за життя. Сам я не бачив його роботи — та й не дуже цього прагну! — однак знаючі люди високої думки про нього.

— Місіс Еслінгер його сестра, чи не так?

Реґ кивнув.

— Чудова пара. Сестра прилаштувала його на цю роботу, коли Еслінгер подався в політику — та так він там і прижився. Мені шкода Еслінгера, що в нього постійно перед очима такий упир.