— Не так вже й небезпечно — якщо за діло узявся б трунар! — спокійно зауважив я.

Вони обоє витріщилися на мене, а Реґ ураз скочив на ноги.

— А й справді! — вигукнув він. — Пряме попадання! Звісно ж, це Тед Еслінгер! Він убиває всіх цих дівчат, а батько їх ховає! Все, що тому залишається зробити — запхати тіло в катафалк і під покривом ночі відвезти на кладовище. Якщо хтось і бачив катафалк, то відразу ж про це й забув. Оскільки в них є ключі від воріт кладовища, то вони легко могли «підкладати» трупи в чужі могили.

Одрі пополотніла.

— Я цьому не вірю, — сказала вона. — Ви не знаєте Макса Еслінгера. Він не міг цього зробити.

— Але все сходиться, — прокоментував Реґ. — І все пояснює.

— Ні, не все, — зауважив я. — Це не пояснює, навіщо Тед убивав дівчат. Який мотив убивства?

— Жодного, — зауважила Одрі. — Ви просто дали волю своїй буйній уяві.

— Гаразд, обсудімо все знову. Припустімо, що вбивця — Тед Еслінгер. То який у нього може бути мотив? Для чого йому вбивати п’ятеро дівчат упродовж кількох тижнів? Напрошується відповідь, що він психічно хворий.

Одрі мотнула головою.

— Я знаю його з дитинства. Ми разом ходили до школи. Він такий же нормальний, як ви чи я.

— Ми не можемо бути в цьому впевнені, — заперечив я. — Можливо, в нього бувають раптові напади безумства. Яким він був в дитинстві? Запальним, мрійливим, похмурим?

— Абсолютно нормальним, — стояла на своєму Одрі. — Звісно ж, йому подобалися дівчата, але ж це не свідчить про божевілля, чи не так?

— Та ні... Ну що ж, облишмо поки що цей аспект. З якої ще причини він міг би їх вбивати?

— А чи не думаєте ви, що він міг би їх усувати, аби врятувати власну шкуру...? — почав було Реґ, але зненацька зупинився.

— Що, усіх п’ятеро? — сказав я. — Ні, це виключено. Окрім того, із Мерієн це б не пройшло.

Тоді ми сіли і ще кілька хвилин розмірковували, а потім я спитав:

— Чи дуже прив’язаний Тед до батька?

— Вони великі друзі, — сказала серйозно Одрі. — І ладні зробити один для одного все. Але не так добре Тед ладнає з матір’ю.

— Чи хоче він, щоб його батько став мером? Ну, я маю на увазі, по-справжньому?

— Гадаю, що так, однак стверджувати це не стала б.

— Це доволі химерна ідея, але вона спадає на думку, — сказав я схвильовано. — Якби, скажімо, Тед хотів допомогти батькові виграти на виборах? Бо якби він вивів Старкі із гри, то шанси батька б виросли, чи не так?

Реґ сказав:

— Ну то й що? Не міг же Тед вбивати дівчат лише заради того, щоб батько зайняв крісло мера? Це доволі безглузде припущення.

— Я цього й не мав на увазі. Але, припустімо, що в Теда є якісь дивацтва. Наприклад, він релігійний фанатик. Чи, може, навіть сексуальний маніяк. Зрештою, він може виявитися будь-ким. Тоді, задовольняючи свої нахили, він міг би одночасно навішати їх наслідки на Старкі.

— Але в нього немає ніяких таких нахилів! — заперечила Одрі. — Я надто добре його знаю!

— Послухайте: якби в мене було щось таке, то я вам про це ніколи б не сказав. Я б тримав це при собі, — коротко озвався я.

— А у вас воно є? — вишкірився Реґ.

— Облишмо мене — а зараз повернімося до Еслінгера. Припустімо, що він псих. Ви ж пам’ятаєте історію з «Вуличним фото»? Тед міг бути тим, хто підкинув Діксону фотографії дівчат. А вже, виходячи з цього, міг вбити і самого Діксона. Ні, найвірогідніше, це таки був Джефф, бо ті світлини конче були потрібні Старкі.

Я провів пальцем по волоссю.

— Чорт! Збожеволіти можна! Але зачекайте-но: саме Тед Еслінгер і висунув теорію про «Вуличне фото»! Він змусив мене вести розслідування в тому напрямку. Припустімо, він вирішив повішати на Старкі всі свої вбивства. Все, що йому треба було зробити, то це стежити за вітриною фотоательє. Коли в ній з’являвся збільшений портрет знайомої йому дівчини, він заманював її у закинутий будинок, душив її і відправляв у похоронне бюро. Потім відбирав у дівчат квитанції і заволодівав фото. І розповів Діксонові, що Старкі використовує своє ательє як приманку для викрадення дівчат, і цим намагався підставити водночас і Вулфа, і Еслінгера, адже ті обіцяли розшукати дівчат. Але Діксон, вочевидь, на це не повівся, тож Тед прийшов і покінчив із тим йолопом. Чи те, що я сказав, має хоч якийсь сенс?

Вони тупо витріщилися на мене.

— Ні, це звучить надто фантастично, — нарешті сказала Одрі.

Я добре обміркував сказане і сам із нею погодився.

— Ну, принаймні, приблизно так, — сказав я із сумнівом у голосі. — Можу побитися об заклад, що похоронне бюро Еслінгера якимось чином до цього причетне!

— Але ж ви не знаєте напевно, що тих дівчат було вбито. Якщо так сталося з Мерієн, то це не означає, що... — почав було Реґ.

— Не псуйте мені версію, — сказав я. — Все має спрацювати, бо саме так і було — от побачите. Тож берімося до роботи. Єдиний шлях добратися до суті — це почати копати і продовжувати це робити неустанно. Я хочу, щоб ви, Реґу, пішли у «Вуличне фото» і вияснили, чи бував там Тед Еслінгер. Спочатку перевірте це. Також спробуйте з’ясувати, хто саме забирав фото інших трьох дівчат — Люсі Мак-Артур, Віри Денґейт та Джой Кунц. Виясніть це — і тоді ми вирішимо, що робити далі. А тепер — до діла!

Реґ відповів:

— Гаразд! Спробую все розвідати!

Коли він пішов, я звернувся до Одрі:

— Послухай-но, крихітко! Я би хотів, щоб ти перевірила Теда Еслінгера. Дізнайся, що він робив у ті вечори, коли зникали дівчата. Перевір його алібі. Будь милою з хлопцем і не випускай його з поля зору. З’ясуй, чи нема у нього якихось нав’язливих думок. Якщо ми чогось не пропустили, то всьому цьому може бути лише одне пояснення: — Тед — божевільний. Тож спробуй вияснити, чи це насправді так.

Одрі кивнула.

— Гаразд, — сказала вона. — Я спробую все зробити. А чим займешся ти?

— Мені саме час зустрітися з Максом Еслінгером, — відповів я. — Хочу поглянути на його похоронне бюро. Можливо, мені вдасться щось там знайти.

Вона взяла рукавички та сумочку.

— Тобі сподобається Макс Еслінгер, — зауважила вона. — Присягаюсь, він непричетний до усієї цієї справи, і ти дійдеш такого ж висновку, щойно із ним зустрінешся.

Я притягнув її до себе.

— На щастя, ти не така підозрілива й похмура, як я, — констатував я, цілуючи її.

Вона відштовхнула мене.

— Досить! — суворо промовила вона. — Руки геть!

— Іще хвилинку! — промовив я благально, знову пригортаючи її до себе. — Хіба ж я не казав, що старший партнер тут я? Тож слухайся мене!

— Увесь час? — перепитала вона, посміхнувшись.

— Увесь час! — підтвердив я.

На мить в кімнаті стало тихо.

Я зупинив своє авто перед двоповерховою будівлею з сірого каменю та з великою вітриною, у верхній частині якої золотими літерами було виведено: «Кренвільське похоронне бюро». У центрі вітрини на підставці красувалася масивна дубова труна, а поруч стояла велика чорно-біла ваза зі штучними ліліями.

Скляні двері м’яко відчинилися. Повітря в приміщенні, застеленому пурпуровим килимом, було просякнуте запахом бальзамувальної рідини — пахучої, солодкуватої та нудотної. Я зачинив за собою двері та ніяково роззирнувся.

Біля протилежної стіни стояла виставкова труна з чорного дерева та чудернацькими срібними ручками. Запах смерті наче ширяв в повітрі, і від цього мені стало не по собі.

Углибині кімнати з мідного карниза звисали чорні оксамитові портьєри. Вочевидь, вони приховували двері. Поки я отак стояв, штори розсунулися і звідти виплив чоловічок. Виглядав так, наче щойно втік із шоу жахів. Обличчя його було безкровне, а сам він дуже нагадував скелет. Його солом’яне волосся було напомаджене і щільно прилягало до черепа, а запалі чорні очі горіли якимось пекельним полум’ям. Він підозріло оглянув мене і м’яким безбарвним голосом запитав, чим може бути корисним. Він так сильно нагадував упиря, що на мить я навіть утратив дар мови.