— Тікайте звідси! — задихаючись, гукнув я Реґу. — Я можу його затримати, але біжіть звідси разом із фотоапаратом!

Реґ вискочив за двері. Він розумів, яким цінним є це фото і був достатньо розумним, щоб не переживати за мене. Рукояткою пістолета я вдарив Джордана по голові. Згадав, як він поводився з Одрі Шерідан та яким брутальним був до мене, тож вклав в удар усю свою силу. Він безвільно осів.

Я забрав футляр з його голови, поклав Джеффа горілиць, пересвідчився, що він справді непритомний, і, хитаючись, вийшов у коридор. Там нікого не було. Не чутно жодного звуку. Скидалося на те, що Старкі вирішив, що Джефф упорається зі мною в морзі самотужки.

Я полишив морг і вийшов у темний провулок. Прокисле спекотне повітря раптово вдарило мені в ніс після прохолоди трупарні. Але тепер там відчувався ще один запах. Це був аромат бузку.

Я зупинився і принюхався. Це таки були пахощі бузку. Я гукнув Реґа. Він застогнав десь у мене під ногами, і я увімкнув ліхтарик. Він сидів, притулившись до стіни, і на його обличчі був ошелешений вираз.

— Вона забрала фотоапарат, — сказав він, намагаючись сісти.

Я сказився.

— Про що ви говорите? — гаркнув на нього. — Хто забрав?

— Якась жінка... — затинаючись, сказав він. — Коли вийшов, вона вхопила мене...

— І ви дозволили якійсь жінці забрати у вас камеру? — запитав я, не вірячи власним вухам.

— Вона перекинула мене через стегно і швиргонула об стіну... — почав було він, але я й слухати його не захотів.

— Мала розумниця! — люто просичав я. — Це та рудоволоса — Одрі Шерідан. Кренвільська крихітка-сищик. Вона відібрала у мене всі докази, які мені досі вдалося добути — і з мене досить! Ну ж бо, підводьтеся — годі сидіти тут, як фарширована гуска, ходімо!

Він зіп’явся на ноги.

— Так, це справді могла бути вона, — сказав він нещасним голосом, шкандибаючи за мною. — Ці її прийоми джиу-джитсу справді вивели мене з ладу!

— Їй і мене вдалося нейтралізувати, — похмуро визнав я. — Але це було востаннє. Коли я врешті покінчу із нею, вона харчуватиметься лише крихтами зі столу!

Ми допленталися до нашої автівки.

— То куди тепер? — спитав Фіппс, заводячи двигун.

— А ви як гадаєте? Маємо намір навідати нашого горе-слідопита і забрати фотоапарат!

Коли ми виїжджали з того духмяного провулка, жінка з божевільні потішила нас черговим моторошним верещанням.

— Якщо ви гадаєте, що це крик, то ви помиляєтеся: почуєте, як волатиме наша красуня-розумниця, коли я врешті дістану її! — промовив я мстиво. — Ну ж бо, ворушіться!

— Хотів би я на це поглянути, — сказав Реґ, натиснувши на акселератор.

Я втратив два дорогоцінних дні, полюючи на Одрі Шерідан, однак так її і не знайшов. Коли знову вдерся в її помешкання, то помітив, що деякі предмети її туалету, одяг та валіза, які я бачив перед тим, зникли. Скидалося на те, що вона вирішила на якийсь час щезнути.

Поки я метався в пошуках Одрі Шерідан, Вулф зайнявся «Кренвільським вісником». Я змушений був полишити газету на нього, і Реґ повідомив мені, що той узявся за «Вісник» усерйоз. Я ж не міг зайнятися газетою доти, доки не віднайду фото тіла Діксона. Але, здається, шансів на це було мало.

Я був злий, як чорт. Найгірше ж було те, що Старкі був впевнений, що фотографія у мене. Я знав, що він піде на все, аби не дати мені скористатися тим фото. Тож я пересувався містом вельми обережно — наче канатоходець хистким тросом. Щомиті був готовий до того, що мене підстрелять, мов куріпку.

Більшу частину часу я проводив, спостерігаючи за помешканням Одрі Шерідан чи чатуючи на неї в конторі.

Наприкінці другого дня я дійшов висновку, що вона або полишила місто взагалі, або «залягла на дно» в якійсь норі, відомій лише їй. За останні сорок вісім годин я спілкувався ще і з Тедом Еслінгером, однак він поняття не мав, де б вона могла переховуватись.

Правда, мені спадало на думку, що її також могли викрасти, але той факт, що вона спакувала валізу, та ще й мала при собі те нещасне фото, котре само по собі було вибуховим, видавалось мені достатньо вагомою причиною для того, щоб їй десь затаїтися. Вона знала, що я піду на все, аби повернути світлину, тож не мала анінайменшого бажання потрапити мені в руки.

На третій день після наших із Реґом відвідин моргу Старкі дав про себе знати. Усю ніч я провів у спостереженнях за будинком Одрі Шерідан і почувався препаршиво. Тож зранку повернувся в готель «Істерн» із наміром прийняти душ і плюхнутися у ліжко.

Один із головорізів Старкі примудрився метнути в мій номер свинцеву трубу з приблизно чотирма дюймами тротилу, повністю зруйнувавши спальню. Якби в той момент я не був у ванній, то від мене залишилася б лише волога пляма на стіні. А так мені на голову гепнулося всього лише півстелі з ванної кімнати.

Похитуючись, я вийшов із ванної, схопив на ходу рушника, який був майже похований під уламками штукатурки, і побрів у свою спальню. У зовнішній стіні була велика діра, стеля обвалилась, а вхідні двері хистко трималися на одній петлі. Меблі в кімнаті були знищені.

Цього вже з мене було досить. Щойно я спекався поліції, а ті, своєю чергою — роззяв, як я спакував те, що залишилося від мого одягу, і зажадав розрахунку.

Поки нічний клерк виписував його, до мене в хол спустилась Нора. Вона поглянула на мене цинічно-весело.

— Привіт, міцний горішку! — гукнула вона, перехилившись через балясину. — Виїжджаєте?

— Саме так! — відповів я, удавано налякано. — З мене досить вже цього містечка!

Вона задоволено хмикнула.

— Але не їдьте далеко, — додала вона. — Ми ще навіть не почали витрачати ваші гроші!

— Коли ваші хлопці починають жбурляти у мене «ананасики», — відповів, — то я відчуваю, що мені пора «звалювати». Повертаюсь у свій Нью-Йорк. Краще спокійно житиму у тихій заводі Бродвею.

Вона хитнула головою.

— Ой, не дуріть мене, — озвалася вона. — Такі круті хлопці, як ви, так просто не залишають місто.

— Однак я це зроблю! — наполягав я. — Ви би бачили, що залишилося від мого номера!

Вони з нічним портьє обмінялися значущими поглядами.

— Коли будете в наших краях, заходьте! — запросила вона. — Можливо, наступного разу тут до вас будуть привітнішими!

— О, так! Саме це мене й лякає! — проказав я, розраховуючись. — Бувайте, крихітко! Пильнуйте, щоб вас ніхто не мацав!

І я безшумно пройшов через хол на веранду.

Перед входом у готель стояли двоє копів та натовп роззяв, що вдивлялися у дірку в стіні мого номеру. Я дав одному з копів долар, щоб той викликав мені таксі — не хотів стовбичити на вулиці довше, ніж потрібно.

— Куди їдемо, босе? — спитав водій, від’їжджаючи від тротуару.

— На вокзал, — сідаючи в машину, голосно сказав я, щоб почули поліцейські та всі охочі.

Копи широко посміхнулися. Той, хто отримав від мене долар, засунув голову у віконце авта.

— Що, вам більше не подобається наше місто? — запитав він, показуючи свої жовті зуби.

Відповівши, що ні, я попросив таксиста рушати.

На півдорозі, на Мейн-стріт, я сказав йому, що передумав.

— Їдьмо в редакцію «Кренвільського вісника».

Але вже за кілька хвилин пересвідчився, що він мене туди не везе. Ми швидко віддалялися від ділової частини міста.

— Що, в біса, ви собі дозволяєте? — визвірився я. — Я ж сказав: «Кренвільський вісник»!

— Я почув вас з першого разу, сер! — заспокійливо озвався водій. — Просто сьогодні вони переїхали в інше приміщення.

Я щось буркнув і відкинувся на сидіння. Оскільки я не бачив Реґа з минулого ранку, то й не знав, що тепер робить Вулф. І подумав, що це непогана думка — перенести редакцію з такого жалюгідного району. Якщо Вулф справді має намір зробити щось путнє з тієї газетки, більш презентабельний офіс просто необхідний.

І справді, нове приміщення було хоч куди. Я знайшов редакцію «Кренвільського вісника» на восьмому поверсі сучасної великої будівлі у затишному куточку міста — подалі від заводських цехів, кіптяви труб та бруду.