Я витягнув кишенькового ножа з однією зі своїх відмичок, причеплених до нього, і спробував відчинити замок. З третьої спроби це мені вдалося.

Швидко оглянувши вулицю і пересвідчившись, що мене ніхто не бачив, штовхнув двері і увійшов у маленький хол, де смерділо, мов у курнику. Тихо зачинив за собою двері.

Прислухався, але нічого не почув. Навпомацки досяг сходів і пішов ними нагору. Доволі довго я піднімався на четвертий поверх. Намагався рухатися безшумно, однак мені не дуже подобалася абсолютна тиша в будинку. Та жінка не могла так швидко піти. Можливо, вона зараз на п’ятому чи шостому поверсі, однак я мав би чути її рухи.

Редакція «Кренвільського вісника» знаходилася у кінці довгого коридору. Я не хотів, щоби помітили світло ліхтарика, до того ж уже знав дорогу, тому й просувався далі у цілковитій темряві.

На півдорозі зупинився. Не був певний, однак мені здалося, що щось таки побачив. Притулившись до стіни, пильно вдивився в темряву. Волосся мені стало сторч. Просто переді мною щось рухалося. Рука моя сама потяглася за ліхтариком. Іншою я схопив револьвер.

Наступні події розвивалися так блискавично, що я на мить забарився. Щось швидко промайнуло повз мене.

Я простягнув руку і вхопив це щось — це була жіноча рука. І досі не розумію, що трапилося потім. Однак я відчув, як жінка вивертається, напосідає на мене і боляче смикає за руку. Мале, але тверде, мов камінь, стегно впинається мені в бік і зненацька мої ноги відриваються від землі. Я пролітаю в повітрі і гепаюся головою об стінку. А далі вже нічого не мало значення.

Коли рожевий туман в голові розсіявся, а сама голова то розширювалась, то стискалась, я звівся на ноги, безбожно лаючись. У будівлі було тихо, і я поняття не мав, як довго так пролежав. Намацав ліхтарик і поглянув на годинник. За двадцять четверта. Отже, я пролежав без свідомості майже чверть години. Світло сліпило мені очі, тож я вимкнув ліхтар. Не підводився, бо найменший рук викликав різкий біль в голові. Я знову вилаявся. Якби знав, що мені доведеться мати справу зі спеціалістом із джиу-джитсу в спідниці, то краще би залишався в ліжку. Ніколи б не подумав, що мене зможе так обробити жінка. Я гадав, що трохи знайомий з японським бойовим мистецтвом, але це була робота справжнього майстра.

Я повільно сів на підлозі, відчуваючи пульсуючий біль у скронях; за якийсь час мені стало краще, і я звівся на ноги. Почувався так, наче по мені проїхали котком. Накульгуючи, дістався сходів і прислухався, однак нічого не почув. Певно, вона вже була на півшляху додому.

Я знову повернувся до редакції «Кренвільського вісника». Двері були незамкнені. Чомусь це мене вже не здивувало. Ногою відчинив двері і присвітив ліхтариком. Приймальня виглядала не менш похмуро, ніж удень. Я підійшов до кабінету Діксона, прислухався, а тоді розчахнув двері.

Світло ліхтарика впало на потертий письмовий стіл. Підійшов до нього. Середня шухляда була висунута. Цього я й чекав. Побіжний огляд підказав мені, що фотографії трьох дівчат, які Діксон показував мені лише кілька годин тому, зникли.

Я стояв, дивлячись на шухляду, і розмірковував. Звісно ж, та жінка їх й узяла. Це все ускладнювало. З тими фотографіями я міг звернутися в Федеральне Бюро. І міг змусити шефа поліції Мейсі робити все, що я йому звелю. Цікаво, чи знала вона про це?

Голова знову розболілася, і мені страшенно захотілося прилягти. Не було сенсу товктися тут довше. Цікаво, що подумав би Вулф, якби знав, як мене розмазала по стіні жінка, і що я дозволив їй піти чи не з єдиним доказом, який мені вдалося знайти в цій справі! Я вирішив, що не скажу йому про це.

Вже направляючись до дверей, я зупинився, мов укопаний. Бо в кріслі біля вікна хтось сидів. Я аж підскочив — а хто б цього не зробив на моєму місці? Від несподіванки аж випустив із рук ліхтарика, і, підіймаючи його, відчув, як піт стікає мені обличчям, наче з вичавленої губки.

— Хто там? — хрипко спитав я, хапаючись за револьвер. У роті у мене пересохло, а ноги тремтіли.

У кімнаті мокрим рядном зависла тиша. Я направив промінь ліхтарика на крісло. Звідти на мене блискучими осклянілими очима дивився Діксон. На його багряно-фіолетовому обличчі застигла гримаса жаху. Кров цівочкою стікала з кутика рота, а висунутий язик був, мов шматок чорної шкіри.

Я зробив крок уперед і пригледівся. На шиї в нього була затягнута мотузка. Вона глибоко впилася йому в складки шкіри та там і загубилася.

Безформною масою сидячи у кріслі, міцно стискаючи в смертельній агонії руки, він виглядав дуже самотнім і дуже мертвим.

Вийшовши з ванної кімнати, я побачив у своєму номері двох незнайомців. Один ліниво стояв, прихилившись до одвірка, другий сидів на моєму ліжку.

Той, що біля дверей, огрядний, з помітним черевцем, був одягнений у смугастий чорно-білий костюм. Мав років сорок.

Щоки й ніс густо поцятковані ластовинням. Рот міцно стиснутий і недобрий.

Той, що сидів на ліжку, був короткий та товстий. Плечі мав широкі, а шиї наче не було зовсім. Обличчя було червоне й обрезкле, а квадратна щелепа справляла враження, наче її витесали в останню чергу — по тривалих роздумах. Пласка панама сповзла йому кудись на потилицю, однак світло-сірий костюм був хорошого крою і сидів на ньому, ніби влитий — незважаючи на всі опуклості власника.

Я глянув на них, муркнув: «Привіт!» і оперся на двері ванної кімнати. В мене склалося враження, що я їм не дуже сподобався, і що би я не робив, вони своєї думки не змінять.

Чоловік на ліжку поглянув на мене без особливого інтересу. Запхав свою жирну білу руку в кишеню піджака, витяг звідти сигару і, дбайливо її розкуривши, кинув сірника на килим.

— Хто вас сюди впустив? — поцікавився я. — Хоч я і живу в готелі, але мій номер — не прохідний двір.

— Ви — Сп’юек? — тип на ліжку тицьнув у мене сигарою, щоби я усвідомив, хто до мене звертається.

Я кивнув: «Саме збирався до вас зранку зайти, але проспав».

Його очі розширилися.

— Ви знаєте, хто я?

Я знову кивнув.

— Ви — шеф поліції Мейсі.

Він поглянув на чоловіка коло дверей.

— Ти чув? Він знає, хто я!

Лише кретин не відчув би глуму в його голосі.

Чоловік біля дверей не озвався ні словом. Він саме віддирав обгортку з жувальної гумки. Поклав пластинку в рот і почав старанно жувати.

— Отож, ви збиралися навідати мене — з якою метою? — запитав Мейсі, виставивши вперед свою квадратну щелепу і буравлячи мене очицями.

— Я — детектив із ліцензією, — повідав я йому. — Хочу з вами співпрацювати.

Він незмигно втупився в мене, перекочуючи сигару з одного кутика рота в інший.

— Справді? Ну, то я не зацікавлений у співпраці. Ми тут не любимо приватних сищиків. Еге ж, Бейфілде?

Чоловік біля дверей погодився:

— Ми їх ненавидимо! — підтвердив. Голос його йшов наче з утроби.

Я знизав плечима і підійшов до туалетного столика. Піднявши пачку «Лакі страйк» і вибравши собі сигарету, глянув у дзеркало.

Бейфілд поліз у кишеню і тепер там випинав чи то його палець, чи то пістолет.

— Це погано, — зауважив я, запаюючи сигарету. — Тим не менше, я прагну співробітництва, — і, повернувшись, обперся об стіну.

Мейсі пожвавішав:

— Якого співробітництва?

Тепер він вже дивився не на мене, а собі на ноги.

І я помітив, що на ньому дорогі замшеві черевики та зеленкувато-блакитні шкарпетки.

— У вашому місті зникло четверо дівчат, а й досі нічого не зроблено, — сказав я. — Мене найняли, щоб я їх відшукав.

— Четверо дівчат? — його голос звучав вкрадливо, однак на вилицях та шиї проступили червоні плями. — Хто вам таке сказав?

— Не має значення, — одповів я. — Так, вітер на вухо нашептав. А ви матимете серйозні проблеми, якщо й далі нічого не робитимете.

Він струсив попіл з сигари, а потім спитав:

— Хто розповів вам про Мері Дрейк?

— Нехай це вас не обходить, — відрізав я, підходячи до вільного крісла і всідаючись у нього. — Адже ви не робитимете з цього таємницю, чи не так? Ви би краще звеліли Старкі зупинитися — він переграє свою роль.