Я пройшов коридором і відчинив двері ательє. На вікнах не було жалюзі, тож світло місяця дозволяло мені роздивитися довкруж. Я швидко роззирнувся, і, не побачивши нічого, що могло б мене насторожити, знову вийшов у коридор. Не мав жодного бажання, щоби мене помітив перший-ліпший коп, що проходитиме повз.

Відчинив інші двері. Зайшов у велике приміщення, яке, вочевидь, слугувало лабораторією. Підлога була всіяна обрізками фотографій. Картон та фотопапір горами лежали на двох столах у центрі кімнати. Промінь ліхтарика проповз кімнатою і висвітив підлогу. Я уважно оглянув камін, де було повно попелу від спалених паперів, але не знайшов нічого, що можна було б пов’язати зі зникненням дівчат.

Я відсунув капелюха з лоба і визирнув у вікно. Сам не знав, для чого це роблю, але сподівався, що побачу там щось важливе для себе. Тоді знову пішов до дверей і визирнув у провулок. Сюди неможливо під’їхати машиною. Це мене спантеличило. Я не міг зрозуміти, як можна було вивести дівчат з ательє — якщо їх справді викрали звідси.

Поки я стояв, розмірковуючи, почув, як на шаленій швидкості до ательє наближається машина. Вже за мить пролунав скрегіт гальм, і авто різко зупинилося. Я швидко пройшов у коридорчик і зачинив за собою двері. Рухаючись блискавично, підійшов до дверей, що вели в ательє, і відчинив їх на кілька дюймів.

Крізь вікно-вітрину я міг бачити вулицю. Великий спортивний автомобіль зупинився біля ательє, і звідси вилізло троє чоловіків. Один з них залишився коло машини, пильно оглядаючи вулицю. Двоє інших ступили на тротуар, і один з них вставив ключ у замок та відчинив двері ательє.

Це сталося так швидко, що я не встиг сховатися в коридорі. Зачинив двері і вичекав, тримаючи руку на револьвері.

Почув, як ті двоє заходять в ательє.

— Швидше віддирай її, — сказав один з них. — За п’ять хвилин тут вже буде поліцейський патруль.

Голос у чоловіка був хрипкий і дихав він важко.

— Ну ж бо, не тремти так, — відповів інший грубим голосом. — Дай-но мені ту фотографію!

Я почув, як щось важке впало на підлогу, і прочинив двері, однак не зміг розгледіти, що ж там відбувається.

— Я не можу туди добратися, — сказав чоловік із хрипким голосом. — Дивись, що робиш, йолопе! — рявкнув інший, із грубим голосом. — Ти розвалиш усю вітрину!

Знову почулася приглушена сварка, і тоді той, що з грубим голосом, сказав:

— Добре! Вимітаймося звідси!

Я почув, як вони йдуть до дверей, виходять і замикають за собою двері на ключ.

Я обережно зазирнув у приміщення ательє. І побачив крізь вікно-вітрину, як вони сідають в машину. Я не встиг їх роздивитися, однак запримітив, що всі вони дужі й широкоплечі. Один з них міг навіть бути Джеффом Джорданом, однак я не був у цьому впевнений.

Авто рвонуло з місця.

Якщо поліцейський патруль буде тут за п’ять хвилин, то й мені слід забиратися. Я швидко оглянув кімнату, але у темряві не можна було збагнути, що саме зробили тут ті двоє. Тож я попрямував у коридорчик, щоби вийти через чорний хід.

Уже відчиняючи двері, помітив, що на підлозі щось біліє. Направив туди промінь ліхтарика. Просто в мене під ногами лежав зіжмаканий носовичок. Я підняв його. Це був крихітний мережаний жіночий носовичок з монограмою «М. Д.», вишитою у кутику.

Я вийшов на вуличку, зачинив за собою двері і швидко подався униз.

Для мене ініціали «М.Д.» означали лише одне — хусточка належала Мері Дрейк! Із цим доказом та фотографіями трьох інших дівчат, що свідчили про їх викрадення, я міг створити неабиякі проблеми для Мейсі — якщо він не захоче зі мною співпрацювати. Викрадення людей — прерогатива ФБР, і цих доказів їм буде цілком достатньо.

Я запхав носовичок у кишеню і обережно вийшов з провулка на центральну вулицю. Ніде нікого не було, тож я повернувся до ательє.

Місяць був тепер саме над головою. Я міг чітко розрізнити кожну фотографію у вітрині. Але мене цікавила лише одна — та, на якій внизу було написано: «Збільшення фотографій усього за 1,5 долара».

Одного погляду було достатньо. Тепер я вже знав, чому та трійця примчала до ательє і що вони поквапом робили. Фотографію підмінили. Блондинка, про яку Тед Еслінгер сказав, що це — Мері Дрейк, більше не посміхалася мені з вітрини. Її замінила дівчина з дрібними рисами обличчя — у білому крислатому капелюсі. Поки я тупо витріщався на фото, дівчина неначе глузливо мені посміхнулася.

Коли я дійшов до редакції «Кренвільського вісника», вуличний годинник вибив третю. Крокуючи тротуаром у місячному світлі, у всіх на виду, я почувався, мов нудист у метро. Було все ще душно, і я геть спітнів, здригаючись від найменшого шуму.

Проходячи повз знайому напівзруйновану будівлю, я про всяк випадок глянув на двостулкові двері редакції і зауважив, що вони замкнені. Але я не зупинився, а пройшов уперед ще з двадцять ярдів, і вже там пірнув у дверний проліт.

Це була чудова робота — відчиняти замок на залитій яскравим місячним світлом вулиці. Неначе працюєш у білий день. Варто було лише якомусь сумлінному копу висунути голову з-за рогу, щоби помітити мене за роботою — і тоді проблем не уникнути. З того, що я встиг зауважити у Кренвілі — тут копи спочатку стріляють, а вже потім проводять дізнання.

Я стояв у дверях, прислухаючись. Все було спокійно, і я вже майже наважився узятися до роботи, коли почув, що хтось до мене наближається. Я притиснувся до дверей і подумки похвалив себе, який же я розумний, що мене не спіймали за роботою.

Вулицею йшла жінка. Те, що це жінка, я міг визначити за клацанням підборів бруківкою. Спочатку вона йшла швидко, потім сповільнила ходу, і вже за мить цокання підборів стихло.

Я зняв капелюха і виглянув. Побачив її. Вона стояла перед дверима «Кренвільського вісника». Я зміг лише зауважити, що вона середнього зросту, струнка і начебто одягнена в строгий темний костюм. Зненацька вона огледіла вулицю. Цей рух був скрадливим і видав її нервозність. Я знову пірнув у проліт, сподіваючись, що вона мене не помітила.

Вона нікуди не тікала, тож за кілька секунд я поглянув на неї ще раз. Тепер вона стояла якраз перед дверима будинку, в якому розташовувалась редакція. Поки я спостерігав за нею, гадаючи, що вона тут робить, почулося тихе клацання замка, який відкривали. За мить вона відчинила двері й зникла у будівлі.

Я автоматично потягнувся за сигаретою, подумав трохи та знову помасажував собі шию. Побачене мене спантеличило.

Я дав їй кілька хвилин, а потім вийшов зі свого укриття і спробував відчинити двері. Вони були замкнені.

Моє тіло було заклякле, мов у кількаденного трупа. Я не міг вирішити, що мені робити далі, тому все ще тупо витріщався на двері, коли почув чиїсь кроки. У мене вистачило здорового глузду відійти подалі від дверей «Кренвільського вісника», бо просто переді мною нізвідки виріс патрульний і став, дивлячись на мене.

— Як ви гадаєте, що ви тут робите? — спитав він, помахуючи своїм важким кийком, висунувши свою квадратну щелепу, яка, здавалося, була висічена з каменю.

Я удав підпилого і хитнувся у його бік.

— Д-друже, — затинаючись, сказав я, плескаючи його по плечу. — П-постій тут ще тр-рохи — і ти побачиш чудового в-великого нишпорку, котрий ось-ось звідси вийде. Кажу тобі — зачекай трохи і...

— Я почув тебе з першого разу, — сказав він, гидливо відштовхуючи мене, — Провалюй звідси, приятелю, інакше мені доведеться прочистити тобі мізки цим кийком!

— Звісно! — охоче погодився я, непевними кроками віддаляючись від нього. — Але жінки та діти — передусім. Спочатку я мав би щось зробити... Але що?...

До того часу я, петляючи й затинаючись, вже віддалився від нього на достатню відстань.

І продовжував петляти, аж поки не звернув у бічну вуличку і лише там, за рогом, зміг випрямитися. Я дав копові ще кілька хвилин, щоби він пішов геть, а потім швидко визирнув. Патрульний вже віддалився і за мить звернув на Мейн-стріт.

Стиха вилаявшись, я знову повернувся до будівлі «Кренвільського вісника». Я змарнував добрих вісім хвилин, і якщо той коп знову наткнеться на мене — мені не минути лиха.