Тож я посидів трохи за столом, обмірковуючи все, потім поліз у саквояж і дістав звідти чорний поліцейський револьвер 38 калібру. Потримав його трохи в руці і визирнув на вулицю. Потім запхав зброю за пояс.

— Здається, за нами слідкують, — сказала спокійно Мерієн Френч.

Ми саме скінчили вечерю і неспішно поверталися у готель. Великий похмурий місяць висів на небі й недобрим світлом заливав вулицю. Нічне повітря було задушливе, і я ніс піджак на зігнутій руці.

Мерієн, у легкій літній сукні, також зняла капелюшок. Вона захотіла пройтися до готелю пішки. Було щойно по десятій, коли ми полишили ресторан, перетнули дорогу і зайшли під густу тінь дерев. Тоді вона й зробила те своє зауваження.

Я поглянув на неї згори униз.

— А ви впевнені, що це не гра вашої розпаленої алкоголем уяви?

Вона хитнула головою.

— Не думаю. Не обертайтеся, однак я впевнена, що хтось нами таки цікавиться.

Мені ні до чого були проблеми. Принаймні, зараз. Не слід було вплутувати Мерієн у свої справи. Я пошукав очима таксі, однак вулиця була порожня. Я непомітно озирнувся, але тіні від будинків були надто густі, щоби щось розгледіти.

— Я нікого не бачу, — сказав я, все-таки пришвидшуючи ходу. — А ви?

— Коли ми вийшли з ресторану, навпроти стояв чоловік. Він пішов за нами, але потім я його загубила. Я про нього й забула, аж поки він не випірнув знову під вуличним ліхтарем. Щойно я озирнулася, він зник у дверях найближчого під’їзду. Саме те, що він так раптово щез, і викликало у мене підозри. Втім, можливо, я й справді надто збуджена сьогодні, — й вона вклала свою вузьку долоньку в широку мою, легенько її потиснувши.

— А як він виглядав?

— Я добре його не розгледіла. Він був кремезний, та я не встигла роздивитися, як саме він виглядав.

— Гаразд, — сказав я. — Не нервуйте! Можливо, він нас і не переслідує, та якщо так, то я це швидко з’ясую. Щойно звернемо за ріг, пройдіть уперед. Цокіт ваших підборів змусить його піти слідом. Я ж на нього зачекаю і трохи напоумлю.

— Гадаєте, це вдала ідея? — вона стурбовано глянула мені в обличчя. — Він може бути небезпечний!

Я широко їй посміхнувся.

— Не бійтеся, — сказав я, — зазвичай вони не є небезпечні.

Під полою піджака я намацав гладку рукоятку револьвера.

— Попереду поворот, тож ви завертаєте. Зможете знайти дорогу в готель, якщо мене щось затримає?

— Думаю, що так, — сказала вона із сумнівом у голосі. — А ви впевнені, що чините правильно? Ви ж не хочете, щоб вас... поранили? Я би не хотіла...

— Усе гаразд, — сказав я їй, підбадьорливо поплескавши по руці. — В моїй роботі таке трапляється доволі часто, а я й досі живий та здоровий.

Вона звернула за ріг, а я її ще й злегка підштовхнув.

— Сміливіше, золотко, — сказав я. — Зробіть так, щоби ваші підбори зацокотіли!

Вона швидко поглянула на мене й пішла уперед. Її підбори голосно зацокали бруківкою.

Я стояв, в очікуванні незнайомця притулившись до стіни й поклавши руку на рукоятку револьвера. Але міг почути лише віддалений гул транспорту на Мейн-стріт, стукіт підборів Мерієн та цокання мого наручного годинника.

Я стояв так вже кілька хвилин, коли почув кроки, що наближалися. Стиснув рукоятку револьвера, вичікуючи. На повороті кроки сповільнилися й затихли. Настала тривала тиша: здавалося, навіть транспорт зупинився.

Я стояв, не рухаючись, притиснувшись до прохолодної стіни, майже не дихаючи і намагаючись вловити найменший звук.

Раптом той, що стояв за вигином вулиці, кашлянув. Це був тихий, здавлений кашель, від якого я здригнувся. І вже витяг, було, револьвера, але, подумки посміявшись сам із себе, знову сховав його.

Почувся ледь вловимий порух, і висока довгаста тінь прослизнула тротуаром повз мене. Я поглянув на тінь, чуючись шпигуном-невидимкою. Піт цівкою стікав мені спиною, і під пахвами раптово стало прохолодно.

Чоловік стояв так, що я не міг його бачити, і лише довга тінь стелилася бруківкою.

Ця тінь була зловісною подобою людини. Вона робила її власника височезним — із могутніми плечима. Опущені криси капелюха здавалися абсурдно мізерними порівняно з чималими плечима; широченні холоші штанів виглядали, мов вітрила судна. Чоловік стояв непорушно, засунувши руки в кишені піджака та витягши голову вперед.

Дуже обережно я зняв револьвер із запобіжника. Упродовж кількох хвилин я спостерігав за непорушною тінню, однак вона так і не хитнулась. Я здогадався, що той, хто стояв за рогом, знав, що я на нього чекаю, тож він вирішив не висуватися першим.

Цокотіння підборів Мерієн врешті стихло. В нічному повітрі немовби зависла гаряча, задушлива тиша, що лише додавало ситуації моторошності. Потім зненацька істерично розреготалася якась жінка. Високий, майже ідіотський сміх лунав звідкілясь зверху. Я відступив від стіни на крок і поглянув угору.

На четвертому поверсі найближчого до мене будинку світилося одне-єдине вікно, відкидаючи яскраве світло на вулицю. Коли я на нього глянув, раптовий порив вітру підняв брудні занавіски, тріпонув ними і заплутався там, наче спіймана в сітці риба.

Жінка знову зареготала, і на цей раз регіт перейшов у якесь завивання. Іще за мить вона заридала.

Я знову визирнув за ріг вулиці, а потім на брукований тротуар. Тінь щезла. До мене долинало лише хрипке, гірке схлипування жінки нагорі та тріпотіння фіранок.

Я витяг револьвер і обережно просунувся до повороту. Знявши капелюха, виглянув на вулицю. Чоловіка, який нас переслідував, там не було. Вулиця була порожня, за винятком хіба що наїжаченого кота, котрий негайно шмигонув кудись у тінь, побачивши мене.

Я витяг носовичка та витер спітніле обличчя. І стиха засміявся.

— Щось я став полохливий, мов заєць, — сказав сам собі.

Сховав носовичка, думаючи про те, що ще кілька таких ночей, і я потраплю у божевільню.

Знову оглянув вулицю, пересвідчився, що там нікого нема, і тоді, незважаючи на спекотну ніч, припустив слідом за Мерієн. Вона чекала на мене за наступним поворотом, і, побачивши, швидко пішла назустріч.

— Нарешті! — сказала вона, хапаючи мене за руку. — А я вже злякалася — чи не трапилось, бува, чого із вами. Бачили когось?

— Нікого — окрім кота, в якого був дуже зголоднілий вигляд, — промовив я з усмішкою. — А котів боятися не випадає!

— А я злякалася, — визнала вона. — Щось я стала лякливою. Але я впевнена, що той чоловік таки переслідував нас.

Я помітив таксі, що вирулювало з-за рогу, і махнув рукою.

— Візьмемо таксі і ви як слід виспитеся. Тож зранку будете почуватися значно краще.

Коли ми врешті всілися в авто, вона спитала:

— Але ж ви мене не обманюєте, правда?

— Тільки не вас, крихітко, — запевнив я її. — Там справді нікого не було.

— Не розумію, — зауважила вона. — Справді нічого не розумію. Коли я побачила того чоловіка, котрий виринув із темряви, в мене аж мурашки спиною пішли. Ніколи раніше такого не відчувала.

Кожного разу, коли таксі зі свистом проносилося повз черговий вуличний ліхтар, я бачив її обличчя, бліде та змарніле, а її гарно окреслені брови були насуплені.

— Викиньте це з голови, — сказав я. — Там нікого не було — це ваша уява розігралася.

— Цікаво, чому ви сьогодні взяли мене з собою? — несподівано запитала вона.

— Я ж вам казав: почувався самотнім, та й ви самотня, до того ж Кренвіль — вельми похмуре місто. Хіба ви шкодуєте, що пішли зі мною?

— Шкодую? — вона заперечно мотнула головою. — Та це був один з найпрекрасніших вечорів у моєму житті! От якби я ще не була такою дурепою!

Вона випросталася на сидінні та розвернулася так, щоби бути обличчям до мене.

— Що не так із цим містом? Щойно я зійшла з потяга, як відчула... — вона помовчала, потім продовжила:

— О не звертайте на мене уваги — гадаю, що все це лише спека!

— То що ви відчули? — перепитав я, беручи її тендітну ручку в свою.

— Страх. У цьому місті є щось таке, що змушує мене нервувати. Тут так безрадісно, брудно й неприємно. Тут панує дивна атмосфера боязкості. Ви також це помітили, чи це знову лише гра моєї уяви?