Гадаючи, що це принесли моє замовлення, я, не повертаючи голови, гукнув: «Заходьте!»

Дівочий голос промовив:

— Я зробила таку дурницю — десь загубила ключ від своєї валізи!

Я обернувся і підвівся з крісла.

Дівчина вже встигла зняти капелюшка і виглядала без нього ще гарнішою. Вона стояла у дверях, тримаючись за ручку, і з надією дивилася на мене.

У неї були спокусливі стегна і гарні довгі ноги.

— Звідкіля ви дізналися, що я мало не з дитинства люблю зламувати замки? — сказав я. — Я намагався приховувати це навіть від найближчих друзів!

Вона розсміялася.

— Я цього й не знала, — відповіла. — Просто подумала, що ви зможете щось із цим зробити — тому що ви такий дужий і на вигляд тямущий.

— Може, зайдете? — сказав я, запрошуючи її присісти в крісло. — Ось-ось принесуть віскі з содовою. Моя матуся не любить, коли я п’ю наодинці.

Дівчина завагалася; тоді, зачинивши за собою двері, підійшла до крісла. Сіла, прикривши коліна спідницею, і звела на мене очі.

— Я справді лише хотіла, щоб ви відкрили мені валізу, — додала вона.

— Не хвилюйтеся так за свою валізу, — сказав я, знову сідаючи у крісло. — Відкрию її після того, як ми чогось вип’ємо. Я в цьому місті лише три години, а вже почуваюсь страшенно самотнім.

— Справді? — здивувалась вона. — Ніколи б не подумала, що ви можете почуватися самотнім.

— Лише в цьому місті, — сказав я. — Тут є щось таке, що мені не подобається. Воно недружнє. Хіба ви цього ще не помітили?

Вона хитнула головою.

— Я щойно приїхала. Можливо, нам варто познайомитися — чи ви проти?

— Мене звати Сп’юек, — відрекомендувався я, нахилившись до неї і насолоджуючись її виглядом. — Марк Сп’юек. Я детектив.

— Не кепкуйте з мене, — серйозно сказала вона. — Я надто давно в своїй професії. То що саме ви продаєте?

Я заперечно мотнув головою.

— Лише мозок, — відповів. — За нього у Кренвілі дають багато.

І подав їй візитку.

Вона уважно її вивчила і повернула мені.

— Отож, ви й справді детектив.

Вона з цікавістю оглянула мене. Дивовижно, але всі дами саме так на мене дивляться, коли дізнаються, хто я такий. Я вже до цього навіть звик.

— Мене звати Мерієн Френч, — продовжувала вона. — Я продаю модну жіночу білизну. — І скорчила гримаску. — Але в такому містечку, як оце, вона розходиться не надто добре. Я відчуваю великий спротив. — Дівчина підправила волосся довгими пальцями. — Але я вже звикла до протидії.

Розсильний-негр приніс віскі з содовою. Глянув спочатку на мене, потім — на Мерієн Френч і закотив очі. Сунувши йому чайові, я врешті випхав його геть.

— Досі не зустрів у цьому місті нікого, хто міг би носити тонку білизну, — сказав я, зриваючи прозору захисну плівку з віскі. — Окрім вас, звісно, — додав я по хвилинних роздумах. — То як вам подобається це пійло?

Вона заперечно хитнула головою.

— Мама мені настійливо не рекомендувала пити міцні напої з незнайомцями. Тож я вип’ю лише содової.

— Ви впевнені в цьому?

— Цілком.

Я налив їй півсклянки содової, а собі нерозбавлене віскі і знову всівся у крісло.

— Ну, за успіх ваших починань у цьому місті! — сказав я й осушив половину своєї склянки. Віскі було хорошим, і коли воно досягло мого шлунка, я зрозумів, як сильно його потребував.

— Ви тут у справах чи на відпочинку? — спитала вона, витягуючи свої довгі ноги і зручно вмощуючись у кріслі.

— У справах, — відповів я, думаючи про те, що було би добре частіше запрошувати до себе якусь дівчину. І бажано, таку хорошу, як Мерієн Френч, а не якусь там повію, що миттю готова заплигнути до вас у ліжко.

— Ви вже чули? За останній місяць у Кренвілі зникли три дівчини-блондинки! Тож мене найняли, щоб я їх відшукав.

— Але ж це так просто! — сказала вона. — Чому ви не повідомите про них у поліцію? Ті зроблять за вас роботу, а ви отримаєте гроші. От якби хтось міг зробити мою роботу за мене! Але мушу сама її виконувати.

Я допив віскі.

— Навіть і не подумав про це, — зауважив я. — А це непогана ідея.

— У мене повно хороших ідей, — сказала вона втомлено. — Але від них жодної користі. Приміром, два роки тому мені спало на думку, що добре було б вийти заміж і народити кілька дітей.

Вона заплющила очі і відкинулась на спинку крісла. — Але поки що це мені не вдалося.

Я вже подумав, було, чи не сказати їй щось співчутливе, але, поглянувши на її профіль та рішучу лінію губ, вирішив, що вона цього не потребує. Дівчина просто вирішила випустити пару перед чоловіком, якому, на її думку, можна довіряти. І тут вона не помилилась.

— Нічого, — сказав я легковажним тоном. — Ви поки що не схожі на вицвілу стару діву — ще когось підчепите.

Вона посміхнулася.

— Мені треба розпакувати речі, — сказала вона, підводячись. — Це справді досягнення: ви — перший приємний і симпатичний мені чоловік, якого я зустріла за два останні роки.

— Може, ви погано шукали? — зауважив я, також підводячись. — Ходімо поглянемо на вашу валізу. Хочу переконатися, що не втратив навичок.

Але вона мене не слухала, бо дивилася на підлогу коло дверей — так, наче побачила там мишу. Я прослідкував за її поглядом. Під двері саме обережно підпихали квадратний білий конверт. Щойно я на нього глянув, як його перестали підсовувати. Я зробив крок уперед, зіштовхнувся з дівчиною, легенько відсунув її убік і різко розчахнув двері. Оглянув увесь коридор, однак там нікого не було. Підняв конверт і сховав у кишеню.

— Тож тепер ви бачите, що це за готель, — безжурно сказав я. — Вони накидають вам рахунок заледве через годину вашого перебування тут.

— А ви впевнені, що це рахунок? — запитала вона, і в очах її застиг спантеличений вираз.

— Можливо, я сподобався тому ніґґерові і він хоче, щоб я прогулявся з ним.

Я узяв її за плечі й легенько підштовхнув з кімнати у напрямку її власного номера.

— Ви би вельми здивувалися, якби знали, якими удавано скромними бувають ці ніґґери.

Без особливих зусиль я відкрив валізу шпилькою. На це й хвилини не пішло.

— Тепер ви бачите? — посміхнувся я їй. — Друзі недаремно називають мене Чарлі Пейсом[1].

— А я гадала, що вас звати Марк, — зауважила вона.

— Так воно й є, але не всім я кажу своє справжнє ім’я, — і пішов до дверей. — То як ви на те, щоб ми познайомилися ближче? Повечеряймо разом!

Вона глянула на мене замислено. Я знав, про що вона думає.

— Не приймайте мене за місцевого донжуана, — м’яко сказав я. — З моїх запрошень не вилітають стріли Амура.

Вона ледь помітно зашарілася і розсміялася.

— Вибачте, — швидко промовила вона, — але в мене сумний досвід. Дівчина в моєму становищі — ласий шматок для чоловіків, в яких високий рівень тестостерону. До того ж я сьогодні трохи втомлена і не хотіла б нічого такого...

— В моєму запрошенні нема «нічого такого», — сказав я, — та ви цілком можете відмовитися.

— Та ні, чому ж! — мовила вона. — Дайте мені лише трохи часу привести себе до ладу. Тоді о восьмій?

— О восьмій, — сказав я і вийшов.

Повернувся у свій номер, витяг конверта і відкрив його. На аркуші було написано таке:

«У вас є дванадцять годин, щоб залишити місто. Вдруге ми не повторюватимемо. Ви навіть не знатимете, що з вами сталося. Це не тому, що ви нам не подобаєтесь — навпаки! — але в Кренвілі недостатньо місця для нас усіх. Тож будьте розсудливим і забирайтеся звідси. Якщо ж ні — похорони за наш рахунок».

Я плюснув собі ще віскі і всівся у крісло. Чолов’яга, котрий підсунув мені листа, знаходиться зараз десь у сусідньому номері. Бо він не зміг би подолати увесь коридор і зникнути з поля зору за той час, поки я підходив до дверей.

Я втупився спочатку на стіну переді мною, потім — на ту, що позаду. Гадав, в якому саме він номері і чи так само розмірковує, що я робитиму далі. Від цієї думки мені стало не по собі.

Я ретельно склав листа, відклав його убік і сів за стіл, щоби написати рапорт полковникові Форсбергу. У мене було півтори години до зустрічі з Мерієн Френч. За цей час мені слід було написати полковникові, прийняти ванну і вирішити, полишу я місто наступного ранку, чи ні.