Увесь час відчував, що мене проводжають поглядами. Я йшов, не підводячи очей, однак знав, що ті розтелепи гадають, хто я такий і для чого тут вештаюся. Це — найгірша частина роботи в такому маленькому містечку, як Кренвіль. Усі знають один одного і чужинець тут — як більмо в оці.

Потрібний мені будинок виявився п’ятиповерховою будівлею на середині вулиці. Я був радий якнайшвидше зайти в під’їзд — подалі від цікавих очей. Внизу висіли чотири поштові скриньки — квартира Мак-Артура знаходилась на третьому поверсі.

Я піднявся сходами. Доріжки на них не було, однак східці були чисті. В під’їзді витав затхлий запах їжі, та загалом тут було не так вже й гидко.

Я постукав у двері квартири на третьому поверсі й трохи зачекав.

Двері відчинив неголений чоловічок у сорочці без комірця, зім’ятих штанях та домашніх капцях. Його худе, жовте обличчя було сумним.

— Що вам треба? — запитав він, дивлячись на мене крізь товсті скельця окулярів.

— Містере Мак-Артур?

Він кивнув. Я бачив, що його здивувало, коли його назвали «містер». Вигляд у нього був такий, наче йому багато чого довелось зазнати в житті.

— Це стосується вашої доньки, — обережно промовив я, пильно вдивляючись у нього.

Страх і надія зблиснули в його очах одночасно, і він змушений був опертися об одвірок.

— Її... її знайшли? — з надією запитав він.

— Ще ні, — і я зробив крок уперед. — Хотів би зайти на хвильку.

На його обличчі читалося розчарування, але він пропустив мене.

— Тут не прибрано, — пробурмотів він, наче вибачаючись. — Я не можу думати про порядок тепер, коли усе це звалилось на мене.

Я щось співчутливо буркнув і зачинив за собою двері. Кімната була маленька, чиста та вбого умебльована. В кутку на мотузці сушилися жіночі панчохи та білизна.

Мак-Артур став біля столу, запитально дивлячись на мене.

— То звідки ви?

Я витяг посвідчення детектива і помахав ним йому під носом. І ще до того, як він зміг його роздивитися, сховав у кишеню.

— Я займаюся справою про зникнення вашої доньки, — пояснив. — Надайте мені необхідну допомогу — і я знайду її.

— Звісно ж! — охоче погодився він. — А що ви хочете знати? Тут вже перебувало стільки людей з різними запитаннями... — він у відчаї переплів руки. — Але досі нічого не зроблено!

Я присів обіч столу.

— Як ви гадаєте, що з нею сталося?

— Не знаю, — він намагався вгамувати дрож у руках, але це йому не вдавалося. Ці руки нагадали мені тріпотливі крильця метелика.

— Відколи це сталося, я ні про що не можу думати.

— Чи була вона щаслива вдома? Ну, чи не думаєте ви, що вона могла втекти з дому чи щось таке?

Він безрадно хитнув головою.

— Вона була слухняною дівчинкою. Мала хорошу роботу і чулася щасливою.

— Чи вірите ви в усі ці нісенітниці про серійного вбивцю?

Раптово він сів і затулив обличчя руками.

— Не знаю.

З нього було мало користі.

— Ви, певно, знаєте, що всі ці зникнення будуть використані для того, щоб додати голосів одному з кандидатів на посаду мера? — сказав я якомога терплячіше. — Як ви гадаєте, чи це можливо — підплатити дівчатам, аби вони зникли на якийсь час? Тобто, чи могла би ваша донька піти на таке?

— Все, що трапилося з Люсі, сталося всупереч її волі, — прошепотів він. — Ви ж не думаєте, що її вже немає в живих, містере?

Я подумав, що це вельми вірогідно, але не сказав цього вголос. Однак ще до того, як я зміг продовжити, двері різко відчинилися, і на порозі постала огрядна сива жінка. Очі її були налиті кров’ю, повіки опухли.

— Хто це, Томе? — запитала вона, підходячи ближче.

Мак-Артур сказав якось туманно й ніяково:

— Це щодо Люсі.

— Все гаразд, місіс Мак-Артур, — квапливо додав я, — я лише допомагаю з розслідуванням.

Стиснувши губи, вона оглянула мене.

— Ви працюєте на Вулфа!

Чомусь це її схвилювало. Повернувшись до чоловіка, вона сказала:

— Ти, дурню! Навіщо ти його сюди впустив? Це Вулфів шпигун!

Мак-Артур поглянув на неї благально.

— Він хоче допомогти, — пояснив схвильовано. — Нам зараз потрібна будь-чия допомога, Мері.

Вона підійшла до дверей і розчахнула їх.

— Забирайтеся звідси! — звеліла вона мені.

Я хитнув головою.

— Ви мене не зрозуміли, місіс Мак-Артур! — сказав я заспокійливо. — Чим більше людей в цьому задіяні, тим швидше Просуватиметься розслідування. Ви хочете знайти доньку, і я можу вам у цьому допомогти. Це не коштуватиме вам ані цента.

— Він правий, Мері! — сказав палко Мак-Артур. — Він лише хоче допомогти!

— Я не прийму допомоги від такого мерзотника, як Вулф! — сказала жінка і вийшла, грюкнувши дверима.

Мак-Артур заломив руки.

— Вам краще піти, — сказав він. — Вона пішла по брата.

Мені було на це начхати — навіть якщо б вона пішла по цілий загін морської піхоти.

— Не хвилюйтеся! — сказав я, навіть не порухавшись. — Але чому вона так ненавидить Вулфа? Чим він заслужив таку нелюбов?

— Його тут ненавидить більшість. Принаймні, всі ті, хто хоч колись працював на нього, — сказав Мак-Артур, з тривогою позираючи на двері. — Все одно ви про це дізнаєтесь.

Жінка й справді повернулася. Разом із кремезним чоловіком років сорока. Він був суворий і самовпевнений.

— Оцей? — запитав він у місіс Мак-Артур.

— Так! — у її голосі прозвучала зловтішна нотка, що розлютила мене.

Чолов’яга підійшов до мене.

— Забирайтеся звідси і тримайтеся від нас подалі, — сказав, тицьнувши пальцем мені в груди. — Нам тут не потрібний Вулфівський шпигун.

Я схопив його за палець і злегка смикнув. Цього я навчився в одного хлопця, котрий деякий час прожив у Китаї.

Завивши від болю, чолов’яга впав на коліна, а я вишкірився.

— Не будь мамієм, — промовив я, допомагаючи йому звестися на ноги. — Ти що, жартів не розумієш?

Він упав на крісло, стогнучи і тримаючись за руку.

Я пішов до дверей.

— Ви всі тут схиблені, — сказав я їм. — Невже ви не розумієте, що втрачаєте час? Я міг би знайти дівчину, якби ви мені допомогли. Звісно ж, це ваша справа, однак ваша донька зникла ще чотири тижні тому, а досі ніхто нічого не з’ясував. Якщо вас це влаштовує, то мені вас шкода. Бо якщо я не знайду її, то, принаймні, відшукаю двох інших. Але тоді, можливо, вже й не буде кого шукати. Добре подумайте над цим. Я зупинився в готелі «Істерн». Якщо вам потрібна буде допомога, то знаєте, де мене знайти. Особисто ж мені байдуже, прийдете ви, чи ні.

Я й на мить не зупинився, щоби поглянути, яке враження справили на них мої слова. Вийшов із кімнати і зачинив за собою двері.

Редакція «Кренвільського вісника» знаходилась на четвертому поверсі старої напіврозваленої будівлі, затиснутої між торговим центром, де продавали товари зі знижками, та аптекою. У маленькому темному холі було брудно, тхнуло тютюном і потом. Ліфт не працював, тож мені довелося йти пішки. Я довго блукав четвертим поверхом, аж поки не помітив на дверях скляну табличку із облупленим написом, зробленим чорною фарбою: «Кренвільський вісник».

Я повернув ручку та увійшов у вузьку кімнатку з двома вікнами, усе вмеблювання якої складали ветхий письмовий стіл, полички з підшивками газет та потертий килимок на підлозі.

Жінка, котра сиділа в кімнатці, відвела погляд від вікна і глянула на мене без особливого інтересу. Мала років сорок і була худа й неохайна. Вигляд у неї був кислий.

— Редактор у себе? — спитав я, піднімаючи капелюха та намагаючись глянути на неї більш приязно, ніж вона на мене.

— А хто його питає? — поцікавилась вона тоном, з якого я зрозумів, що редактора нечасто турбують відвідувачі.

— Мене звати Сп’юек, — відрекомендувався. — І я тут не для того, щоби продати йому якусь дурницю чи просто змарнувати.

Вона відчинила двері в дальньому кінці кімнати, які я спершу й не помітив, і зникла за ними. Я притулився до стіни і запалив сигарету. Вирішив, що як на редакцію газети, це нікчемна місцина. Міська газета має займати більш презентабельне приміщення.