Невдовзі жінка повернулася.

— Містер Діксон може приділити вам кілька хвилин, — я проминув приймальню, посміхнувся жінці й увійшов у сусідню кімнату.

Вона була ще гіршою, ніж приймальня. У кріслі-вертушці сидів немолодий тип у сірому вовняному костюмі — такому заяложеному, що аж вилискував від бруду та старості.

Блідо-сіра лисина вимальовувалась на маківці посеред ріденького сивого волосся. Власник усього цього мав проникливі сіро-зелені очі та гачкуватий ніс, котрий, певно, свого часу багато кого дзьобав.

— Містере Сп’юек? — перепитав він густим баритоном.

Я кивнув.

— Присядьте, містере Сп’юек.

І вказав жирною волохатою рукою на стілець навпроти.

— Завжди радий вітати гостей нашого міста.

Він зробив паузу, дивлячись на мене вичікувально.

— А ви ж, гадаю, наш гість?

Я присів.

— Можна сказати, що так, — підтвердив я, присуваючи стільця до столу. — Але до того, як викладу свою справу, я би хотів вас дещо запитати.

Він поколупався у вусі. Потім витяг пальця, уважно його оглянув і витер об штани.

— Та що завгодно, — відповів він, посміхаючись. Однак його посмішка була фальшивою та доволі кислою і не відбилася в очах.

— Вам же байдуже до того, хто стане мером міста? — випалив я.

Він не очікував такого запитання. Тому швидко прикрив очі повіками і заповз у свій панцир, ніби потривожена черепаха.

— Цікаво, навіщо ви це спитали? — зронив він після хвилинного мовчання.

— Невже ви не можете відверто сказати «так» чи «ні»? — зауважив я, струшуючи попіл на потертий килим.

Він гостро глянув на мене, розмірковуючи.

— Гадаю, що міг би, — сказав обережно. — Але не розумію, чому я повинен обговорювати політичні питання з незнайомцем, містере Сп’юек.

Ми поглянули один на одного.

— Вам не слід сприймати мене як чужинця, — відповів я. — Якщо викладете свої карти на стіл, то ми зможемо бачитися доволі часто.

Він обміркував мою пропозицію і зненацька розсміявся. Сміх його радше нагадував завивання гієни.

— А ви з характером, сер, — зауважив він, витираючи руки промокальним папером. — Справді, чом би вам цього й не сказати? Що ж, дозвольте, як ви кажете, викласти свої карти на стіл. Вибір — між містером Вулфом та містером Старкі — не такий уже й великий; містер Еслінгер був би кращим мером. Але загалом мені не так і важливо, хто стане мером. Я здатний розглядати перебіг виборчої кампанії неупереджено.

— Достатньо відверто, — сказав я, дістаючи своє посвідчення детектива і подаючи йому.

Він роздивлявся його з очевидним інтересом. Розглядав так довго, що за цей час можна було вивчити все напам’ять. Нарешті повернув мені картку.

— Вельми цікавий документ, — зауважив він і знову поколупався пальцем у вусі. — Я відразу здогадався, що ви — детектив із Нью-Йорка.

Я пильно вдивлявся у нього, щоби зауважити, коли нарешті на його обличчі з’явиться загальний ворожий вираз, однак таких змін я не помітив.

— Можливо, ви навіть захочете мені допомогти, — зронив я, ховаючи посвідчення в кишеню.

— Я міг би, — відповів Діксон, постукуючи пальцями по брудному столу. — Але не бачу причини, чому мав би це робити. Я нікому не допомагаю, містере Сп’юек.

Я посміхнувся.

— Можливо, інші просто не потребують вашої допомоги, — сказав я. — А все, що мені потрібно — це трохи інформації про Кренвіль. До того ж я уповноважений за це заплатити.

Він заплющив очі, однак недостатньо швидко, щоб я не встиг помітити в них інтерес та жадібність.

— Дуже цікава пропозиція, — пробурмотів він. — То яка інформація вам потрібна?

— Наскільки я зрозумів, шеф поліції Мейсі хоче, щоби мером став Рубі Старкі. Чи не можете ви мені сказати, чому?

Діксон глибокодумно почухав схожий на дзьоб ніс.

— Я не хотів би висловлювати власну думку, але можу повідомити громадську. Звісно ж, якщо це вам якось допоможе.

— Продовжуйте, — заохотив його я, знаючи, що так чи інакше дізнаюсь і його думку.

— Проблема з Кренвілем полягає в тому, — почав він, — жмакаючи в руках промокашку і дивлячись на мене проникливими, хитрими очицями, — що впродовж останніх двадцяти років усі мери вибиралися з обіцянками «покращення».

І Кренвіль вже такий «покращений», що гроші тут вже не можуть вільно обертатися.

Для того, щоб місто процвітало, людину праці — такого собі містера Спенсера — слід заохочувати, щоб він витрачав свої гроші. Сумним є той факт, що коли не ужити певних заходів, то великих прибутків тут не отримаєш.

— Двадцять років тому Кренвіль мав чотири гральні заклади, іподром, два шикарні нічні клуби і навіть невеличний бордель. Люди витрачали зароблені гроші на розваги, і місто процвітало. Тепер усі подібні місця зачинені. Відчуваєте різницю?

Він узяв олівця і почав на ньому малювати куб.

— Мейсі хоче, щоби Старкі став мером, тому що той заохочуватиме всі види розваг, які приноситимуть прибутки. Мейсі мріє знову відкрити гральні заклади, нічні клуби і навіть іподром. А Старкі має великий досвід у цьому і легко би з усім впорався.

Діксон домалював куб і почав долонею катати олівець по столу.

— Мейсі нікудишній поліцейський, але чудовий бізнесмен.

— Якщо Старкі візьме усе тут у свої руки, Кренвіль невдовзі стане містом розпусти, чи не так? — я намагався сказати це якомога байдужіше.

— Вельми вірогідно, містере Сп’юек. Я би навіть сказав, що це цілком ймовірно, — він посміхнувся мені. — Однак прошу вас, не посилайтеся на мене ніде. Я би не хотів, щоби будь-хто знав мою думку з цього приводу... принаймні, зараз.

— А якщо вибори виграє Еслінгер?

— Ну, в Еслінгера інше бачення майбутнього міста. Думаю, при ньому багато що покращиться. Я, звісно ж, не знаю цього достеменно, бо, як для Кренвіля, він занадто лівих поглядів, але дуже щира людина.

— Розкажіть мені про нього докладніше, — попросив я.

Діксон відкинувся у кріслі, зчепивши долоні.

— Так... дозвольте мені подумати... — сказав він, нахмуривши лоба і зосереджено втупившись у стелю. — Він приїхав до Кренвіля тридцять років тому. Якийсь час був помічником у похоронному бюро Морлі. Невдовзі містер Морлі помер, і Еслінгер перебрав усе у свої руки. Завжди був сумлінним, старанним працівником і багато зробив для міста. Його люблять, йому довіряють. Вам він сподобається, містере Сп’юек, хоча може не сподобатися його дружина.

Тут він поглянув у вікно й хитнув головою.

— Дуже рішуча жінка. Мене завжди цікавило, чому містер Еслінгер із нею одружився, — і додав, притишивши голос: — Вона п’є.

Я щось муркнув.

— У них є син, — продовжував розповідь Діксон. — Чудовий хлопець! Вдався у батька в усьому. Розумний і тямовитий. Вивчає медицину, й гадаю, його чекає блискуче майбутнє.

Діксон знову поколупався у вусі.

— Мати його просто обожнює. Це її єдиний інтерес — окрім пляшки, звичайно!

І він хитнув головою при вигляді маленького шматочка сірки, який йому вдалося видобути з вуха.

— Чи є в нього гроші? — запитав я.

Діксон стис губи.

— В Еслінгера? Це залежить від того, що ви називаєте грошима. В нього невеличкий, але доволі прибутковий бізнес. Люди мруть. Насправді у Кренвілі висока смертність, бо його не можна назвати здоровим містом, — він поглянув на мене з хитрою самовдоволеною посмішкою. — Принаймні, не для всіх він такий.

— Я вже мав нагоду це помітити, — зауважив я, — однак мене не так легко залякати.

Ми глянули один на одного, потім я витяг пачку сигарет «Кемел» і запропонував йому пригоститися.

— Як ви гадаєте: що сталося зі зниклими дівчатами? — запитав я, запалюючи сигарету.

— Те, що я думаю, і те, що друкую в газеті — різні речі, — промовив він обережно. — В мене працює один молодик, котрий висвітлює місцеві новини. Він любить сенсації. Саме він і переконав мене, що версія про серійного вбивцю збільшить тираж газети.

І Діксон вищирив у лукавій посмішці свої жовті зуби.

— Він був правий, містере Сп’юек — це справді збільшило тираж.