Над нами загуркотів грім і завмер, відлунюючи десь вдалині. Я чув поруч пришвидшене дихання Одрі. Химерний промінь ліхтарика помандрував квадратним приміщенням. Я розгледів стелажі — і на кожній поличці лежало по труні. Усього я нарахував їх п’ять.

— Де Реґ? — запитав я, не рухаючись, схвильовано дивлячись на домовини.

— Коло дверей, — відповіла Одрі високим неприродним голосом.

— Спокійніше, крихітко, — підбадьорливо сказав я, кладучи руку їй на плече. — Вже за мить ми звідси підемо!

І я повернувся до дверей, врешті помітивши Реґа, що в напруженій позі застиг, вдивляючись в темряву.

— Будь пильний, Реґу, — прошепотів я. — Стріляй, щойно зауважиш щось підозріле!

— Заради Бога! — попрохав Реґ. — Швидше там закінчуйте! Я тут із вами посивію!

Я розумів його почуття — сам почувався не краще. На саму думку про те, що Емлер Генч чигає десь тут, у темряві, мене починало трясти. Мені не так було би страшно, якби я міг його бачити, але гроза, цілковита темрява та Емлер Генч на додачу — все це вже було занадто!

Я віддав Одрі ліхтарик.

— Стій, де стоїш, і присвіти мені так, щоб я зміг щось побачити, — промовив я. — Маю намір відчинити одну з трун.

Я почув, як вона затамувала дихання.

— Не роби цього, — попрохала вона. — Марку... будь ласка!... це ж просто жахливо! Ти не можеш цього зробити!

Я дістав із кишені довгу тонку викрутку, котру завбачливо прихопив із машини.

— Мушу це зробити, люба! — додав я. — Іншого шляху встановити істину просто немає!

Я полишив Одрі і підійшов до широкого стелажа просто переді мною. Там були розміщені дві труни з червоного дерева. Їхні сріблясті ручки зблиснули при світлі ліхтарика.

Коли я спробував прочитати написане на мідній табличці, пригвинченій до однієї з домовин, світло несподівано застрибало вгору-вниз.

Я обернувся й поглянув на Одрі. Вона побіліла і, здавалося, ось-ось зімліє. Я підскочив до неї і підхопив на руки.

— Ой, вибач — мені дуже шкода, — м’яко сказав я. — Не слід було брати тебе з собою. Послухай-но — йди краще до Реґа!

Вона хитнула головою.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона, вчепившись у мене. — Просто тут нічим дихати і я... дуже налякана! Я присяду на мить, і все буде в порядку.

Я взяв у неї ліхтарик, і вона присіла на верхній щабель мармурових сходів.

— Що відбувається? — непевним голосом запитав Реґ.

— Пильнуйте Генча, — одповів я. — Не зважайте на те, що відбувається тут.

— Я й пильную, — озвався він. — Надворі темно, хоч в око стрель — навіть громовиці вже не блискають. Я би дуже хотів, щоб ви швидше зав’язували з усім цим. Я хочу додому.

— Можеш потерпіти ще п’ять хвилин? — спитав я в Одрі. — Я довше не буду.

— Звісно, — сказала вона, але вигляд мала такий, що я за неї злякався.

Тож уже з ліхтариком я повернувся до трун. Я й сам був добряче наляканий, однак, якщо хотів довести справу до кінця, мусив пройти й через це.

Я вивчив табличку на першій домовині. Там було написано:

«Гаррі Мак-Клей. 1900-1945».

Я почав веселеньку справу з відгвинчування кришки труни. Руки мої були мокрі від поту й зрадницьки тремтіли. Викрутка постійно зривалася з пазів, а одного разу зісковзнула так, що залишила довгу відмітину на полірованій поверхні труни. Десь вдалині вдарив грім. Тож тепер у вологому, задушливому склепі було чутно лише поскрипування викрутки та моє важке дихання.

Нарешті я відгвинтив усі шурупи і відступив трохи, надто наляканий, щоб продовжувати своє заняття. Світло ліхтарика підсвітило протилежну стіну склепу, і на ній відбилася моя тінь. Я поклав викрутку на поличку і витер спітнілі руки носовичком.

Одрі спитала приглушеним голосом:

— Ну що там?

Я оглянувся на неї. Вона вже встала і спробувала зробити кілька кроків назустріч мені, але зупинилася.

— Все в порядку, — озвався. — Майже скінчив.

Я поклав руки на відгвинчену кришку і підняв її.

В цей момент косий зиґзаґ блискавки освітив усипальницю. І на мить я побачив злякане, гротескне обличчя Мерієн Френч, що дивилося на мене з домовини. І тоді Одрі скрикнула.

Впустивши кришку труни, я озирнувся. Одрі відповзала назад на колінах, затуливши руками обличчя. Я глянув поверх неї на двері. Реґ відчайдушно хапався руками за горло. Поки я стояв отак, витріщившись на нього, нездатний порухатися, він зненацька зник у темряві, а вже за мить важкі двері склепу з глухим стукотом зачинилися. У тиші, що настала після чергового гуркоту грому, я почув, як ключ у замку повернувся.

Мені знадобилась добра хвилина, щоб зрозуміти, в яку пастку ми потрапили. Тоді я кинувся до дверей і спробував їх відчинити. Але вони були такі важкі, що я просто забив об них плече. Оббіг з ліхтариком приміщення, але іншого виходу тут не було. Підлога була кам’яна — тож жодної надії підкопатися...

Я стояв, дивлячись на Одрі, і тепер моє обличчя при світлі ліхтарика видавалось, певно, смертельно блідим, бо Одрі гляділа на мене нажахано.

— Ти бачив? — задихаючись, сказала вона. — Він душить Реґа! Ти повинен щось зробити... просто мусиш допомогли йому!

Я притягнув її до себе.

— Заради Бога, Одрі, — сказав я, хапаючи її за руку, — не втрачай голови! Невже ти не розумієш, що ми нічого не можемо зробити? Ми поховані тут заживо!

Вона знерухоміла в моїх руках, однак не озвалася ні словом.

Я вичекав хвилину, а потім додав:

— Які ж ми були дурні, що пішли сюди, нікому не сказавши про це! Тепер ми справді попалися! І що, в біса, ми тепер робитимемо?

Намагаючись опанувати своїм голосом, Одрі промовила:

— Ми-то звідси вийдемо... а от Реґ... в нього на шиї була мотузка! — і вона схлипнула.

Тепер у мене не було навіть пістолета. За винятком тонкої викрутки, я нічим іншим не міг спробувати відчинити двері. Легенько відсунувши від себе Одрі, оглянув замок. І зрозумів, що це безнадійно. Їх не зрушив би й шматок динаміту.

Але що ще погіршувало справу — ліхтарик сідав. Я його вимкнув, і тепер ми стояли, прислухаючись, в цілковитій темряві, однак товсті стіни склепу не пропускали жодного звуку.

Затхле, важке повітря, темрява і сусідство із мертвими напружили мої нерви до краю.

— Мені вже не так страшно, — звідкілясь із пітьми долинув голос Одрі, — Сядьмо, Марку. Я впевнена, що хтось нас таки звідси визволить.

Я схопив її за руку, і ми разом опустилися на нижню сходинку. Мені не слід було показувати, що я налаштований зовсім не так оптимістично, як вона.

— Отож, це таки був Генч, — сказала Одрі, обпершись об мене. Тепер нам треба конче звідси вийти і змусити його заплатити за все.

— Не впевнений, що це зробив Генч. Чому б тут не міг бути ще й Тед? Знаєш, що я думаю? Генч з усім цим пов’язаний, однак не він убивця. Він — той, хто позбувається тіл, але в мене таке відчуття, що вбивця — не він.

Я обійняв Одрі за плечі.

— Але всі ці міркування не допоможуть нам вийти звідси.

— Не думай про це, — сказала Одрі.

Я відчув, як вона ледь помітно здригнулася.

— Ми не повинні про це думати, інакше збожеволіємо. Іноді мені сниться, що я похована заживо, а тобі?

— Ох, стули-но пельку! — доволі безцеремонно урвав її я. — Не слід про це говорити. От якби наш ліхтарик прослужив нам якомога довше!

Я знову увімкнув його. Слабке примарне світло було не надто великою розрадою.

— Зачекай-но хвильку, — сказав я, підводячись і йдучи до труни, котру нещодавно відчиняв. Знову підняв кришку, щоб пересвідчитися, що там справді лежала Мерієн Френч, а не привиділася мені. Вона там справді була.

Якби лише мені вдалося вибратися з цього склепу, я би так роздув цю справу!

Але тиша в гробниці була така всепоглинаюча, а повітря в ній — так мало, що врешті-решт стало важко дихати. За кілька годин, із відчаєм подумав я, ми просто тут задихнемося.

І знову повернувся до Одрі та увімкнув ліхтарика.

— Якщо ми звідси виберемося, — сказав я, знову пригортаючи її до себе, — ти вийдеш за мене заміж?