— Тільки й того? А я взагалі втечу! — сказав з переконаністю Реґ. — Чи не можете ви помовчати — в мене нервовий дрож!

Зненацька з темряви долинув пронизливий крик. Він прорізав, мов серпом, густу задушливу темряву, і захлинувся десь удалині жахливим коротким смішком.

Ми різко зупинилися, вхопивши один одного за руки.

— Що то, в біса, було? — спитав я, відчуваючи, що волосся на голові мені стало сторч.

Почув, як Реґ дихає, мов загнаний кінь.

Моє серце пришвидшено билося.

— Тут недалеко є психлікарня, — сказав Реґ мертвим голосом. — Певно, одна з божевільних щось собі вигукнула!

Я зняв капелюха і витер вологим носовичком спітніле чоло та потилицю.

— Сподіваюсь, вона більше не кричатиме, — побажав я палко. — Це мене мало не добило.

Ми стояли, прислухаючись, і, не почувши нічого, окрім слабкого гулу далекого транспорту, продовжили свій путь. Вуличка знову звернула направо, і, пройшовши вигин, ми помітили тьмяний вогник над двостулковими дверима.

— Ось тут ми й зайдемо, — прошепотів Реґ. — Всередині знаходиться приймальня.

— Можливо, я краще увійду першим і роззирнуся довкола, — сказав я. — А тоді вже повернусь за вами.

— І залишите мене тут самого? — запитав Реґ. — Нізащо! Я тут і на мить не залишусь без вас!

Я обміркував його слова.

— Гаразд, — сказав я, цілком розуміючи його почуття. — Але заради Бога — не здіймайте шуму!

Ми разом направилися до вхідних дверей. Замість сходів до них вів цементний пандус, щоб вільно переміщати лікарняні візки.

— Спокійно! — сказав я і смикнув дверну ручку. Двері були зачинені. Я витяг ліхтарик і оглянув замок.

— Це легко відчинити, — сказав я. — Присвітіть-но мені!

Я взяв свій складаний ножичок. Вибрав одну з відмичок, вставив у замкову щілину і підважив двері.

— Це у вас добре виходить, — зауважив Реґ. — Найму вас відчинити скарбничку моєї молодшої сестри!

Я махнув йому, щоб він замовк, і став у дверях, дослухаючись. Не було чутно жодних рухів, тож я узяв ліхтарик і оглянув усе довкруж. У приміщенні було холодно і дуже чисто. Уздовж стіни стояли хірургічні столи. Дві білі шафи доповнювали умеблювання.

Ми зайшли в приміщення, зачинивши за собою вхідні двері, відтак пройшли в кімнату навпроти. Знову прислухалися — і нічого не почули. Тут все гнітило, однак було приємно прохолодно після задухи вулиці.

Я відчинив двері і заглянув у темну кімнату. Тут сильно пахло антисептиками. Увімкнув ліхтарик.

Реґ сказав:

— Тут розтинають трупи, — і з цікавістю зазирнув через моє плече.

Кімната була порожня. В центрі стояв операційний стіл з лампами над ним, а біля нього знаходились дві скляні вітрини з хірургічними інструментами із нержавіючої сталі.

— То куди нам тепер? — запитав я, вмикаючи світло.

Реґ підсліпувато роззирнувся.

— Десь тут має бути коридор, що веде в морг, — озвався він. — Я вже давненько тут не був!

Він перетнув кімнату, підійшов до інших дверей і зазирнув туди. Тоді кивнув:

— Сюди!

Я вийшов услід за ним у коридор, тьмяно освітлений люмінесцентним світлом. У коридорі було значно холодніше, і зуби мої почали нервово клацати.

Наприкінці коридору були сходи, що вели в підвальне приміщення та на другий поверх.

Притишивши голос, Реґ сказав:

— У Джонсона кімнатка нагорі, — і показав пальцем на сходи.

— Спустимося вниз?

Він кивнув.

— Страшно, правда?

Ми спустилися сходами. Повітря ставало вологішим, і відчувався запах розкладання.

— Запах — наче з пащі крокодила, — прошепотів Реґ.

Я натиснув на ручку важких сталевих дверей, котрі повільно прочинилися.

Солодкуватий різкий запах формальдегіду застряг мені в горлі, а крижане повітря негайно перетворило мою сорочку на холодний панцир. Я натиснув на ряд вимикачів на цементній стіні, і сталеві двері з глухим звуком зачинилися за нами.

— Ну, ми вже на місці, — сказав я, оглядаючи два довгі ряди металічних полиць, де зберігались трупи.

Реґ також роздивлявся навкруг. Обличчя його набуло кольору риб’ячих тельбухів, а коліна помітно тремтіли.

— Чим швидше ми звідси виберемося, тим щасливішим я буду, — сказав він, кладучи фотоапарат на найближчу лавку.

— І як ви маєте намір відшукати тут Діксона?

Я задумливо оглянув ряди трун.

— Не можу вимислили нічого кращого, ніж оглянути цієї незабутньої ночі закоцюблих мерців одного за одним, — сказав я з гримасою огиди.

— А ви покличте його, — з сарказмом озвався Реґ, сідаючи на лавку і зводячи тремтячі коліна докупи. — Може, він відкине убік кришку свого ящичка і помахає вам рукою!

— Ви стаєте істеричний, — зауважив я, шукаючи в кишені свою рятівну пляшечку.

Очі Реґа зблиснули.

— Так, я стаю істеричний, — визнав він, нетерпляче простягаючи до мене руку за флягою.

— Зачекайте хвильку, — сказав я, відгвинчуючи кришку фляги. Зі здивуванням помітив, що руки в мене тремтять.

— Здається, я ще більше потребую випивки, ніж ви!

Саме коли я підніс баклагу до губ, знову почувся пронизливий крик. У цьому приміщенні він видався ще більш моторошним, аніж в провулку. Я захлинувся, проливши віскі.

— Не виливайте його весь на сорочку, — попрохав Реґ. Обличчя його стало сіро-зеленим, а очі закотилися.

Я випрямився, відпив ковток і передав пляшку Реґові. Те, як він учепився губами у шийку баклажки, слід було бачити!

Поки він працював над спустошенням пляшки, я почав оглядати труни. На кожній був ярлик із ім’ям. Невдовзі я вже знайшов ящик із Діксоном.

— Ось він, — сказав я, повертаючись до Фіппса.

— Гаразд, гаразд, — відповів він, помахуючи порожньою пляшкою. — Як там наш старий? Запропонуймо йому випити!

Я забрав у нього флягу.

— Якби я так швидко набирався, як ви, то зекономив би купу грошей!

Реґ нетвердо звівся на ноги.

— Не турбуйтеся про мене, — озвався він із дурнуватим смішком.

Я відкрив ящик і поглянув на Діксона. Він все ще виглядав просто жахливо.

— Погляньте-но на нього, — порадив я Фіппсу. — Це вас трохи витверезить.

Реґ так і зробив — і це його таки витверезило.

— Бідолашний старий! — сказав він, заплющуючи очі. — Бідний, бідний самотній дивак!

— Зараз не час складати некролог. Беріться до роботи!

Реґ простягнув руку за фотоапаратом, витяг його з футляра і навів об’єктив. Та раптом завмер, і очі його розширилися. Він дивився на щось позаду мене. Я обернувся, і душа мені пішла в п’яти.

Сталеві двері повільно відчинилися.

Обидва ми відскочили у різні боки. Реґ — ближче до Діксона, а я — до дверей.

Я помітив тінь надто пізно. Бо в приміщення прослизнув Джефф Джордан, тримаючи в руках пістолет, і погляд його був нажаханий, але водночас і сповнений ненависті.

Ноги продовжували нести мене до нього, і я просто не міг зупинитися, отож, всліпу копнув його в живіт. На щастя, це був вдалий копняк, бо моя нога поцілила йому в зап’ястя, і я вибив пістолет з його рук. Стрибнув на нього, і ми обидва розтягнулися на підлозі.

— Фотографуйте швидше, — закричав я. — Тим часом я притримаю цю свиню!

Хоча насправді це Джефф тримав мене. Його довжелезні руки обхопили мене за ребра — і стискали їх доволі боляче.

— Наваліться на нього! — збуджено волав Реґ. — Вибийте йому мізки!

Я й так добряче напосів на нього, але це мені не надто допомогло, бо вільною була лише одна моя рука. Права була намертво затиснута Джеффовими ведмежими обіймами. Лівою я вліпив ляпаса в його мавпячу пику, але він усівся на мене, мало не розчавивши. Я схопив його за вухо і почав крутити, аж поки він не спробував піддати мені головою під підборіддя.

Сліпучий спалах засвідчив, що Реґові таки вдалося нас сфотографувати. Хвилиною пізніше він підбіг до місця, де ми боролися, і вдарив футляром апарата Джеффові по голові. Поки засліплений Джефф із ревом намагався вхопити мене, мені вдалося викараскатися з-під нього. Але коли я спробував підвестися, Джефф вчепився мені в ногу і намертво прицвяхував її. Я беркицьнувся і приземлився поруч із пістолетом.