Я щось буркнув.

— Певно, вона несповна розуму, — додав я. — Вона просто викидає гроші на вітер. Але дуже приваблива, чи не так?

Він окинув мене всерозуміючим поглядом.

— А ви часу даремно не витрачаєте, еге ж? На вашому місці я би витер помаду з губ!

Що я поквапно й зробив за допомогою носовичка.

— Я стаю нерозважливий, — пробурмотів, не дивлячись на Реґа.

— Я й сам би не відмовився скуштувати смак таких губ, — зауважив він, підморгнувши мені. — Ням-ням! То було справді смачно?

Стук у двері поклав край моїй ніяковості.

В щілину просунулася голівка Мерієн Дейлі.

— Що ви, в біса, робите? — вигукнула вона. — Чому не в ліжку?

Реґ Фіппс дивився на неї широко розплющеними очима. Він затамував подих, а потім тихенько присвиснув.

— Привіт, Мерієн, — сказав я. — Не турбуйтесь про мене — зі мною все гаразд. У мене були справи. А ви добре розважилися?

Вона підійшла до нас ближче.

— Ви, певно, збожеволіли, якщо розгулюєте всюди з такою головою, — насварила мене вона.

— Але ще би божевільніше було гуляти без неї, — парирував я з кривою усмішкою. — Познайомтесь — це Реґ Фіппс, редактор «Кренвільського вісника». Реґ, це — Мерієн Френч, ваша нова секретарка.

Реґ скочив на ноги і почервонів, як буряк.

— Ви жартуєте? — перепитав він благально.

Я підморгнув Мерієн.

— Я ж казав вам, що він буде від вас у захваті! — зауважив.

— О, міс Френч! — вигукнув Реґ, цілковито ігноруючи мене. — Це просто неймовірно! І це — найкращий момент в моєму житті! Думаю, що ми з вами спрацюємось!

Мерієн Френч висловила надію, що так воно й буде; при цьому вигляд у неї був зніяковілий.

— Не бентежте дівчину! — втрутився я. — Не дивіться на неї так, наче хочете її з’їсти!

Реґ сердито глянув на мене.

— Облиште! — попрохав. — Припиніть мене піддражнювати!

І знову повернувся до Мерієн.

— То ви завтра прийдете?

Вона кивнула.

— Я не дуже добре друкую, — визнала вона. — Але навчуся, якщо у вас буде достатньо терпіння.

Він глибоко зітхнув.

— Час у вас буде, — запевнив він її. — Я нікуди не кваплюся. Запитуйте все, що вам буде потрібно.

— Але будьте обережні, питаючи, — додав я. — А де Еслінгер?

— Він підвіз мене, висадив і поїхав додому, — сказала вона, йдучи до дверей. — Я не хочу вам більше заважати, однак, чи не вважаєте ви, що вам краще бути зараз в ліжку?

— Я так і зроблю, — збрехав. — Радий, що ви добре провели час! Побачимось завтра.

Реґ відчинив перед нею двері.

— На добраніч, міс Френч! — грайливо сказав він їй. — Ви навіть не уявляєте, як мені буде приємно працювати з вами!

Мерієн кинула усміхнений погляд на мене, подякувала Реґу та полишила нас.

— Сподобалася? — недбало спитав я.

Реґ заплющив очі.

— Це дівчина моєї мрії, — відповів. — Де ви її відшукали?

Я ввів його в курс справи.

Раптом він із підозрою глянув на мене.

— А чому ви питали про Еслінгера? Вона що, була з ним?

— Так.

— Ну й ну! Я просто дивуюся, де він їх всіх знаходить! — простогнав він. — За цим хлопцем бігають всі дівчата Кренвіля!

— Ну то й що? — запитав я, бачачи його обурення і посміхаючись. — Еслінгер приємної зовнішності, розумний та неодружений. То чому б їм за ним і не бігати?

— Мені не подобається цей хлопець, — відповів Реґ. — Він відбив у мене надто багато дівчат. Варто йому лише на когось глянути, як ті вже його.

— В його віці я був такий самий, — знову посміхнувся я, підходячи до бару за пляшкою віскі. — І всі інші хлопці також мене ненавиділи, але це мене не зупиняло.

Реґ фиркнув і скривився.

— Бачу, що і його нічого не зупиняє, — зауважив він.

Я налив собі подвійну порцію віскі.

— Вам ще зарано пити, чи не так?

— Зовсім ні, якщо це надурняка, — відповів Реґ поквапно.

— Можливо, сьогодні вам краще не пити, — сказав я, перекочуючи рідину у склянці. — Сьогодні вам потрібна тверда рука. Багато що залежатиме від цього фото.

Я залпом випив віскі, втягнув носом повітря і заплющив очі.

Реґ невдоволено підвівся.

— Коли йдемо? — вимогливо запитав.

Я скоса глянув на нього.

— Можливо, нам краще потихеньку вислизнути вже. Слід бути обережними, щоб Мерієн не вислідила нас. Скидається на те, що вона має намір тримати мене в залізному кулаку.

Допивши віскі, я запалив сигарету і підвівся: — Пішли?

— Звісно! — Реґ відчинив двері і виглянув у коридор.

— Нікого! — повідомив він, і ми нечутно спустились у вестибюль готелю.

Нора відірвалась від журналу.

— Ви що, ніколи не спите? — запитала вона мене, коли я проходив повз.

— Ну чому ж, і в мене бувають моменти сну, — промовив я, махнувши їй рукою. — Хіба ж я не казав вам, що крутий?

— Це ні про що не говорить, — сказала вона з презирливою усмішкою. — Я знала купу крутих хлопців — і що з ними тепер?

— Розкажете мені по це якось іншим разом, — сказав я, не зупиняючись. І вийшов услід за Реґом у темну, задушливу ніч.

Ми сіли в розбитий «форд»-купе, і Реґ від’їхав від готелю.

— Хіба ж можна порівняти цю дамочку із Мерієн Френч? — спитав він.

— Облиште хоч на мить думати про жінок! — попросив я його. — На нас чекає робота. Чи далеко звідси до моргу?

— Чотири квартали — й направо, — заволав він, намагаючись перекричати гуркіт двигуна.

Я глянув на свій наручний годинник при світлі вуличного ліхтаря, коли ми проїжджали повз. Була одинадцята тридцять.

— Хто там сьогодні чергує?

— В нічну зміну має бути Джонсон. Більше нікого не повинно бути. Можливо, нам вдасться прослизнути чорним ходом — якщо ви не маєте наміру розповісти Джонсону, що хочете робити. Але фотографувати трупів заборонено, тож, можливо, нам все-таки краще пробратися чорним ходом.

— А що за тип цей Джонсон?

— Дивак. Ми б його обеззброїли, й пальцем не торкнувшись, — відповів Реґ, зупиняючись перед світлофором. Ми запалили сигарети.

— Як на мене, вдиратися в морг не надто весело, — додав він, викидаючи сірника у вікно.

Я також не був у захваті від майбутньої роботи, але не сказав йому про це. Сорочка прилипла мені до тіла, у скронях пульсувало, у грудях боліло.

На зелене світло Теґ знову завів двигун.

— Так чи інакше, — провадив далі Реґ, — але в морзі дуже холодно. Ми можемо замерзнути там до смерті.

— Сподіваюсь, ми зможемо дістатися туди без шуму, — сказав я. — Не хочу мати жодних проблем із тим Джонсоном. Навіть якщо він хирлявий, сьогодні дуже жарко, щоб із ним боротися.

— А ми й не боротимемося, — засміявся Реґ. — Лиш плюньте — і він впаде!

Нарешті ми звернули направо, і Реґ припаркував авто під найближчим ліхтарем.

— Нам треба буде пройти лише з сотню ярдів униз, — сказав Реґ, витягаючи свій фотоапарат і беручи його під пахву. — Краще пройтися трохи, чи не так?

Я стояв на тротуарі, відчуваючи під ногами розпечений асфальт.

— Господи! — сказав я. — Ну й гаряче!

Ми мовчки й неспішно пішли вулицею. Пройшовши трохи, Реґ зупинився і кивнув у бік вузької вулички, якою могла проїхати лиш одна машина.

— Це тут, — сказав він пошепки.

Я оглянув пустинну вулицю, а тоді ми пірнули в провулок. Там було темно.

В повітрі завис якийсь дивний запах: солодкуватий, прокислий, нудотний — запах повільного розкладання.

— Чудовий запах, щоб подихати ним перед сном, — прошепотів я Реґові. — В наступну відпустку обов’язково сюди приїду!

Він нервово розсміявся.

— Якщо маєте на увазі свою останню відпустку, — підіграв він мені, — то ви неодмінно сюди потрапите, подобається це вам, чи ні!

Пересувалися ми майже нечутно, тримаючись середини вулички. Темрява навкруги огортала нас непроникним рядном, і ми нічого не бачили — навіть неба над головою.

— Просто мурашки по шкірі, еге ж? — сказав я, бо було мені доволі лячно. — Не вистачає тільки, щоб хтось зненацька на мене вискочив — і я закричу, мов дитя.