Я розчахнув скляні двері, на яких назва газети була написана поки що крейдою. І розсіяно подумав, що коли вона буде вигравіювана золотом, це буде цілком солідно.

Всередині була вся трійця: Вулф, Мерієн і Реґ. Правда, за одним зі столів в кутку кімнати сидів ще якийсь худий чолов’яга з гострим обличчям та кошлатими бровами. Я його одразу й не примітив.

— Куди це, до біса, ви пропали? — гаркнув на мене Вулф, щойно я увійшов.

Я поставив валізу на підлогу.

— Працював, — сказав, плюхаючись у крісло і широко посміхнувшись Мерієн.

— Чи не знайдеться у вас чогось випити?

Вони проігнорували моє питання.

— То ви знайшли її? — схвильовано поцікавився Реґ.

— Дідька лисого! — озвався я, запалюючи сигарету. — Або ж вона виїхала з міста, або дуже вміло переховується. Це бісова місцина! Здається, увесь свій час я проводжу, розшукуючи ту чи іншу дамочку!

Вулф вирячився на мене.

— Та ви ще жодної не знайшли! — зауважив він. — Послухайте-но мене, молодий чоловіче...

— Ближче до справи, — урвав його я, витримавши похмурий погляд. — Сьогодні я не в стані вислуховувати будь-які зауваження. Я дуже хочу спати. Десять хвилин тому хтось жбурнув у мене бомбу, і мене й досі хитає!

На це вони нарешті зреагували.

Мерієн запитала стурбовано:

— Бомбу? Але ж вас не поранено?

Довготелесий за столом нарешті вийшов із трансу.

— Бомбу? Що ви маєте на увазі? — вимогливо спитав він. — Де?

Я оповів їм усю історію.

Реґ скочив на ноги ще до того, я скінчив. Схопив фотоапарат.

— Ходімо! — сказав він довготелесому. — Оце так новина!

Вони мало не налетіли один на одного в дверях, намагаючись проскочити разом.

Я тупо подивився їм услід, а потім глянув на Мерієн.

— Хто той чолов’яга з важким поглядом?

— Нед Летімер, — сказала вона, дивлячись на мене співчутливо. — Він тепер працює у нас. А ви впевнені, що з вами все гаразд?

— Так, цілком, — відповів я, знову відкидаючись у кріслі. — Але як довго я ще перебуватиму в безпеці — це ще питання!

Вулф запалив сигарету, продовжуючи дивитися на мене.

— Що я хотів би знати — так це...

Але я урвав його:

— Нам справді час поговорити. Зачекайте-но хвильку.

І я повернувся до Мерієн.

— Послухайте-но, серденько! Вже доволі пізно, може, ви б вже йшли додому?

— Саме збираюсь, — відповіла вона. — А що маєте намір робити ви? Тобто, я маю на увазі, де ви спатимете?

— Це крісло цілком мене влаштовує, — сказав я без жодного ентузіазму. — А завтра щось собі підшукаю.

— В одному з сусідніх приміщень є диванчик, — озвалася Мерієн, підводячись. — Я приготую його для вас.

Я сказав, що це було б чудово, і, підхопивши валізу, попрямував за нею у вузький коридорчик, куди виходило троє дверей.

— Отак вже краще, — зауважив я, коли вона відчинила якісь двері та увімкнула світло. Поки ми розстеляли диван, я запитав, як їй подобається нова робота.

— Вулф не надто чіпляється до вас, еге ж?

Вона відповіла, що всі вони милі до неї, і вона в захваті від роботи.

— Сьогодні вранці я з’їхала з готелю «Істерн», — додала. — Зняла умебльовану кімнату в багатоквартирному будинку якраз навпроти редакції. Там дешевше, зручніше і нема того жахливого диму.

Я зауважив, що Реґ, певно, на сьомому небі від щастя, що працює разом із нею, й вона, сміючись, це підтвердила.

— Він таке ще дитя! — сказала вона, опоряджаючи мені постіль. — Але він далеко не дурний. Ось так — тепер вам буде не так вже й погано спати! Можливо, мені вдасться винайняти вам помешкання в своєму будинку! Чи це би вас влаштувало?

— Зачекаймо до вечора, — відповів я. — Це залежить від того, що ще надумає зробити зі мною Старкі. Можливо, мені справді краще буде зачаїтися десь, як це зробила Одрі Шерідан. Я більше не хочу, щоб у мене кидали гранати!

Ми повернулися у приймальню. Вулф досі задумливо сидів у кріслі, палячи сигару.

Промовив:

— Не змушуйте мене сидіти тут усю ніч. Мені є чим зайнятися, окрім того, щоб марнувати час в очікуванні!

Мерієн натягла капелюшок і взяла сумочку.

— Доброї ночі! — побажала вона мені і, посміхнувшись Вулфу, вийшла.

Вулф перекотив сигару з одного кутика губ в інший та подивився їй услід.

— Хороша дівчина, — пробурмотів. — До того ж, вправна.

Я всівся поруч і теж запалив сигарету.

— Тримайтеся вже краще міс Вілсон, — зауважив я. — Вона більше вам підходить.

Він злобно глянув на мене.

— То про що ви хотіли зі мною поговорити? — спитав він. — Ніколи ще не зустрічав таких людей, як ви! Чому ви, в біса, нічого не робите?

— Можливо, ви просто не знаєте, що я роблю, — озвався я, випростовуючи ноги й позіхаючи. — Тож обговорімо це.

Я виклав йому усе — хоча в моєму викладі це й наполовину не звучало так погано, як було насправді.

— Тепер ви бачите, з чим мені довелося стикнутися, — підсумував я. — Усі тут працюють один проти одного, і тому нам не вдається отримати якихось результатів. Але навіть якби мені таки пощастило роздобути фото Діксона, маю великі сумніви, що мені вдалося б пришити це вбивство Старку. Єдине, що я міг би зробити — це завдати неприємностей Мейсі, що само по собі було б уже непогано.

Вулф закусив нижню губу.

— Отже, в усьому замішаний Старкі! — гаркнув він. — Повішайте на нього смерть Діксона — і він змушений буде вийти з гри. Так, саме це ви й мусите зробити. Попишіть тих зниклих дівчат і займіться Старкі. Роздобудьте фото і знайдіть ще якісь докази його причетності до вбивства. Ми з Еслінгером цілком можемо позмагатися на виборах й удвох. Його я не боюся.

— А як же дівчата? — запитав я, уважно дивлячись на нього.

— Щойно Старкі опиниться у в’язниці, — рикнув Вулф, — як вони самі відшукаються. І так ясно, що вони працюють на Старкі.

Я хитнув головою.

— Не думаю. Він — чи хтось інший — таки викрав їх або вбив.

— До біса з дівчатами! — гукнув спересердя Вулф. — Займіться ліпше Старкі. І найкраще звинуватити його у вбивстві Діксона.

— Можливо, воно й так, — погодився я, — але мене не винаймали займатися Старкі. Мене найняли відшукати дівчат.

Його очі гнівно зблиснули.

— Вас найняли працювати на мене! — сказав він. — І поки я вам плачу, робитимете те, що казатиму!

Я заперечно мотнув головою.

— Отут ви не праві. Якщо ви хочете, щоб я займався Старкі, то повинні укласти новий контракт.

Він угруз у своєму кріслі, і очі його звузилися.

— Ах, так! — сказав він, і голос його задзвенів він гніву. — То ви ще намагаєтесь мною керувати?

— Називайте це, як хочете, — байдуже сказав я, — але я не візьмусь ні за що, настільки небезпечне, як це, без додаткових гарантій. Я цілком можу повернутися в Нью-Йорк, узятися за іншу справу, будучи впевнений, що прокинусь наступного ранку живим і не потребуватиму крил ангела, який би допровадив мене до ванної. А тут вже робота іншого плану. Будь-якої миті я можу почути звук небесної арфи. І якщо я все-таки займуся Старкі, то це майже так само погано, як і припуститися найменшої помилки в цій справі. Бо тоді Мейсі нічого не робитиме; ви нічого не робитимете — а Еслінгер із задоволенням надішле мені труну в подарунок!

Він повільно жував свою сигару, обмірковуючи почуте.

— Ідіть під три чорти! — нарешті озвався він. — Попрошу полковника Форсберга відрядити мені когось іншого.

Я криво йому всміхнувся.

— Не смішіть мене! — сказав я. — Полковник Форсберг керує детективним агентством. Такими справами, як ваша, він не займається. Якби він знав, що тут відбувається, то негайно б повернув вам гроші, а мене відкликав назад. Якщо ви мені не вірите — зверніться до нього і переконайтесь самі.

Я загасив сигарету і тицьнув пальцем у нього.

— Якщо хочете Старкі — ви його отримаєте; однак муситимете розщедритися і надати мені повну свободу дій. Зробіть це — і я вам його дістану!

— Як? — перепитав Вулф, задумливо дивлячись на мене.