— Нехай це вас не обходить, — відповів я. — Я можу це зробити. Лише скажіть мені, що ви хочете засадити його за ґрати — і я це для вас зроблю!

— Щось у вас мені дуже не подобається! — гаркнув Вулф. — Надто у вас все гладко, і говорите забагато. В яку гру ви граєте?

Я криво йому посміхнувся.

— Можливо, я й немало говорю, однак не так вже й багато можна з мене витягти.

Він струсив попіл у мідну попільничку.

— То скільки це коштуватиме?

— П’ять штук буде цілком достатньо, — озвався я. — За такі гроші я дістану вам Старкі за тиждень.

Він хитнув своєю коротко стриженою головою.

— Надто багато, — зауважив він. — І половини суми буде достатньо.

— Залежить від того, як на це поглянути, — сказав я. — Саме в таку суму я оцінив своє життя. Якщо Старкі таки вкоротить мені віку, я хотів би, щоб було чим прикрасити свій заповіт.

— Дві тисячі доларів і повна свобода дій, — рішуче сказав він. — Це остаточно.

Я бачив, що торгуватися з ним немає сенсу.

— Гаразд, — погодився я. — Для вас це вигідна оборудка, однак я завжди шукаю пригод на свою голову. Дайте мені чек — і я завтра ж розпочинаю полювання.

— Гроші — після того, як ви мені дістанете Старкі, — коротко сказав Вулф.

Я заперечно мотнув головою.

— Е, ні! — гроші наперед, або я виходжу з гри. Тут по-вашому не буде!

Він зміряв мене поглядом і вирішив, що сперечатися зі мною намарне.

Витяг чекову книжку, написав суму, розгонисто поставив у ній свій підпис і кинув чек на стіл.

Я узяв його, уважно розглянув і дбайливо заховав папірець у кишеню.

— Не забудьте про свободу дій, — нагадав я йому.

— А що вона передбачає?

— Те, що ви триматиметеся подалі від «Вісника». Є лише один спосіб скинути Старкі з сідла, а ви не повинні бути в це замішані.

Він забарабанив пальцями по столу.

— Що ви замислили? — запитав він, і в очах його читалися сумніви та підозра.

— Чим менше знатимете, тим краще, — озвався я. — Хочу, щоб ви трималися від усього цього подалі. Якщо за тиждень Старкі не буде за ґратами, я поверну вам гроші. Лише це вас і має обходити. Загнати Старкі у глухий кут — моя справа, і для цього мені потрібна газета, а якщо ви не хочете, щоби хтось метнув гранату у вас, то краще тримайтесь від усього цього подалі.

Він підвівся.

— Сім днів, — повторив він. — Але якщо за сім днів ви не впораєтеся із завданням, то заберетеся звідси геть і повернете мені гроші. Вам ясно?

— Аякже, — озвався я, позіхаючи. — То, можливо, тепер ви нарешті дасте мені поспати?

Він окинув мене довгим замисленим поглядом і вийшов, зачинивши за собою двері.

Наступного дня о десятій ранку я вже сидів в редакції за солідним столом, який Вулф замовив для себе.

Мерієн, Реґ та Летімер були тут же. Мерієн сиділа на стільці поруч, Реґ — обіч неї, а Летімер підпирав стінку коло вікна.

— Не знаю, як поставитесь до справи ви, — почав я, відкидаючись у кріслі так, щоби зручно примостити ноги на столі, — але мені надано свободу дій на наступні сім днів, і за цей час я маю намір розплутати усю цю справу і з’ясувати мотиви. Можливо, ви не схочете бути замішаними в таке. Все, що ви можете з цього отримати — це лаври та сенсаційну першу шпальту газети, яка надалі може стати вельми прибутковою. Можливо, все піде не так гладко, однак ви робитимете те, що справді принесе користь місту. Все залежить від того, як ви до цього поставитеся.

Вони продовжували дивитися на мене вичікувально.

— Що нам треба робити? — поцікавився Реґ. — Коли я знатиму, чого від мене чекають, то можете на мене розраховувати.

— Спробуємо розворушити це місто, — відповів я, — що можна зробити доволі легко, але це лише початок. Ми маємо віднайти Одрі Шерідан та забрати в неї ті фото. Маючи їх, спробуємо звинуватити Старкі та його людей у вбивстві Діксона. Після цього клубок почне розплутуватися, і ми врешті вийдемо на слід зниклих дівчат.

— Мені доведеться на кілька днів зникнути, але вам поки що є чим зайнятися. Наприклад, з’ясувати, чи тіло Діксона вже забрали з моргу і чи відвезли його до Еслінгера. Також я хочу знати, що поліція робить у зв’язку зі зникненням Мері Дрейк.

Я поглянув на Летімера.

— От ви могли б цим і зайнятися. Зустріньтеся з Мейсі і візьміть у нього інтерв’ю. Дайте йому зрозуміти, що ви на його боці, однак витягніть з нього все, що можливо.

Я повернувся до Мерієн.

— Зустріньтесь із Тедом Еслінгером. Йому повинно бути відомо, чи зв’язувалась із вашим батьком Одрі Шерідан. Адже вона не може цілком ігнорувати свого клієнта. Мені страшенно потрібно її знайти. Також я хочу знати все про Едну Вілсон — у ній є щось фальшиве.

Я зробив паузу, щоб запалити сигарету.

— І ще хочу знати, де був Джефф Джордан того дня, коли був убитий Діксон.

Реґ сказав:

— Гаразд, ми цим займемося! — і запитально поглянув на Летімера; той ствердно кивнув.

— А як щодо «Вісника»? — запитав я. — Чи зможете ви одночасно виконувати мої завдання і випускати газету?

— Газета складається з постійних розділів та гарячих новин, — пояснив Реґ. — Звичайна інформація відразу йде в друк, а свіжі новини редактор переглядає безпосередньо перед випуском. Ми подаємо лише місцеві новини, а тому легко можемо впоратися з усім.

— Тоді беріться до роботи, — розпорядився я. — Мерієн відповідатиме за Еслінгера та Едну Вілсон. Реґ поцікавиться похоронами Діксона та місцезнаходженням Одрі Шерідан. А ви, Летімере, йдіть до Мейсі. Витягніть з нього все, що вдасться. Я хочу, щоб розслідування справи просувалося, і я це зроблю. Зустрінемося тут о сьомій і побачимо, що вам вдалося зробити.

Усі пристали на це.

— Якщо щось піде не так, зв’яжіться зі мною по телефону. Я буду тут увесь день. Якщо хтось із вас побачить Одрі, прослідкуйте за нею і негайно повідомте мені. Ця дама мені потрібна більше, ніж абихто.

Коли всі розійшлися, я написав черговий рапорт полковникові Форсбергу. Кожен детектив, котрий працював у полковника, повинен був надсилати йому щоденний звіт. Це була непогана ідея, адже вона демонструвала прогрес кожного співробітника і допомагала йому звернути увагу на такі деталі, які інакше могли би пройти повз нього.

Перечитавши рапорт, мене вразив у ньому один момент — із тим «Вуличним фото» було щось не так.

Я запалив сигарету і замислився. Чим більше я думав над цим, тим підозрілішим усе видавалося. Я поняття не мав, за якими параметрами Старкі добирав дівчину для викрадення — і чомусь був впевнений, що до кожного викрадення причетний саме він. Якщо це так, тоді теоретично ідея з фотографуванням дівчини одним з його людей, випискою їй квитанції з адресою ательє для того, щоб викрасти дівчину, коли та прийде по фото, була не такою вже й безглуздою. Але вона була хорошою лише теоретично. Бо дівчина могла й не захотіти забрати своє фото — і це було очевидно. Але якщо вона таки приходила і її викрадали — то як же її вивозили з приміщення ательє? І чому фотографія Мері Дрейк була виставлена у вітрині в день її зникнення? Щось тут було не так, і я не міг збагнути, що саме.

Нарешті я з огидою облишив свої домисли, і решту ранку провів у ліжку, дрімаючи та відпочиваючи. Не було жодного сенсу з’являтися на вулицях, розмірковував я. Якщо Мейсі та Старкі вважатимуть, що я полишив місто, то я зможу підготувати їм сюрприз. Я поки що не знав, що це буде за сюрприз, однак чим більше клював носом, тим дієвішим цей метод мені видавався. Коли прокинувся, побачив, що наді мною схилився Реґ — із роздратованим виразом на вельми досвідченому, юному обличчі.

Я кліпнув, позіхнув і сів на імпровізованій постелі.

— Не думайте, що я тільки те й робив, що спав, — сказав я, спускаючи ноги з ліжка та пригладжуючи рукою волосся. — Поки вас не було, я багато думав.

— Воно й видно, — саркастично зауважив Реґ. — А я тим часом мало не стоптав собі п’яти.

Я поглянув на годинник. Було вже по третій.