— От, чорт! — вражено вигукнув я. — А я й не знав, що вже так пізно! Я ще навіть не снідав!

— Не переймайтеся так своїм сніданком, — зауважив Реґ. — У мене є для вас новини.

— Тож сідайте й розказуйте! — сказав я, знімаючи телефонну слухавку і набираючи номер найближчої аптеки-закусочної за рогом.

— Одрі Шерідан у місті, — сказав він. — Я щойно її бачив.

— То що тоді ви робите тут? — озвався я, суворо глянувши на нього. — Чому не вирушили за нею слідом?

Але ще до того, як він встиг відповісти, озвався голос із закусочної, і я замовив сандвічі та півпінти «Бурбону».

— Продовжуйте, — сказав я, поклавши слухавку.

— У мене не було можливості, — сказав він із роздратуванням, — бо вона сиділа в таксі. Авто промчало на повній швидкості, і вона виглянула з вікна, проїжджаючи повз мене. Поки я знайшов вільне таксі, за нею вже загуло. Я об’їхав увесь район у пошуках її, але намарно; вона зникла надто швидко.

Я запалив сигарету і пройшовся до стола.

— Принаймні, добре, що вона десь тут. Якби Старкі знав, що фотографії у неї, я би гроша ламаного не дав за її життя.

— Таке і про вас можна сказати, — зауважив Реґ, сідаючи в крісло і прилаштовуючи ноги на ліжку.

— Так, але своє життя я оцінив трохи дорожче, — нагадав я йому. — Що ще вам вдалося розкопати? Що там із Діксоном?

— А ви не здогадуєтесь? — запитав Реґ. — Стара історія. Еслінгер вислав за ним катафалк, катафалк загорівся і все, що залишилося від Діксона — це купка попелу та кілька обгорілих кісток. Я би давно вже був тут, однак мені треба було забігти в друкарню і помістити новину на першу шпальту. Ніхто не знає, як виник вогонь, але фургон зненацька спалахнув, неначе смолоскип. Щастя, що водієві вдалося вчасно вистрибнути з машини.

Я буркнув:

— Розумно. — І додав: — Так, це справді мудро. Тож цінність того фото лише зростає — як для мене, так і для Старкі. Знищивши світлину, Старкі буде в безпеці.

— Але ж ми не впевнені, що саме він убив Діксона, чи не так? — перепитав Реґ.

— Майже впевнені, — виправив я Реґа. — Його вбив або сам Старкі, або Джефф. Однак є якась неув’язка з тим «Вуличним фото». Складається враження, що хтось дуже хоче «повісити» ті викрадення на Старкі. Не забувайте, що фотографії були у Діксона. Можливо, він мав намір шантажувати ними Старкі?

Реґ подивився зачудовано.

— Як саме?

— Поки що не знаю. Бо якби знав, то це мене б вже на щось наштовхнуло. Адже якщо Діксон справді чинив тиск на Старкі, то чим це не мотив для вбивства?

— Гадаю, що може бути й так, — зауважив Реґ із ноткою сумніву в голосі. — Думаю, ви справді на шляху до істини, але це ще не вся правда.

— Знаю, — визнав я, чухаючи потилицю. — Але невдовзі я її дізнаюсь. Може, ви би сходили до Еслінгера і підхопили по дорозі Мерієн? Скажіть їй, що бачили Шерідан. Може, вона також натрапить на Одрі.

Реґ погодився та підвівся з крісла.

За кілька хвилин з’явився посильний із сандвічами та віскі, і я всівся снідати.

За винятком кількох телефонних дзвінків від невідомих мені людей, загалом післяобідня пора пройшла доволі спокійно. Я палив, пив «Бурбон» та байдикував. Уже стемніло, а я ще й гадки не мав, що робити далі, хоча й знав, що треба таки щось робити. Все залежало від того, що вдасться розкопати іншим.

Десь перед сьомою з’явилися Реґ і Летімер. Коли вони зайшли в приймальню, я саме сидів за столом.

— Дивно! — ядуче зауважив Реґ. — А я думав, ви все ще спите.

— Маю ж я вам подавати приклад! — озвався я, запрошуючи їх присісти. — А де Мерієн?

— Вона невдовзі буде, — сказав Летімер, перекинувши ноги через спинку крісла і запалюючи сигарету. — Чудова дівчина! Я багато чого міг би для неї зробити, якби вона була про мене такої ж думки.

Реґ сердито глянув на нього.

— Залиште її в спокої! — розлючено вигукнув він. — Вона моя секретарка, і я не потерплю жодних шурів-мурів у себе під носом!

— Заспокойтеся обидва! — втихомирив я їх. — Спершу послухаймо, що вдалося розкопати Летімерові.

Той хитнув головою.

— Не так вже й багато. Я зустрівся із Мейсі. Він нагодував мене звичними байками. Поліція очікує знайти дівчат з хвилини на хвилину. Але з того, як він це повідав, я бачив, що він бреше. Тепер він уже визнає, що це викрадення, і що нібито за цим стоїть Вулф — аби кинути тінь на роботу його поліцейського відділку.

— Що, так і сказав?

— Так, одначе він думав, що я на його боці, інакше він ніколи б так не висловився.

— Завтра ми розмістимо це на першій шпальті газети:

«Шеф поліції стверджує, що до викрадення дівчат причетний промисловий магнат!» «Зниклих дівчат очікується знайти вже сьогодні!» — повідомив я Реґові. — Ми процитуємо слова Мейсі дослівно. Якщо це не викличе якоїсь реакції, то я облишу цю справу.

Летімер почухав голову.

— Вже не знаю, що він зі мною за це зробить, — скорботно зауважив він. — Але якщо вам так треба — що ж, я погоджуюся.

Я повернувся до Реґа.

— Напишіть щось у такому дусі. Подивимося, що з цього вийде. Беріться до роботи, друже!

Реґ вийшов у сусідню кімнату, і вже за мить звідти почулося клацання друкарської машинки.

— Що вам вдалося дізнатися про Джеффа? — запитав я трохи згодом.

— Він грав у покер до першої години ночі у Лефті, — відповів Летімер. — Потім пішов додому. Пішов сам, тож цілком міг дорогою заглянути в «Кренвільський вісник».

— Скидається на те, що алібі в нього немає. Діксона було вбито десь близько другої. Чи не знаєте ви, де в той час був Старкі?

Летімер заперечно хитнув головою.

— Я міг би це з’ясувати, — сказав він, — можливо, воно й варте того.

— Тож зробіть це, — сказав я, поглянувши на годинник. Було вже пів на восьму.

— Де це, в біса, поділася Мерієн?

— Можливо, вона щось виявила, — озвався Летімер, підводячись з крісла. — Ну, якщо я вам більше не потрібний, то піду. В мене побачення, а після вечері я знову завітаю до Лефті і спробую дізнатися щось про Старкі.

— Але зробіть це дуже обережно, бо я не хочу сполохати цього негідника.

— Я буду обережний, — пообіцяв Летімер, виходячи.

Я пішов до Реґа і прочитав його статтю. Ми ще трохи над нею попрацювали, і врешті я задоволено відкинувся у кріслі.

— Гадаю, тепер добре, — сказав я. — Це таки завдасть Мейсі головного болю, а Вулф, можливо, подасть на нього в суд за наклеп.

— Мейсі все заперечуватиме, — махнув головою Реґ. — Мені не подобається ця ідея, друже! Це погана стаття. Якщо Вулф і Мейсі об’єднаються проти нас, то нам буде непереливки.

Я вишкірився.

— Не смішіть мене, Реґу! — зауважив я. — Вулф володіє цією газеткою. У нього купа грошей. Якщо Мейсі й подасть позов, то Вулф втратить не так багато, зате здобуде собі неабияку популярність.

Тут вже й Реґ усміхнуся.

— А що, це цілком можливо, — зауважив він. — Вам із цим розплутуватися. Якщо ви вважаєте, що так буде добре, то я, своєю чергою, віддам матеріал у друк.

— Звісно ж, що так буде добре, — сказав я. — Нехай це друкують.

Поклавши статтю в конверт, він раптово підвів голову.

— То де ж все таки Мерієн? — перепитав він. — Погляньте-но на вулицю — вже сутеніє!

Ми глянули один на одного і зрозуміли, що думаємо про одне й те саме.

— Вона зараз буде, — відповів я з важким серцем, — можливо, вона пішла додому перевдягнутися. Ви ж знаєте, які ті дівчата!

— Так, можливо, — погодився він, але від того ані йому, ані мені не стало легше.

Я глянув на телефон.

— Ви знаєте її номер?

Реґ підійшов до апарата і набрав номер. Почувши гудки, довгенько почекав, а тоді повісив слухавку.

— Ніхто не відповідає, — озвався він.

— Можливо, вона вже на шляху до нас, — сказав я, підходячи до вікна і визираючи на вулицю. — Будинок її якраз за рогом, чи не так?

Реґ підійшов до мене.

— Так, — відповів. — Але я її не бачу.

Вигляд у нього був наляканий.

— Чи не гадаєте ви, що...?