— Ні, — коротко сказав я. — Послухайте, Реґу, мерщій несіть статтю в друкарню. А я піду до неї додому і з’ясую, чи не з’являлася вона там. І якнайшвидше повертайтесь сюди — я чекатиму на вас.

Завагавшись, він таки узяв конверт.

— Постараюся бути недовго, — запевнив він мене. — На це в мене піде година.

— Я вам зателефоную, — пообіцяв я. — Запишіть на цьому клаптику номер телефону друкарні, і, щойно знайду Мерієн — негайно вам зателефоную.

Я бачив, як йому не хочеться йти, однак, записавши номер, він все-таки вийшов.

Коли я вже замикав двері, задзеленчав телефон. Я повернувся і узяв слухавку.

То був Тед Еслінгер.

— Чи є міс Френч? — запитав він.

— Ні, — відповів я. — Саме чекаю на неї. А чому ви цікавитеся?

— Містере Сп’юек? — голос Теда прозвучав здивовано. — Я чув, що ви полишили місто!

— Не вірте усьому, що чуєте, — сказав я коротко. — То навіщо вам Мерієн?

— Вона мала зустрітися зі мною о чверть на дев’яту, — пояснив він. — Тож я саме гадаю, що могло її так затримати.

Мені стало не по собі.

— Вибачте, друже! — муркнув я. — Але я її не бачив.

За чотири хвилини я вже був у помешканні Мерієн.

Подзвонив, вийшла сухенька, схожа на пташку жіночка і запитально глянула на мене.

— Міс Френч удома? — поцікавився я.

Її обличчя просвітліло.

— Її нема, — повідомила вона. — Але невдовзі має прийти. Ви зачекаєте?

Я відрекомендувався.

— Можливо, вона про мене згадувала? — спитав я, бачачи, що хазяйка симпатизує міс Френч.

— Мене звати місіс Сінклер, — сказала жінка, посміхнувшись мені. — Звісно ж, вона розповідала про вас. Заходьте, будь ласка!

Я пройшов за нею у велику, гарно умебльовану вітальню.

— Яка вона чарівна дівчина! — провадила далі міс Сінклер. — Така мила, незіпсута, розумна юна особа — і так радіє своїй новій роботі! Подумати тільки — містер Вулф купив «Вісника»! Як ви гадаєте, він внесе якісь зміни в газету? Я вже так до неї звикла, що будь-які зміни...

— Вибачте мені, місіс Сінклер! — перебив я її. — Але я трохи непокоюся про міс Френч. Розумієте, ми домовились зустрітися з нею о сьомій, а її й досі нема. Вона нічого мені не залишила?

Місіс Сінклер пильно поглянула не мене.

— Ні. Вона заходила десь о п’ятій. Я чула, як кількома хвилинами пізніше у неї задзвонив телефон; потому вона знову кудись пішла. Й не сказала, куди.

— Ви не заперечуватимете, якщо я пройду в її кімнату? — запитав я. — Я би про це не просив, якби це не було так важливо.

— Не думаю, що... — в очах її був спантеличений вираз.

— Вже четверо дівчат зникло у цьому місті, — сказав я таким хрипким голосом, який здивував мене самого. — Не хочу, щоб вона була п’ятою.

Жінка пополотніла.

— Але ж ви не хочете сказати... — почала було вона, кладучи свою руку на мою. — Ви ж насправді не думаєте, що...

— Проведіть мене в її кімнату, — нетерпляче повторив я. — Не знаю, що з нею сталося, але маю намір це з’ясувати.

Ми пішли нагору. На другому поверсі пройшли невеличким коридором, і в кінці його жінка відімкнула ключем двері. Я потрапив у велику світлу кімнату з квітами на столі, барвистими фіранками та килимком.

Я став, розглядаючись довкола. Тоді підійшов до телефонного апарату. Поруч лежав записник. З нього було вирвано аркуш, але, придивившись до наступної сторінки в косих променях світла, можна було розрізнити нечіткі відбитки олівця. Мерієн щось записала, а потім вирвала аркуш із блокнота, однак відбитки залишилися. Я вирвав сторінку й розглянув її на світлі. І розібрав адресу: Вікторія-драйв, 37.

— Ви знаєте, де знаходиться Вікторія-драйв? — запитав я у місіс Сінклер, яка стояла і стривожено дивилася на мене.

— Це в іншому кінці міста — там, де ливарний завод. Треба доїхати до кінця Мейн-стріт — до останнього світлофора, потім повернути направо — й останній поворот наліво і буде Вікторія-драйв.

— Дякую! — сказав я, ховаючи аркуш в кишеню. — Гадаю, що це все на сьогодні.

— Я так непокоюся, — озвалася врешті вона. — Може, слід повідомити поліцію?

Я відповів, що не треба: якщо поліція досі нічого не зробила, щоби віднайти зниклих дівчат, то я не вірю, що вона має намір робити це зараз.

— Полишіть це на мене, — сказав. — І я її знайду.

Вже виходячи з кімнати, я знову швидко обвів поглядом приміщення і затримався:

— Це часом не її сумочка? — запитав я, підходячи до крісла і беручи звідти гарненьку чорно-білу сумочку, прикриту диванною подушечкою.

— Цікаво, чому вона не взяла її з собою? — здивовано перепитала місіс Сінклер, поки я відкривав сумочку.

Але я вже не чув її, бо перше, що там побачив, була блакитна квитанція. Я вже знав, що вона там має бути, тож просто витяг її і уважно розглянув.

На ній було надруковано:

«Вас щойно сфотографували!

Зайдіть до нас після обіду по безкоштовну фотографію. Шість знімків — 50 центів. Ми також збільшуємо фото та виставляємо їх у вітрині. Можлива доставка — 1,5 долара за штуку.

Фотоательє „Вуличне фото“.

1655 Сінклер-стріт Вест, Кренвіль.»

Коли я доїхав до Вікторія-драйв, було вже темно. Я розрахувався з таксистом за рогом і пішов далі пішки, вивчаючи номери будинків.

Далеко попереду висвічував самотній вуличний ліхтар. Тепле світло, що лилося з вікон житлових будинків обіруч, скрашувало темряву ночі.

Я продовжував відраховувати номери — 29,31,33,35... і нарешті зупинився перед будинком, напівприхованим високою живою загорожею. Металеві стовпи воріт виблискували сріблом. На одному з них було пришпилено білий аркуш. Наблизивши очі до оголошення, я прочитав, що будинок продається або ж здається в оренду.

Я відчинив ворота і пішов по зацементованій доріжці до будинку. Довго стояв перед входом — біля сходів ґанку. Серце моє пришвидшено билося, і мене мучило тривожне відчуття, яке буває перед тим, як тобі вирвуть зуб. Жодного звуку не долинало з будинку, який стояв геть темний, якщо не зважати на ще один білий квадрат, пришпилений до дверей.

Я нечутно підійшов до дверей і прислухався. Нічого не почув. Підійшов до одного вікна, потім до іншого. Спробував відчинити вікна та двері, однак вони були замкнені. Я стояв, розмірковуючи, що робити далі. Невже Мерієн справді пішла в цей самотній, полишений будинок? І чи вона дійсно увійшла сюди, коли виявила, що тут ніхто не живе? Я не мав наміру гадати — хотів увійти і пересвідчитися сам.

Почаклувавши над одним із вікон, я відчинив засув. Вікно повільно і майже безшумно прочинилося. Я заглянув у темряву кімнати і учув вологий цвілий запах, який буває в будинках, де давно ніхто не живе.

Тримаючи пістолет у руці, я виліз на підвіконня, а потім зістрибнув у кімнату. Дошки підлоги скрипнули піді мною, і в ніс мені вдарило сперте, застояне повітря.

З хвилину я стояв, затамувавши подих і прислухаючись. Нічого. Витягнувши руку з пістолетом уперед, я почав повільно оглядати будинок. Жоден звук, окрім скрипу підлоги під моїми ногами, не потривожив тишу будинку. Нарешті, обмацуючи лівою рукою стіну, я наштовхнувся на обривки шпалер, що звисали зі стелі. Вони зашелестіли під моїми пальцями. Обійшов абсолютно порожню кімнату. Я просувався уздовж стіни, шукаючи двері. Півдюжини кроків — і я знайшов їх. Притулився до одвірка, постояв, дослухаючись. Ані звуку.

Намацавши ручку, легенько натиснув на неї і відчинив двері. Поки отак стояв, намагаючись призвичаїти очі до темряви, почув, як вулицею проїхала машина. Наблизившись до будинку, авто сповільнило рух і врешті зупинилося.

Чотири кроки — і я вже був коло вікна. Побачив лише обриси таксі, бо в темряві неможливо було розрізнити щось іще. Помітив, як хтось вийшов із машини. Грюкнули дверцята. Тінь швидко рухалася цементною доріжкою до входу. За хвилину ключ у дверях повернувся, і вони відчинилися.

Я прослизнув до дверей кімнати, в якій знаходився, і зачаївся за ними. Почув, як зачинилися вхідні двері, і кроки залунали вже у холі. З-під дверей пробився промінь світла, і стукнула дверна ручка. Потім двері розчахнулись, і я унюхав аромат бузку.