— Що їй треба було на природу. І що вона любить гуляти сама.

— Ще й, вочевидь, під час грози. — Мора розвернулася до машини, в якій сиділа Джозефіна. — Вона дуже приваблива, згодні?

— Приваблива? Та просто розкішна. Доведеться Фроста на повідець посадити, так він навколо неї крутиться.

Мора все похмуріше дивилася в бік Джозефіни.

— Про Мадам Ікс чимало писали. У березні вийшла велика стаття у «Ґлоуб», минулого тижня було багато новин, із фотографіями.

— Ви про знімки Джозефіни?

Мора кивнула.

— Можливо, у неї з’явився шанувальник.

«Нічого собі шанувальник», — подумала Ріццолі. Хтось знав про те, що ховається у музейному підвалі. Галас навколо Мадам Ікс точно привернув його увагу. Він читав усі статті, розглядав знімки. Бачив обличчя Джозефіни.

Вона опустила погляд до багажника, тішачись, що він закритий, і не видно викрученого, наче в агонії, тіла.

— Гадаю, наш колекціонер саме надіслав нам повідомлення. Він каже, що іще живий. І полює на нові експонати.

— А ще він каже, що перебуває тут, у Бостоні. — Мора знову розвернулася в напрямку Джозефіни. — Кажете, вона загубила ключі. Які ключі?

— Від автомобіля. І від квартири.

Мора розпачливо підняла голову.

— Погано.

— Їй саме зараз міняють замки. Ми вже поговорили з доглядачем її будинку і подбаємо, щоб вона безпечно дісталася дому.

Задзвонив мобільний судмедекспертки, вона глянула на номер.

— Перепрошую, — сказала й відвернулася, щоб відповісти.

Джейн завважила, як Мора опустила голову, як зігнула плечі, наче захищаючись, щоб ніхто не підглядав, як вона розмовляє.

— А в суботу ввечері зможеш? Ми так давно…

Її видавав шепіт. Вона говорила з Деніелом Брофі, але Джейн не чула радості у приглушеному тоні, саме розчарування. «А чого, крім розчарування, чекати, закохавшись у недоступного чоловіка?»

Мора закінчила розмову, тихо мовивши:

— Я передзвоню пізніше.

Розвернулася до Джейн, але не дивилася їй в очі — зосере­дила всю увагу на «хонді». Мертве тіло здавалося безпечнішою темою для розмови. На відміну від коханця, воно не розіб’є їй серце, не розчарує, не залишить уночі самотню.

— Я так розумію, криміналісти оглядатимуть багажник? — спитала вона суто діловим тоном, перемкнувшись на роль логічної й холодної судмедекспертки.

— Авто ми конфіскуємо. Коли зможете зробити розтин?

— Спочатку проведу попередні дослідження. Рентген, зразки тканин. Я мушу точно розуміти, з яким способом збереження тіла маю справу, перш ніж розтинати її.

— То аутопсія буде не сьогодні?

— У кращому випадку — після вихідних. Судячи з вигляду тіла, вона давно мертва. Кілька днів не вплинуть на результати. — Мора глянула в бік Джозефіни. — А докторка Пульчілло?

— Ми її ще опитуємо. Коли відвеземо додому і вона перевдягнеться в сухе, може, пригадає щось іще.

«Ця Джозефіна Пульчілло — дивна штучка», — подумала Ріццолі, поки вони з Фростом стояли у квартирі молодої жінки й чекали, коли вона вийде зі спальні. Вітальня була обставлена в стилі «голодна студентка». Оббивка дивана обідрана пазурами невидимого кота, на столику темні плями від чашок. На полицях стояли підручники й технічні журнали, але Джейн не бачила ані фотографій, ані різноманітних дрібничок — нічого, що свідчило б про особистість мешканки квартири. На моніторі комп’ютера безкінечним колом змінювалися зображення єгипетських храмів.

Коли Джозефіна нарешті вийшла, її вологе волосся було зібране в хвіст. Хоча на ній були чисті джинси й бавовняний светр, вона мала змерзлий вигляд, обличчя було заціпеніле, мов вирізане з каменю, — статуя єгипетської цариці, чи якоїсь міфічної красуні. Фрост відверто витріщився на неї, наче на богиню. Якби його дружина Еліс була поряд, він, певно, швидко отримав би від неї виправданого копняка. «Може, зробити це від її імені?»

— Вам уже краще, докторко Пульчілло? — запитав він. — Чи потрібно ще трохи часу, перш ніж ми про все це поговоримо?

— Я готова.

— Може, чашку кави, перш ніж почнемо?

— Я зараз вам приготую, — розвернулася до кухні Джозефіна.

— Ні, я подумав про вас. Чи не треба вам кави.

— Фросте, — обірвала його Джейн. — Вона сказала, що готова говорити. То, може, сядемо почнемо?

— Просто хочу переконатися, що їй комфортно, от і все.

Фрост та Ріццолі вмостилися на пошарпаний диван. Джейн навіть через подушку відчула укол зламаної пружини, тож відсунулася від неї так, що між ними з Фростом утворився великий проміжок. Вони сиділи на різних краях дивана, наче проблемна пара на прийомі у психолога.

Джозефіна опустилася в крісло, обличчя непроникне, наче оніксове. Їй було лише двадцять шість, але вона була до моторошного зібрана й тримала усі можливі емоції під замком. «Щось тут не так», — подумала Джейн. Невже тільки вона це відчуває? Фрост, схоже, зовсім утратив об’єктивність.

— Поговорімо знову про ключі, докторко Пульчілло, — заговорила Ріццолі. — Ви сказали, що вони зникли понад тиждень тому?

— Коли я минулої середи прийшла додому, то не знайшла їх у сумочці. Подумала, що десь на роботі не туди закинула, але їх не було і там. Можете спитати містера Ґудвіна, він узяв із мене сорок п’ять доларів за заміну ключа від поштової скриньки.

— І загублені ключі так і не знайшлися?

Джозефіна опустила очі. Тиша тривала лише кілька секунд, але цього було достатньо, щоб привернути увагу Джейн. Чому таке пряме запитання вимагає таких розмірковувань?

— Ні, — мовила Джозефіна. — Ключів я більше не бачила.

— Коли ви на роботі, де лежить ваша сумочка? — запитав Фрост.

— У столі.

Джозефіна помітно розслабилася, наче з цим запитанням проблем не мала.

— Ваш кабінет замикається? — Він нахилився вперед, наче боявся пропустити хоч одне її слово.

— Ні. Я весь день ходжу туди-сюди, тож і не замикаю його.

— Гадаю, в музеї стоять камери? Можна якось побачити, хто заходив до кабінету?

— Теоретично.

— Що ви маєте на увазі?

— Наша система спостереження три тижні тому вийшла з ладу, її досі не відремонтували. — Вона знизала плечима. — Питання бюджету. Грошей вічно бракує, тож ми подумали, що самої наявності камер вистачить, щоб відлякати злодіїв.

— Отже, будь-хто з відвідувачів музею міг забрести нагору, до вашого кабінету, і забрати ключі.

— Після історії з Мадам Ікс відвідувачів у нас повно. Люди нарешті дізналися про існування музею Кріспіна.

Джейн запитала:

— Чому злодій забрав тільки ваші ключі, а сумочку залишив? Із кабінету більше нічого не зникло?

— Ні. Принаймні я нічого не помітила. Тому й не хвилювалася — вирішила, що ключі десь закотилися. Навіть не думала, що хтось може використати їх, аби залізти до мого авто. Аби покласти ту… штуку в багажник.

— У вашому будинку немає своєї стоянки, — зауважив Фрост.

Джозефіна похитала головою.

— Тут кожен за себе. Я ставлю машину на вулиці, як інші жильці, тому й не лишаю в ній нічого цінного — у них завжди хтось влізає. Але зазвичай щось забирають, а не кладуть.

Вона здригнулася.

— А як у цьому будинку з охороною? — запитав Фрост.

— До цього ми зараз дійдемо, — втрутилася Джейн.

— Хтось забрав її ключі. Гадаю, зараз найнагальніше те, що він має доступ до її авто та квартири. І те, що він, схоже, зосере­джений на ній. — Детектив розвернувся до молодої жінки. — Ви здогадуєтеся, чому?

Джозефіна відвела очі.

— Ні.

— Це може бути хтось, кого ви знаєте? Ваш знайомий?

— Я у Бостоні лише п’ять місяців.

— І де були до того? — запитала Джейн.

— Шукала роботу в Каліфорнії. Переїхала до Бостона, коли музей мене взяв.

— Маєте ворогів, докторко Пульчілло? Може, якийсь колишній, із яким розійшлися не на тій ноті?

— Ні.

— Товариші-археологи, які знають, як із жінки зробити мумію? Чи висушену голову?

— Цим знанням багато хто володіє. Для цього не конче бути археологом.