Не говорити про маму».

На щастя, детектива Фроста не зацікавила раптово обірвана фраза. Наступне запитання взагалі не стосувалося її самої.

— Знаю, ви тут недовго, — мовив він, — але у вас ніколи не виникало відчуття, що в цьому місці щось не так?

— Що ви хочете сказати?

— Ви завважили, що відчуваєте, наче працюєте в будинку жахів.

— Просто зворот такий. Це цілком можна зрозуміти після того, що ви знайшли за стіною підвалу, чи не так? Після того, чим виявилася Мадам Ікс.

Здавалося, в кондиціонованому кабінеті ставало все холодніше. Джозефіна потяглася по светр, який висів на стільці.

— Принаймні моя робота далеко не така моторошна, як ваша. Вам цікаво, чому я обрала роботу з горщиками та старими кістками. А мені — чому така людина, як ви, обрала працювати з… ну, зі свіжими жахами.

Вона глянула на нього й побачила тінь неспокою в очах — цього разу питання стосувалося його самого. Той, хто звик допитувати інших, здавалося, не надто прагнув розповідати про себе.

— Пробачте, — сказала жінка. — Гадаю, мені не дозволено ставити запитання. Тільки відповідати.

— Ні, мені просто цікаво, що ви мали на увазі.

— На увазі?

— Коли сказали «така людина».

— А. — Вона присоромлено хихотнула. — Просто ви мені здалися хорошою людиною. Доброю.

— А більшість поліцейських не такі?

Жінка зашарілася.

— Я все копаю собі яму, так? Насправді це мав бути комплімент. Бо визнаю, що більшість поліцейських мене трохи лякає. — Вона опустила погляд на свій стіл. — Навряд чи тільки я це відчуваю.

Фрост зітхнув.

— Боюся, ваша правда. Хоча я і вважаю себе найменш страшним у всьому світі.

«Але я однаково тебе боюся, — подумала вона. — Бо знаю, що ти можеш мені зробити, якщо дізнаєшся мою таємницю».

— Детективе Фрост? — з’явився у дверях Ніколас Робінсон. — Ви потрібні колезі внизу.

— А, точно. — Фрост усміхнувся Джозефіні. — Пізніше ще поговоримо, докторко Пульчілло. І поїжте, добре?

Ніколас зачекав, доки детектив вийде з кімнати, а тоді звернувся до неї:

— Що це було?

— Ніку, ми просто балакали.

— Він детектив. Вони так просто не балакають.

— Не те, щоб він мене допитував…

— Тебе щось непокоїть, Джозі? Щось таке, про що мені треба знати?

Це запитання її стривожило, та вона змогла спокійно відповісти:

— Звідки ти це взяв?

— Ти сама не своя. І не лише через те, що сталося сьогодні. Коли я вчора підійшов до тебе в коридорі зі спини, ти аж скинулася.

Джозефіна склала руки на колінах, вдячна за те, що він не бачить, як міцно стиснуті кулаки. За той короткий час, що вони працювали разом, Робінсон виявив моторошну проникливість у розумінні її настрою, того, коли їй хочеться посміятися, а коли варто дати їй спокій. Авжеж, він бачив, що зараз саме такий момент, однак не відступав. Це було не схоже на того Ніколаса, якого вона знала і який безвідмовно поважав її приватність.

— Джозі, ти нічого не хочеш мені розповісти?

Вона гірко засміялася.

— Мене просто вбиває те, що я так помилилася з Мадам Ікс. Не збагнула, що це підробка.

— Радіовуглецевий аналіз збив нас обох. Я помилився так само, як і ти.

— Але ж ти не єгиптолог. Тому й найняв мене, а я облажалася. — Вона нахилилася вперед, розтираючи скроні. — Якби ти взяв досвідченішого спеціаліста, цього не сталося б.

— Ти не облажалася. Це ж саме ти наполягла на скануванні, пригадуєш? Бо не була стовідсотково впевнена. Це ти привела нас до правди, тож годі картатися.

— Я виставила музей у поганому світлі. І тебе так само, бо ти мене найняв.

Робінсон не відповів одразу — зняв окуляри, витер їх носовичком. Він завжди носив із собою лляні носовички — одна з тих старомодних звичок, які так їй подобалися. Інколи Ніколас нагадував холостяка-джентльмена з давніх, невинніших часів. Тих, коли чоловік підводився, якщо до кімнати заходила жінка.

— Може, тут варто зосередитися на хорошому? — мовив він. — Подумай про те, яку рекламу ми отримали. Тепер увесь світ знає про існування музею Кріспіна.

— Але з поганих причин. Ми відомі як музей із жертвами вбивств у підвалі.

Жінка відчула, як із вентиляції потягнуло холодом, і затремтіла, хоч і була у светрі.

— Мені цікаво, що іще ми знайдемо в цій будівлі. Чи лежить десь за стелею чергова зморщена голова, чи замурована за стіною ще одна Мадам Ікс? Як це могло трапитися без відома куратора? — Вона подивилася на Робінсона. — Це мусить бути він, так? Доктор Скотт-Керр. Усі ці роки він був тут головний, тож це мусить бути він.

— Я знав цього чоловіка, і мені дуже важко у це повірити.

— Але чи знав ти його насправді?

Робінсон замислився.

— Тут варто задуматися, чи хтось із нас знав Вільяма. Як добре ми взагалі одне одного знаємо. Він був тихим, дуже звичайним чоловіком, на таких не звертають особливої уваги.

— Чи не так зазвичай описують психопатів із двома дюжинами тіл, закопаними у підвалі? «Такий тихий та звичайний».

— Це дуже загальний опис, який годиться майже для будь-кого, хіба ні? — Ніколас скривився і похитав головою. — І для мене теж.

Повертаючись додому, Джозефіна дивилася у вікно автобуса. Кажуть, у житті буває повно збігів. Хіба ж вона не чула оповідок про туристів, які несподівано зустрічали на вулицях Парижа своїх американських сусідів? Дивні збіги трапляються повсякчас, і це може бути один із них.

«Але це не перший збіг. Спочатку ім’я на картуші, Медея. Тепер — “Індіо Дейлі Ньюз”».

На зупинці вона вийшла у сиропну, вологу спеку. Чорні хмари погрожували дощем. Ідучи до свого будинку, вона почула гуркіт грому, й волосинки на руках стали дибки, наче від статичної електрики зарядженого блискавкою повітря. Полив дощ, поки вона домчала до дому, перетворився на тропічну зливу. Джозефіна швидко збігла вгору сходами, до вестибюлю, і, обтікаючи водою, взялася відчиняти поштову скриньку.

Щойно дістала кілька конвертів, двері до квартири 1а розчахнулися і містер Ґудвін мовив:

— Я так і думав, що це ви біжите. Мокро там, еге ж?

— Страшне. — Вона закрила скриньку. — Добре, що мені сьогодні більше нікуди не треба.

— Він сьогодні ще одного приніс. Я подумав, що ви розберетеся.

— Ще одного?

— Ще одного листа для Джозефіни Соммер. Поштар питав, що ви сказали на попередній, я відповів, що забрали та й усе.

Джозефіна проглянула пошту, яку щойно дістала зі скриньки, і помітила конверт. Той само почерк. І на цьому так само бостонська марка.

— Знаєте, пошта плутається, — сказав містер Ґудвін. — Може, скажіть відправнику, щоб правильно писав ваше прізвище?

— Так. Дякую.

Вона рушила вгору сходами.

— То ключі ще не знайшли? — заволав чоловік їй услід.

Не відповідаючи, вона поспіхом зайшла до квартири й зачинила двері. Кинула пошту на диван і хутко розірвала конверт, адресований Джозефіні Соммер. Усередині був згорнутий аркуш. Вона дивилася на слова «ПАРК СИНІ ПАГОРБИ» і чудувалася — навіщо комусь надсилати їй мапу туристичних маршрутів? Тоді перевернула аркуш і побачила з іншого боку напис чорнилом від руки:

ЗНАЙДИ МЕНЕ.

Під словами були числа:

42 13 06.39

71 04 06.48

Жінка опустилася на диван, слова дивилися на неї з аркуша. Дощ надворі перетворився на невпинний потік, грім гуркотів усе ближче, вікно осяяв спалах блискавки.

ЗНАЙДИ МЕНЕ.

У цьому листі не було погрози, ніщо не наводило на думку про те, що його автор хоче їй зла.

Вона подумала про записку, яку отримала кілька днів тому: «Поліція тобі не друг». Знову ж таки — не загроза, а розважливий шепіт поради. Поліція справді не друг їй, вона й без того це знала — дізналася ще у чотирнадцять років.