Квартира Гойта розташовувалася на третьому поверсі старого цегляного будинку. За кілька годин до цього поліцейські обнишпорили все в пошуках доказів, тож Мур, зайшовши, побачив небагато меблів і майже пусті полиці. Йому здалося, що він стояв посеред кімнати, яку вже покинула душа її власника, і він не знайде нічого, що могло б належати Воррену Гойту.

Зі спальні вийшов доктор Цукер і звернувся до Мура:

– Тут щось не так.

– То це Гойт наш убивця чи ні?

– Я не знаю.

– Що у нас є? – Мур глянув на Кроу, який стояв у дверях.

– Розмір взуття відповідний. Сорок другий, як і в тих слідів, що ми знайшли біля квартири Ортіз. На подушці ми виявили кілька волосин – коротких, світло-каштанового кольору. Схоже, це теж відповідає нашим попереднім знахідкам. До того ж на підлозі у ванній ми знайшли довгу чорну волосину. Довжиною до плеча.

Мур насупився.

– Тут була жінка?

– Може, подруга.

– Або ще одна жертва, – зауважив Цукер. – Про яку нам поки невідомо.

– Я говорив із його господинею, що мешкає внизу, – сказав Кроу. – Востаннє вона бачила Гойта сьогодні вранці, коли він повертався з роботи. Вона не знає, де він зараз. Але можете здогадатися, що вона про нього каже. «Гарний наймач. Тихий чоловік, ніколи не виникало з ним жодних проблем».

Мур глянув на Цукера.

– Що ви мали на увазі, коли казали, що тут щось не так?

– Немає знарядь убивства. Немає інструментів. Його автівка стоїть біля будинку, і там теж нічого немає. – Цукер вказав на майже пусту вітальню. – Ця квартира виглядає так, ніби тут майже не жили. У холодильнику лише кілька продуктів. У ванній мило, зубна щітка і бритва. Ніби це кімната в готелі. Ніби він тут тільки ночував. Ні, це не те місце, де він насолоджується своїми фантазіями.

– Але він мешкає тут, – сказав Кроу. – Сюди приходить його пошта. Тут його одяг.

– Однак у цій квартирі немає найважливішого, – зауважив Цукер. – Його трофеїв. Тут немає його трофеїв.

Страх пробрав Мура аж до кісток. Цукер мав рацію. У кожної жертви Хірург вирізав частину тіла, свій трофей. Він точно зберігав їх, вони нагадували йому про скоєні убивства. Втамовували його спрагу між полюваннями.

– Ми не бачимо цілісної картини, – продовжив Цукер. Він повернувся до Мура. – Я хочу подивитися, де працював Воррен Гойт. Я мушу побачити лабораторію.

Баррі Фрост сів за комп’ютер і надрукував ім’я пацієнта: «Ніна Пейтон». На екрані з’явилося нове вікно з інформацією.

– Ось ця база даних і є його середовищем для полювання, – сказав Фрост. – Саме тут він знаходить своїх жертв.

Мур вдивлявся в екран, приголомшений тим, що бачив. Десь далі в лабораторії гуділи апарати, дзвеніли телефони, а лаборанти брязкали скляними пробірками. Тут, у цьому стерильному світі відполірованого металу і білих халатів, у світі, присвяченому цілительству, Хірург непомітно для інших вистежував свою здобич. У цій базі даних він міг знайти імена всіх жінок, чию кров відправляли на аналіз до лабораторії «Інтерпас».

– Це основна діагностична лабораторія в місті, – продовжив Фрост. – Здайте свою кров на аналіз у будь-якого лікаря чи в будь-якій амбулаторії Бостона – і швидше за все, вона потрапить саме сюди.

«Саме сюди, до Воррена Гойта».

– Він знав її адресу, – сказав Мур, вивчаючи інформацію про Ніну Пейтон. – Знав, де вона працювала. Її вік і сімейний стан…

– І її діагноз, – додав Цукер. Він вказав на слово на екрані: «зґвалтування». – Хірург полює саме на таких жінок. Ось що його збуджує. Емоційно вразливі жінки, які стали жертвами сексуального насильства.

Мур почув нотку захоплення в голосі Цукера. Для нього це була гра, інтелектуальне змагання, яке йому дуже подобалося. Нарешті він зміг побачити всі ходи свого супротивника, оцінити його геніальність.

– Ось як усе було, – мовив Цукер. – Він тримав у руках їхню кров. Воррен знав їхні найганебніші таємниці. – Він випростався й окинув оком лабораторію, ніби бачив її вперше. – Ви коли-небудь замислювались над тим, що про вас знають у медичній лабораторії? – запитав він. – Про всю ту особисту інформацію, яку ви надаєте їм, коли підставляєте вену під голку лаборанта? Ваша кров відкриває ваші найпотаємніші секрети. Ви помираєте від лейкемії чи СНІДу. Ви викурили цигарку чи випили келих вина за останні кілька годин. Ви приймаєте прозак, тому що у вас депресія, або віагру, бо вам бракує чоловічої сили. Він тримав у своїх руках саму сутність цих жінок. Він міг вивчати їхню кров, торкатися її, нюхати. А вони про це навіть не здогадувалися. Вони ніколи не знали, що частинку їхнього єства пестив якийсь незнайомець.

– Жертви не знали його, – сказав Мур. – Вони ніколи його не зустрічали.

– Але Хірург знав їх. Знав їх дуже близько. – Очі Цукера схвильовано загорілися. – Стиль полювання Хірурга не схожий на стиль жодного іншого серійного убивці, яких я зустрічав раніше. Він унікальний. Він залишається непомітним, він обирає свою здобич, навіть не бачивши її. – Цукер зачудовано розглядав штатив із пробірками, що стояв на столі. – Територія його полювання – ця лабораторія. Тут він знаходить свою здобич. За їхньою кров’ю. За їхнім болем.

Коли Мур вийшов з медичного центру, нічне повітря здалося йому прохолоднішим, свіжішим, ніж за всі тижні до того. А це означало, що менше вікон у Бостоні залишатимуть відчиненими і менше жінок будуть під загрозою нападу.

«Але сьогодні Хірург не вийде на полювання. Сьогодні він насолоджуватиметься своїм нещодавнім уловом».

Біля автівки Мур зненацька зупинився, паралізований безсилим відчаєм. Навіть зараз Воррен Гойт може брати в руку скальпель. Навіть зараз…

Він почув чиїсь кроки. Зібрався на силі, щоб повернути голову, і побачив чоловіка, який зупинився в тіні за кілька футів від нього.

– Вона у нього, правда? – запитав Пітер Фалько.

Мур кивнув.

– Боже. О Боже. – Пітер приречено підвів очі до темного неба. – Я провів її до автівки. Вона була там, прямісінько біля мене, і я відпустив її додому. Я дозволив їй поїхати…

– Ми робимо все, щоб знайти її. – То була банальна фраза, звична для поліцейських. Сказавши це, Мур і сам відчув, якими порожніми були його слова. Таке кажуть, коли справи зовсім кепські, коли ти знаєш, що, навіть доклавши всіх зусиль, навряд чи зможеш чимось зарадити.

– Що саме ви робите?

– Ми знаємо, хто він.

– Але ви не знаєте, куди він її відвіз.

– Щоб вистежити його, потрібен час.

– Скажіть, що я можу зробити. Я готовий на все.

Мур намагався говорити спокійно, намагався приховати власні страхи і тривоги.

– Я знаю, як важко залишатися осторонь і лише спостерігати. Але це робота поліції.

– Звісно, ви ж професіонали! То що, в біса, пішло не так?

Мур не знав, що відповісти.

Фалько схвильовано рушив до нього і зупинився під вуличним ліхтарем. Світло впало на його виснажене і стривожене обличчя.

– Я не знаю, що між вами обома сталося, – сказав він. – Але я знаю, що вона вам довіряла. Сподіваюся, що для вас це щось означає. Сподіваюся, що вона для вас щось більше, ніж чергова жертва. Чергове ім’я в списку.

– Так, – сказав Мур.

Двоє чоловіків дивились одне на одного, мовчки визнаючи те, що обоє добре знали. Що обоє відчували.

– Ви навіть не уявляєте, наскільки вона мені дорога, – мовив Мур.

– Мені теж, – ледь чутно додав Фалько.

– Якийсь час він триматиме її живою, – сказав доктор Цукер. – Так, як він цілий день тримав живою Ніну Пейтон. Зараз він повністю контролює ситуацію. І має у своєму розпорядженні купу часу.

Ріццолі здригнулася від самої думки про «купу часу». Вона замислилась про незліченну кількість нервових закінчень у людському тілі і те, скільки болю може натерпітися людина до того, як Смерть зглянеться. Вона роззирнулася конференц-залою і побачила Мура, що сидів, обхопивши голову руками. Він виглядав страшенно виснаженим. Було вже після опівночі, і обличчя за столом були схвильованими і блідими. Ріццолі стояла збоку, прихилившись спиною до стіни. Невидима жінка, якої ніхто не помічав. Їй дозволили слухати, але не втручатись у розмову. Обмежили адміністративними обов’язками, позбавили табельної зброї, перетворивши на звичайного глядача у справі, яку вона знала чи не найкраще з усіх присутніх.