Він ніжно торкнувся її плеча. Вона не здригнулася, не відштовхнула його. Він повернув її до себе, обіймаючи за плечі, і пригорнув до своїх грудей. Глибина її болю приголомшила його. Він відчув, що все її тіло тремтіло, наче корабель перед наближенням бурі. Вона не промовила й слова, та він відчував її поривчасте дихання, її приглушені схлипування. Він поцілував її волосся. Він не міг стриматися. Її біль розворушив щось у його серці. Він взяв її обличчя обома руками і цілував її чоло, її брови.

Вона заціпеніла, і Мур подумав, що, напевно, перейшов межу. І відразу відпустив її.

– Вибачте, – сказав він. – Не варто було цього робити.

– Так. Не варто.

– Ви зможете забути все, що сталося?

– А ви зможете? – тихенько запитала Кетрін.

– Зможу. – Він випростався. І повторив, цього разу впевненіше, ніби хотів сам себе переконати. – Зможу.

Вона опустила погляд на його руку, і Мур добре знав, на що вона дивилася. На його обручку.

– Сподіваюся, що зможете, заради вашої дружини, – сказала вона. Її слова мали викликати у нього відчуття провини, і їм це вдалося.

Він розглядав свою обручку, просте золоте кільце, яке він носив так довго, що воно, здавалося, вгризлося йому в шкіру.

– Її звали Мері, – сказав Мур. Він знав, що подумала Кетрін: що він зраджував своїй дружині. І йому нестерпно захотілося все пояснити, знову піднятися в її очах. – Це сталося два роки тому. Крововилив у мозок. Він не призвів до смерті, принаймні не одразу. Шість місяців я сподівався, чекав, що вона прокинеться… – Він похитав головою. – Лікарі називали це хронічним вегетативним станом. Господи, я терпіти не міг те слово, «вегетативний». Ніби вона була рослиною чи якимось деревом. Насмішка з тієї жінки, якою вона була раніше. Перед смертю я не міг її упізнати. Від колишньої Мері нічого не залишилось.

Її дотик приголомшив його, і він відсахнувся. За вікном уже сіріло, а вони в тиші дивилися одне на одного, і Мур подумав, що жоден поцілунок, жодні обійми так не зближують людей, як зараз їх зближує ця тиша. Найглибше почуття, яке можуть розділити між собою двоє людей, – це не кохання чи пристрасть, а біль.

Дзижчання внутрішнього телефону розвіяло всі чари. Кетрін кліпнула, ніби раптом пригадала, де вона є. Підійшла до столу і натиснула кнопку на телефоні.

– Так?

– Докторе Корделл, щойно телефонували з реанімації. Просять, щоб ви негайно прийшли.

У погляді Кетрін Мур прочитав ту ж підозру, яка з’явилася у нього: «Щось сталося з Ніною Пейтон».

– Це стосується дванадцятої палати? – запитала Кетрін.

– Так. Пацієнтка щойно прийшла до тями.

Очі Ніни Пейтон були широко розплющені і металися з боку в бік. Її зап’ястя і щиколотки утримувалися медичними ременями, а її сухожилля натягувалися, як мотузки, коли вона намагалася вивільнити руки.

– Вона прийшла до тями хвилин зо п’ять тому, – сказала Стефані, медсестра з відділення реанімації. – Спершу я помітила, що її серцевий ритм пришвидшився, тоді побачила, що вона розплющила очі. Я намагалася заспокоїти її, але вона продовжує вириватися.

Кетрін глянула на монітор і побачила пришвидшене серцебиття, але жодних ознак аритмії.

Дихання пацієнтки теж було швидким та уривчастим і час від часу обривалося протяжними хрипами і викидами мокроти крізь ендотрахіальну трубку.

– Це все через трубку, – пояснила Кетрін. – Вона викликає в неї приступи паніки.

– Може, ввести їй діазепам?

Втрутився Мур, який стояв біля дверей.

– Необхідно, щоб вона була при тямі. Якщо дасте їй транквілізатор, ми не отримаємо відповідей.

– Вона й так не буде з вами говорити. Принаймні доти, поки в її горлі трубка. – Кетрін глянула на Стефані. – Що показували останні аналізи газів крові? Ми можемо проводити екстубацію[43]?

Стефані проглянула свої папери.

– Вони на межі. Рівень кисню в крові – шістдесят п’ять, вуглекислого газу – тридцять два. І це при подачі сорока відсотків кисню.

Кетрін насупилась, їй зовсім не сподобалося почуте. Не менше за поліцію вона хотіла, щоб Ніна була при тямі і могла говорити, однак її стан викликав у Кетрін побоювання. Відчуття трубки в горлі може в будь-кого викликати паніку, але Ніна так відчайдушно виривалася, що вже встигла натерти собі ременями зап’ястя. Та видалення трубки мало свої ризики. Після операції в її легенях назбиралася чимала кількість рідини, і навіть зараз, коли вона вдихала сорок відсотків кисню – а це вдвічі більше, ніж було в палаті, – рівень кисню в її крові тримався на межі. Тому Кетрін і поставила їй трубку. Коли б вона не зробила цього, життя Ніни було б під загрозою. Якщо вона залишить її, Ніна й далі панікуватиме і вириватиметься. Якщо їй введуть транквілізатор, вона не зможе відповісти на запитання Мура.

Кетрін глянула на Стефані.

– Я буду проводити екстубацію.

– Ви впевнені?

– Якщо її стан погіршиться, я знову поставлю трубку. – «Легше сказати, ніж зробити», – прочитала вона в очах Стефані. Після кількох днів із трубкою всередині гортань іноді підпухала, ускладнюючи повторну інтубацію. Єдиним варіантом у таких випадках залишалася невідкладна трахеотомія[44].

Кетрін обійшла ліжко пацієнтки, стала у неї за головою й обережно взяла обома руками її обличчя.

– Ніно, я доктор Корделл. Зараз я витягну трубку. Адже ви хочете саме цього?

У відповідь пацієнтка кивнула, розпачливо і різко.

– Мені потрібно, щоб ви не рухались, добре? Щоб ми не пошкодили ваших голосових зв’язок. – Кетрін підняла голову. – Приготували маску?

Стефані простягнула пластикову кисневу маску.

Кетрін заспокійливо стисла плече Ніни. Відклеїла пластир, який утримував трубку, і випустила повітря з балончика.

– Глибоко вдихніть і видихніть, – сказала Кетрін. Вона бачила, як розширилась грудна клітка, а тоді Ніна видихнула. Тієї миті Кетрін вийняла трубку.

Ніна закашлялась і захрипіла, з гортані вихлюпнувся слиз. Кетрін гладила її волосся і щось лагідно бурмотіла, а Стефані прикріплювала кисневу маску.

– З вами все добре, – заспокоїла Кетрін.

Та лінії на моніторі продовжували стрибати. Ніна не зводила з Кетрін наляканого погляду, ніби та була її рятувальним колом і вона боялась втратити його з поля зору. Дивлячись в очі пацієнтки, Кетрін із тривогою відчула певну схожість. «Два роки тому я була в такій же ситуації. Прокинулась у лікарні Саванни. З одного кошмару потрапила в інший…»

Вона подивилася на ремені, що стримували зап’ястя і щиколотки Ніни, й пригадала, як жахливо вона почувалася зв’язаною. Коли її прив’язав Ендрю Капра.

– Зніміть ремені, – сказала Кетрін.

– Але вона може повиривати всі трубки.

– Я кажу вам зняти їх.

Стефані почервоніла від такого тону. Без жодного слова вона зняла ремені. Вона не розуміла. Ніхто, окрім Кетрін, не міг зрозуміти. Адже навіть через два роки після Саванни вона не могла носити блузки з тісними манжетами. Коли зняли останній ремінь, вона побачила, як губи Ніни заворушилися, беззвучно звертаючись до неї.

«Дякую».

Поступово лінії, що пробігали монітором, заспокоїлися. На фоні цього стабільного ритму дві жінки дивилися одна на одну. Кетрін побачила в очах Ніни частинку себе, а Ніна побачила свою часточку в очах Кетрін. Мовчазна солідарність двох жертв.

«Нас більше, ніж ви можете собі уявити».

– Заходьте, детективи, – сказала медсестра.

Мур і Фрост ввійшли до палати і побачили Кетрін, яка сиділа біля ліжка і тримала Ніну за руку.

– Вона попросила, щоб я залишилась, – сказала Кетрін.

– Я можу покликати жінку-детектива, – запропонував Мур.

– Ні, вона хоче, щоб тут була я, – відповіла Кетрін. – Я залишуся.

Вона дивилася прямісінько на Мура, не відводячи погляду, і він зрозумів, що перед ним не та жінка, яку він обіймав лише кілька годин тому. Зараз він бачив її іншу сторону, сильну і мужню, яка нізащо не збиралася поступатися.