– Підключили дефібрилятор! – крикнув хтось.

Кетрін глянула на кардіомонітор. Він показував фібриляцію шлуночка. Серце більше не скорочувалося. Окремі м’язи ще смикалися, але серце перетворилося на обвислий мішок.

– Який заряд? – запитала Кетрін.

– Сто джоулів.

– Розпочинайте!

Медсестра розмістила електроди дефібрилятора на грудях пацієнта і крикнула:

– Розступіться!

Електроди дали розряд, посилаючи в серце електричні імпульси. Тіло чоловіка підскочило, ніби кіт на розпеченій сковорідці.

– Жодних змін!

– Введіть йому один міліграм епінефрину[47] і спробуйте знову дати сто джоулів, – сказала Кетрін.

Пацієнту ввели епінефрин.

– Розступіться!

Ще один розряд, тіло чоловіка знову підскочило.

Лінія на кардіомоніторі зірвалася вгору, а тоді знову побігла рівно, ледь посмикуючись. Останні ривки помираючого серця.

Кетрін глянула на пацієнта і подумала: «Як мені повернути до життя цю змарнілу купку кісток?»

– Ви хочете… продовжувати? – запитав захеканий інтерн, який проводив непрямий масаж серця. У нього на обличчі виступив піт, одна краплинка стікала по щоці.

«Я й не збиралася його реанімувати», – подумала Кетрін і вже хотіла припинити, як раптом Анджела шепнула їй на вухо:

– Тут його син. Він спостерігає.

Кетрін кинула погляд на Івана Ґвадовскі, що стояв у дверях. Тепер у неї не було вибору. Якщо вона не докладе всіх зусиль, його син примусить лікарню дорого за це заплатити.

Лінія на моніторі тремтіла, як море перед штормом.

– Спробуймо ще раз, – скомандувала Кетрін. – Цього разу двісті джоулів. Хтось візьміть кров для негайного аналізу на електроліти!

Вона почула гуркіт візка лаборантки. З’явилися пробірки і шприци.

– Не можу знайти вену!

– Спробуйте центральну.

– Розступіться!

Усі відійшли, й електроди дали новий розряд.

Кетрін дивилася на монітор, сподіваючись, що такий сильний розряд заведе його серце. Та лінія на моніторі ледве миготіла.

Пацієнту ввели ще одну дозу епінефрину.

Інтерн, спітнілий і червоний, знову почав робити непрямий масаж серця. Нова пара рук підхопила балон і почала закачувати в легені повітря, але це було те саме, що намагатися повернути до життя висушену мумію. Кетрін почула, що голоси навколо неї змінилися, втратили запал і гарячковість, вимовляли слова якось мляво й автоматично. Тепер це була звичайна рутина з неминучим фіналом. Вона роззирнулася і побачила десяток людей, що зібралися навколо ліжка. Вирок пацієнта був для них очевидним. Вони лише чекали її слів.

Вона сказала їх.

– Зафіксуйте час смерті, – промовила Кетрін. – Одинадцята тринадцять.

Усі відійшли від ліжка і мовчки споглядали свою поразку перед смертю, Германа Ґвадовскі, який повільно застигав, обплутаний дротами і трубками. Медсестра вимкнула кардіомонітор, і екран погас.

– А як же електронний кардіостимулятор?

Кетрін, що якраз підписувала папери, розвернулась і побачила, як до палати ввійшов Іван Ґвадовскі.

– Уже немає кого рятувати, – сказала вона. – Мені дуже шкода. Ми не змогли завести його серце.

– Хіба не для цього використовують електронний кардіостимулятор?

– Ми зробили все, що могли…

– Ви використали тільки дефібрилятор.

«Тільки?» Кетрін глянула на обличчя колег, на свідчення їхніх зусиль, на використані шприци та ампули, розірвані пакети від ліків. Медичні відходи, які залишаються після кожної битви за життя. Усі присутні напружено спостерігали, як вона впорається з цією ситуацією.

Вона відклала підписані папери, на язиці вже вертілися різкі слова. Та вона так нічого й не сказала, а просто пішла до дверей.

Десь у коридорі кричала жінка.

Кетрін поспіхом вискочила з палати, медсестра за нею. Завернувши за ріг, вона побачила санітарку, яка схлипувала і вказувала на палату Ніни. На стільці біля дверей нікого не було.

«Тут мав би сидіти поліцейський. Де ж він?»

Кетрін рвучко відчинила двері й заклякла.

Перш за все вона побачила кров, яка багряними стрічками заплямувала стіни. Тоді подивилася на пацієнтку. Та лежала на підлозі, обличчям долу. Ніна упала посеред палати, між ліжком і дверима, наче перед смертю їй вистачило сил ступити кілька кроків. Голка крапельниці вирвалася з її руки, і на підлогу цівкою стікав сольовий розчин, утворивши калюжку прозорої рідини поряд з калюжею яскраво-червоної крові.

«Він був тут. Хірург був тут».

Хоча всі її інстинкти кричали, щоб вона тікала звідти, Кетрін примусила себе переступити поріг та опуститися на коліна біля тіла Ніни. Через її штанину просочилася кров, і вона була досі тепла. Кетрін перевернула Ніну на бік.

Один погляд на її бліде обличчя, на розплющені осклянілі очі – і вона зрозуміла, що Ніна померла.

«Якусь мить тому я чула, як б’ється твоє серце».

Поступово приходячи до тями, вона підняла голову і побачила налякані обличчя, що обступили їх півколом.

– Поліцейський, – сказала Кетрін. – Де поліцейський?

– Ніхто не знає…

Похитуючись, вона підвелася – і присутні розступилися, даючи їй дорогу. Не звертаючи уваги на кривавий слід, що тягнувся за нею, вона вийшла з палати, нестямно роззираючись навколо.

– О Боже! – скрикнула медсестра.

У дальньому кінці коридору підлогою розпливалася темна пляма. Кров. Вона витікала з-під дверей комірчини.

Ріццолі зупинилася перед дверима до палати Ніни Пейтон, заклеєними огороджувальною стрічкою, й зазирнула всередину. Розбризкана повсюди артеріальна кров уже засохла, прикрасивши стіни багряними узорами. Вона пройшла коридором до комірчини, де знайшли тіло поліцейського. Двері теж були заклеєні стрічкою. Комірчина була заставлена крапельницями, на полицях стояли судна, тази і коробки з хірургічними рукавичками, і все було залито кров’ю. Тут убили їхнього побратима, і тепер полювання на Хірурга стало справою честі кожного бостонського полісмена.

Вона повернулася до патрульного, що стояв неподалік.

– Де мені знайти детектива Мура?

– Він внизу, в адміністрації. Переглядає записи лікарняних камер спостереження.

Ріццолі оглянула коридор, але не помітила жодної камери. У них немає записів коридору.

Вона спустилася вниз і зайшла до конференц-зали, де Мур і двоє медсестер переглядали записи з камер. Ніхто не звернув на неї уваги, усі прикипіли очима до екрана.

Камера була спрямована на ліфт п’ятого західного відділення. На відео двері ліфта відчинилися. Мур зупинив на цьому кадрі.

– Ось, – сказав він. – Це перша група людей, які вийшли з ліфта після оголошення синього коду. Я нарахував одинадцять пасажирів, й усі вони виходять поспіхом.

– А як інакше, це ж синій код, – відповіла старша медсестра. – Оголошення передається по всіх лікарняних гучномовцях. Усі вільні на той час працівники мають якомога швидше прийти.

– Прошу вас уважно роздивитися їхні обличчя, – продовжив Мур. – Ви всіх упізнаєте? Чи є серед них хтось, кого б там не мало бути?

– Я не бачу всіх облич. Вони виходять групою.

– А ви, Шерон? – Мур звернувся до іншої медсестри.

Шерон наблизилася до екрана.

– Ось ці троє – медсестри, а двоє молодих чоловіків поруч – студенти-медики. Впізнаю цього чоловіка… – Вона вказала на верхній кут екрана. – Літнього. Інші теж видаються мені знайомими, але я не знаю їхніх імен.

– Добре, – стомлено відказав Мур. – Подивимося решту. А тоді переглянемо запис камери зі сходового майданчика.

Ріццолі підійшла ближче і стала позаду старшої медсестри.

Зображення на екрані почало рухатися у зворотному напрямку, і двері ліфта зачинилися. Мур натиснув кнопку відтворення запису, і двері знову відчинилися. З ліфта вийшли одинадцять людей, рухаючись, наче кваплива істота із безліччю ніг. Ріццолі бачила їхні стривожені обличчя, і навіть без звуку було очевидно, що ситуація критична. Клубок людей зник у лівій частині екрана. Двері ліфта зачинилися. Кілька секунд, і двері знову відчинилися, вивергаючи ще один потік лікарняного персоналу. Ріццолі нарахувала тринадцять людей. Поки що виходило, що за три хвилини на поверх піднялися двадцять чотири людини – і це тільки ліфтом. Скільки ще прибігли сходами? Ріццолі з наростаючим інтересом дивилася на екран. Реакція медиків була бездоганною. Оголошення синього коду можна було порівняти із сигналом до початку забігу. Десятки лікарів з усієї лікарні злетілися до п’ятого західного відділення, і будь-хто в білому халаті міг проскочити непоміченим. Убивця, без сумніву, стояв у кінці ліфта, позаду інших. Він був обачним, ховаючись від камери за спинами інших людей. Вони мали справу з тим, хто добре знав, як працює лікарня.